– Оксанка – моя гордість, а ти, Яно, просто живеш, – сказала мама роздивляючись подарунки від дочки. Я відчула, як тане остання надія, але в мені народилася ідея, що змінить усе
Мене звати Яна, і я вже давно звикла до того, що моя мама, Галина Петрівна, бачить лише мою старшу сестру Оксану. Я наче тінь у її очах, хоч і намагаюся бути хорошою донькою, дружиною, матір’ю. Іноді я думаю, що могла б припинити спілкування з мамою, щоб позбутися цієї важкості, але щось усе ще тримає мене. Мабуть, це любов, хоч і з присмаком гіркоти.
Я хочу розповісти вам свою історію – про те, як я живу з цим тягарем, як намагаюся знайти радість у своєму житті і як несподіваний поворот змінив мої думки про все. Але чи правильно я роблю, тримаючись за ці стосунки? Наприкінці я хочу почути вашу думку.
Я народилася і виросла в невеликому містечку на Черкащині. Після закінчення школи я одразу вийшла заміж за Артема, мого першого і єдиного кохання. Ми разом уже дванадцять років, виховуємо двох чудових дітей – Софійку, якій дев’ять, і Данилка, якому п’ять.
Я працюю адміністратором у місцевій стоматологічній клініці, а Артем – електрик на будівництві. Ми не багатії, але нам вистачає: побудували невеличкий будинок на околиці, щоліта їздимо на море до Одеси, а взимку катаємося на лижах у Карпатах. У нас є песик Рекс, який обожнює бігати за дітьми в саду, і я щиро вдячна за це життя. Воно просте, але повне тепла і сенсу.
Моя сестра Оксана – зовсім інша. Вона на три роки старша за мене і завжди мріяла про велике життя. Ще в школі вона казала, що поїде до Києва, а звідти – за кордон, щоб «побачити світ». І вона справді цього досягла. Після університету Оксана влаштувалася в міжнародну IT-компанію, де працює менеджером проєктів.
Вона постійно у відрядженнях – то в Польщі, то в Німеччині, то в Дубаї. Її життя – це аеропорти, готелі, презентації та контракти. Вона незаміжня, дітей у неї немає, і, здається, вона цього й не хоче. Її квартира в центрі Києва – це стильна однокімнатна студія з панорамними вікнами, де все блищить, як у глянцевому журналі. Але я не впевнена, чи вона там часто буває.
Моя мама, Галина Петрівна, просто одержима Оксаною. Кожен її дзвінок, кожен подарунок із-за кордону – це подія. Мама може годинами розповідати сусідкам, як Оксана підписала черговий контракт чи побувала на конференції в Лондоні.
«Оксанка – наша гордість! Вона така розумна, така успішна!» – повторює мама, а її очі сяють. А от про мене вона говорить рідко. Якщо й згадує, то з якимось поблажливим тоном: «А Яна? Ну, Яна живе своїм тихим життям, дітей виховує». І все. Наче цього недостатньо. Наче моє життя – це щось другосортне.
Мої діти, Софійка і Данилко, для мами – ніби чужі. Вона не пам’ятає, коли в них дні народження, не знає, що Софійка ходить на танці, а Данилко мріє стати футболістом.
Одного разу Софійка намалювала для бабусі малюнок – квіти і сонечко, старалася цілий вечір. Але коли ми приїхали до мами, вона лише кинула оком на малюнок і сказала: «Ой, гарно, поклади там на столі».
А потім пів години розповідала, як Оксана купила їй нову сукню з Італії. Софійка тоді тихенько заплакала в машині, коли ми їхали додому. Мені було так боляче за неї, але я не знала, що сказати.
Я не раз думала: може, припинити спілкування з мамою? Просто перестати їздити до неї, дзвонити, намагатися заслужити її увагу. Але я не можу. Вона моя мама, вона виховала мене, хоч і не завжди була теплою. Я пам’ятаю, як вона вчила мене читати, як пекла мені пиріжки, коли я була маленькою. І я вдячна їй за це. Але чому вона не бачить мене? Чому для неї моє життя – це «нічого особливого»?
Одного разу я вирішила поговорити з мамою відверто. Це було після чергового її захопленого монологу про Оксану. Ми сиділи в неї на кухні, пили чай, а вона розповідала, як Оксана була на якомусь форумі в Барселоні. Я слухала, кивала, а в середині наростала важка грудка. Нарешті я не витримала:
– Мамо, а ти колись цікавилася, як живу я? Як мої діти? – запитала я тихо.
Вона здивовано подивилася на мене, наче я сказала щось дивне.
– Яно, та що там у тебе? Усе ж у тебе добре, Артем працює, діти здорові. А Оксанка, вона ж… вона в такому світі крутиться! Ти б бачила, які в неї можливості!
Я відчула, як у горлі закололо. Я встала, подякувала за чай і пішла. Того вечора я плакала, обіймаючи Артема. Він, як завжди, заспокоював: «Яно, ти не можеш змінити її. Але в тебе є ми – я, Софійка, Данилко. Ми тебе любимо». І я знала, що він правий. Але біль усе одно не відпускав.
Минулого літа сталося дещо, що змінило мій погляд на все. Оксана приїхала до мами на тиждень – рідкісний випадок, бо вона зазвичай лише дзвонить. Мама влаштувала справжнє свято: наготувала борщу, вареників, спекла торт. Я з дітьми і Артемом теж приїхали, бо Софійка дуже хотіла побачити тітку Оксану. Вона чула, що та «живе як у кіно», і мріяла поспілкуватися.
Оксана була, як завжди, бездоганна: модна зачіска, ідеальний манікюр, дорогий парфум. Але я помітила, що вона якась… втомлена. Під очима – тіні, а посмішка здавалася натягнутою. Під час обіду вона розповідала про свою роботу, про нові проєкти, але її голос був якийсь механічний. Мама, звісно, не помічала цього – вона була в захваті. А я бачила, що з Оксаною щось не так.
Після обіду ми з Оксаною пішли прогулятися до річки. Діти бігали попереду, а ми йшли повільно, розмовляючи. Я вирішила ризикнути і запитати:
– Оксано, ти щаслива? Ну, там, у своєму великому світі?
Вона зупинилася, подивилася на мене і раптом усміхнулася – але це була не її звична впевнена усмішка, а щось сумне.
– Знаєш, Яно, я не знаю. Я весь час біжу. Робота, зустрічі, дедлайни. У мене немає часу зупинитися і подумати. А коли я сама в своїй квартирі, мені… порожньо.
Я була приголомшена. Оксана, яку я вважала ідеалом маминої гордості, відчувала себе самотньою? Вона розповіла, що її життя виглядає блискуче лише ззовні. Вона не має справжніх друзів, бо всі навколо – конкуренти. Вона не може дозволити собі розслабитися, бо боїться втратити роботу. А найгірше – вона не знає, для чого все це.
– Іноді я дивлюся на твої фото в Інстаграмі, – сказала вона. – Ти з Артемом, з дітьми, на пікніку чи біля моря. І я думаю: а що в мене є? Контракти? Похвали від шефа? Це все так… тимчасово.
Я не знала, що сказати. Уперше я відчула, що між нами немає прірви. Ми просто різні, але кожна з нас має свої труднощі. Я обняла її, і вона раптом заплакала. Це було так дивно – бачити Оксану, завжди сильну і впевнену, такою вразливою.
Після тієї розмови я почала інакше дивитися на свою сестру. Я зрозуміла, що мама, можливо, так сильно хвалить Оксану, бо відчуває, що їй потрібна підтримка. Але це не скасовує мого болю. Я все ще відчуваю себе невидимою для мами. І все ще не знаю, як із цим жити.
Недавно я дізналася, що Оксана планує взяти відпустку на кілька місяців і приїхати до нас у містечко. Вона хоче пожити тут, подалі від метушні, і, можливо, навіть допомогти мені з дітьми. Мама, звісно, уже в передчутті – вона планує, як буде хвалитися перед сусідками, що Оксана «нарешті повернулася». А я думаю: чи зможу я колись відчути, що мама любить мене так само, як Оксану? Чи варто мені продовжувати намагатися заслужити її увагу? Чи, може, я маю просто прийняти, що вона така, і жити своїм життям?
А що б ви зробили на моєму місці? Як знайти баланс між любов’ю до мами і захистом свого серця?
