Вчора ввечері, після того як Андрій повернувся з роботи, він сів за стіл і без жодних передмов кинув фразу, яка змусила мене завмерти на місці.
Ми були на кухні, мама поралася біля плити, а син грався в кімнаті. Я саме наливала чай, коли він сказав:
— Оксана, я вирішив: з цієї зарплати починаю відкладати на квартиру для нашого Максима. Час летить, а йому треба буде десь жити самостійно.
Я поставила чашку так різко, що вона ледь не перекинулася
Десять років разом, а він досі не розуміє, що наша сім’я потребує допомоги тут і зараз?
— Ти жартуєш? — запитала я, намагаючись стримати голос. — Ми ледь зводимо кінці з кінцями в цій квартирі, а ти хочеш ховати гроші на майбутнє? А ремонт? А нормальне життя для нас усіх?
Він подивився на мене спокійно, ніби це найзвичайніша річ.
— Це для сина, Оксана. Він виросте, одружиться, і що? Буде знімати кутки? Ні, я не допущу. Я заробляю, то й маю думати наперед.
Мама, яка все чула, повернулася від плити і втрутилася:
— Андрію, а як щодо нашого дому? Стіни облуплені, вікна протікають. Ми ж усі тут живемо, а ти наче не помічаєш.
Він зітхнув і відповів:
— У вас і так все є. А син — це наше майбутнє. Не сперечайтеся, я вже вирішив.
Я відчула, як гнів наростає. Як він може так легко ігнорувати наші потреби? Це ж не просто слова — це про наше життя!
Я виросла в невеликому місті на заході України, в квартирі, яку ділила з мамою Галиною та бабусею Марією. Квартира стара, з тих, що будувалися ще за радянських часів — високі стелі, але й проблеми з ними ж: опалення слабке, труби старі.
Мама працювала в школі вчителькою, заробляла небагато, але завжди знаходила спосіб, щоб нам вистачало. Бабуся, пенсіонерка, допомагала по господарству, шила, в’язала — загалом, тримала все в порядку.
Я закінчила коледж, стала бухгалтеркою в місцевій фірмі. Зарплата середня — 8000 гривень на місяць, але стабільна.
Жили ми скромно: на їжу, одяг, комуналку вистачало, але на розкоші — ні. Не скаржилися, бо знали: багато хто має гірше. А потім з’явився Андрій.
Він приїхав до нашого міста з села, шукав роботу механіком на автосервісі. Тоді, одинадцять років тому, йому було двадцять п’ять, мені — двадцять три.
Ми познайомилися випадково: я заїхала в сервіс полагодити мамину стареньку машину, а він якраз працював над двигуном.
Він усміхнувся, запитав, чи не поспішаю я, і запропонував почекати з чаєм. Розмова зав’язалася легко — про життя, про роботу.
Виявилося, що Андрій — працьовитий хлопець, з великої родини: мама, двоє братів. Батька втратив рано, тож допомагав родині як міг.
— Знаєш, Оксана, — сказав він тоді, витираючи руки ганчіркою, — я сюди приїхав, бо в селі роботи немає. Хочу заробити, щоб мама не бідувала. Вона одна нас трьох підняла.
Я кивнула, бо зрозуміла: сімейні цінності для нього важливі. Ми почали зустрічатися. Спочатку все було романтично — прогулянки парком, кіно по вихідних.
Він розповідав про своє село: як доглядав за господарством, як ремонтував трактори сусідам. Я ділилася своїми мріями — про власну сім’ю, про стабільність.
— А ти мрієш про дітей? — запитала я якось увечері, коли ми сиділи на лавці біля річки.
Він усміхнувся і відповів:
— Звичайно. Хочу сина, щоб навчити його всьому, що вмію. І дочку, щоб бавити. Але спочатку треба стати на ноги.
Мені сподобалося його ставлення. Він не був марнотратним: заробляв Гарно, але більшу частину відсилав мамі.
Колеги в сервісі жартували:
— Андрію, ти ж молодий, відкладай на себе! Купи хоч машину.
Але він відмахувався:
— Мама важливіша. Брати теж допомагають, але я — старший, мушу більше.
Його брати, молодші, жили в селі: один працював на фермі, інший — у магазині. Вони надсилали мамі по 2000-3000 гривень щомісяця, але Андрій — усе, крім кишенькових.
Мені це здавалося благородним, але й трохи дивним. “Чому не думати про себе?” — питала я.
— Бо родина — це все, — відповідав він. — У вас з мамою і бабусею теж тісно пов’язано, правда?
Я погоджувалася. Ми з мамою і бабусею були як одна команда.
Через рік після знайомства Андрій освідчився. Це було просто: на нашій кухні, з квітами з ринку.
— Оксана, виходь за мене. Обіцяю, будемо щасливі.
Я сказала “так”. Весілля планували скромне, але Андрій захотів з розмахом: ресторан, музика, гості з його села.
Я заперечувала:
— Навіщо стільки витрат? Можемо заощадити на майбутнє.
Але він наполіг:
— Це раз у житті. Хочу, щоб усі пам’ятали.
Гроші взяли з бабусиних заощаджень — вона назбирала 50 000 гривень на “чорний день”, але віддала нам. Андрій додав свою частку 20 000. Його родина обіцяла допомогти, але врешті нічого не дала. “У них скрутно”, — пояснив він. Ми одружилися, і Андрій переїхав до нас у квартиру.
Спочатку все було добре. Він був уважним: допомагав по дому, лагодив крани, які протікали. З мамою і бабусею спілкувався ввічливо, але стримано. Я думала, з часом розтане.
— Андрію, може, допоможеш мамі з покупками? — просила я.
Він кивав:
— Звичайно, завтра піду.
Але часто забував. Я виправдовувала: “Втомлюється на роботі”. Через півроку я завагітніла. Радості не було меж!
— У нас буде дитина! — вигукнула я, показуючи тест.
Він обійняв мене:
— Це найкраща новина. Обіцяю, все буде добре.
Але незабаром почалися проблеми. Андрій продовжував надсилати гроші мамі щомісяця, хоч його зарплата зросла але він її майже всю матері і передавав.
Наш бюджет став спільним, але грошей бракувало. Мої декретні йшли на дитячі речі: пелюшки, іграшки. Мама платила за комуналку зі своєї зарплати. Ще давала на одяг для малюка.
— Доню, не хвилюйся, — казала вона. — Ми впораємося.
Бабуся відкладала свою пенсію на “останнє”, але врешті віддала на коляску, ліжечко та інші речі для немовляти.
— Це для правнука, — усміхнулася вона. — Радію, що можу допомогти.
Андрій сподівався на подарунки від родини, але нічого не купував сам. Я запитувала:
— Чому ти все відсилаєш мамі? У нас дитина на підході, витрати ростуть.
Він відповідав:
— Моя родина — моя справа. У вас усе є: квартира, їжа. Не переживай.
Я знаходила його схованки: пачки по 5 000 гривень, готові до відправки. “Для мами”, — казав він.
Коли народився Максим, життя стало ще складнішим. Дитина потребувала уваги, грошей на молоко, ліки. Андрій працював більше, заробляв 25 000, але надсилав мамі 20 000. Нам лишалося 5 000 на все.
— Андрію, давай обговоримо бюджет, — пропонувала я. — Ми ж сім’я.
Він погоджувався, але нічого не змінювалося. Мама втручалася:
— Синку, подумай про дитину. Квартира стара, треба ремонтувати.
Він обіцяв:
— Зробимо, але пізніше. Зараз важливіше допомогти моїй мамі.
За сім років у будинку його мами зробили ремонт: нові вікна, кухня, техніка — все за його гроші. Кілька разів, коли у нас були скрути — наприклад, коли Максим захворів і треба було на ліки, — я просила:
— Позич у мами, або не надсилай цього місяця.
Але він відмовляв:
— Ні, вона потребує.
Одного разу я знайшла 8000 в його куртці.
— Це для мами, — зізнався він.
— А для сина? — запитала я. — Він голодний не буде?
Він зітхнув:
— Не перебільшуй. Усе буде.
Потім моєї свекрухи не стало. Андрій сумував, але швидко взявся за справи. Спадщина: будинок у селі. Брати мали розділити, але Андрій і старший брат відмовилися на користь молодшого.
— Чому? — запитала я. — Це твоя частка, ми могли б продати, вкласти в нашу квартиру.
Він відповів:
— Молодший там живе, доглядає. Це справедливо. Батьків немає, куди йому йти?
Я вмовляла:
— Подумай про нас. Ми могли б мати гарні гроші. Поруч будинок продався за гарні гроші. Ну хіба нам копійка зайва?
Але він не послухав. “Родина — понад усе”, — казав.
Після того я подумала: нарешті гроші лишаться в сім’ї. Раніше він віддавав нам 30% зарплати, а решту — мамі. Тепер ми сподівалися на все.
Але вчора ввечері — той діалог. Він хоче відкладати на квартиру для Максима.
— Навіщо зараз? — запитала я. — Йому сім років, час є. А наша квартира? Ремонт потрібен, вікна, меблі.
Він відповів:
— Син важливіший. Роки пролетять. А так у нього буде старт у житті. Ми ж до цього жили і непогано.
Мама додала:
— Андрію, ми ж усі тут. Ти живеш на готовому, даєш 10000, але заробляєш утричі більше. Це нечесно.
Він заперечив:
— Я працюю для сім’ї. Чи ви думаєте, що він подякує за те, що у доросле життя вийде у чім на світ з’явився?
Я навіть продовжувати того діалогу не стала, бо розуміла, що можу зайвого наговорити. Вирішила, що все треба обдумати.
— Доню, це – твоє життя, але подумай про все гарно, Сказала мені мама. Твій чоловік розумний і добре хитрий. Грошей тобі практично не дає, ми самі викручуємось, при тому що він тут живе, харчується і має все найкраще. Тобі не здається, що тут холодний розрахунок. Тепер на квартиру відкладатиме. А ти певна що на неї? Впевнена що завтра він не назбиравши достатньо не піде від тебе? Аліментів ти більше отримуватимеш, ну їй Богу!
Після розмови із мамою я просто розгубилась. Я не розумію, як бути і що робити?
От як вчинити?
Головна картинка ілюстративна.
