У кожного своє бачення великого і знайомого всім поняття «любов». Хтось вкладає в нього шалену пристрасть, інший не мислить його без ревнощів, ще комусь судилося «впізнати» це почуття у своєму житті аж після втрати близької людини, пише “Гліф”.
Історія, яку розповіли мені, не нагадує жодного вияву з названих вище, однак заслуговує на визнання в ній цього високого почуття. Хоча про це її герої, либонь, і не сказали одне одному.
…Повернувшись із війни до рідного села, Семен недовго ходив у парубках. Викосила, клята, чоловічого гурту вдосталь – понад сотня односельців залишилася навічно на її фронтах. Отож дівчата, яким випало квітувати саме такої лихої пори, раді були кожному парубкові, який повернувся додому. І не так уже важливо було, який – основне, щоб живий! А вдома вже, вірили наші полісянки, здоров’я повернеться, будуть огорнуті цілющим повітрям рідної землі, і душа втішиться від пам’яті про кожен день…
Семенові пощастило: руки й ноги вціліли. А те, що побачив на війні… Хто повернувся з двобою без важких борозенок на душі, без непомітних, але назавше відчутних усією свідомістю моральних змін? Нині це називають «синдромом вічного солдата». Тоді той синдром мав кожен, хто воював, і ніхто й не намагався позбутись від нього.
Найкращим цілителем для колишніх фронтовиків став час. А ще – родина: поринали з головою в одвічні селянські клопоти про хліб насущний, про дітей… Семен не став винятком: одружившись із працьовитою дівчиною Оксаною, всі душевні негаразди долав працею: зводили з дружиною хату, разом з односельцями ходили щодня в поле обробляти то колгоспні буряки, то льон – було до чого докласти рук у повоєнному колгоспі.
Одного лиш бракувало подружжю – діток. Обоє щиро сподівалися на маля. Проте мораль того часу не дозволила обом переступити межу відвертості й щиро порозмовляти про причини своєї спільної біди. Семен дуже переживав, але дружини не звинувачував. А в Оксани снувалися свої здогади, проте не ділилася ними з чоловіком, прагнучи зберегти сім’ю.
Вчинила по-іншому, переступивши через власне «я» задля сімейного затишку, – потай спробувала пізнати щастя від іншого. Чоловік, може, й здогадався, але й ця розмова між подружжям так і не відбулася. Семен з Оксаною просто радо прийняли у своєму житті маленьку людину, яка одразу наповнила їхню сім’ю найсоковитішим відчуттям щастя, зробила її повноцінною і значимою в суспільстві.
Адже, мусимо визнати, сім’я тільки тоді є справжньою, коли в ній дзвенять дитячі голоси.
Галинка росла, однаково відчуваючи любов і мами, і татка. Жодного разу не прозвучало в сім’ї: «Не моя». Так було аж до того дня, як не стало Семена, хоча через роки й стала помітна абсолютна неподібність між батьком і донькою.
Час зробив своє: нині за межею буття всі троє героїв цієї розповіді. Однак, зустрічаючись із їхніми нащадками (Галина вийшла заміж, стала щасливою мамою), не раз подумки повертаюся до історії їхнього роду, прагнучи назвати єдиним словом те, на чому трималася Семенова сім’я.
Оксана, поважаючи чоловіка, не дійняла його правдою, яка, можливо, вразила б Семена морально. Він же, чи не з поваги до прагнення дружини реалізувати себе як матір, не засуджував її ризикованого кроку і прийняв факт без зайвого шуму.
Обов’язок? І він також. Поєднуючи дві долі, ці люди, обоє биті лихом пережитого, цінуючи кожен день життя, з честю виконали суспільний обов’язок, у якому сім’я – це раз і назавжди, а дитина – почесна і найзмістовніша його складова. А може, перше й друге разом і є основою того, про що всі знають і кожен сприймає по-своєму, – любові?.. Принаймні цю пару можна визнати гідною такого почуття. І непідвладною осуду.
А ви кажете: любов…
Автор – Леся ГУДЗЬ
