Оксана Петрівна, яка завжди була насторожена до тихої Наталі, перед своєю нездатністю говорити залишила дещо, що перевернуло моє сприйняття. Коли Лариса сказала: — Вона все чує, Анно. Я знаю, я відчула, що стіни цього будинку приховують правду, набагато гіршу за всі сімейні сварки
Ми з Борисом були одружені вже десятий рік, і за цей час я встигла добре вивчити його родину. Вона була складною, як і більшість родин, де є двоє дорослих синів і владна мати. Борис мав старшого брата, Артема, який був одружений з Наталею. І в цих двох пар були зовсім різні стосунки з матір’ю, Оксаною Петрівною.
Оксана Петрівна була жінкою старої закалки, іноді різкою, яка любила порядок і контроль. Вона майже завжди була невдоволена. Втім, це було невдоволення різного ступеня.
До Наталі вона ставилася найгірше. Наталя була тиха, мовчазна, наче завжди засмучена. Вона говорила дуже мало, опускала очі й на всі зауваження свекрухи відповідала ледь чутним зітханням. Вона жила в будинку Оксани Петрівни з Артемом, і кожен день здавався мені випробуванням для неї.
— Вона така слабка, — казала я Борису після чергових сімейних зборів. — Оксана Петрівна просто з’їдає її. Вона ж нездатна за себе постояти.
Борис тільки знизував плечима.
— Ти бачиш лише те, що хочеш бачити, Анно.
Я вважала, що Борис просто не хоче сваритися з матір’ю, тому не захищає Наталю. Я завжди намагалася її підтримати, поговорити з нею, сказати добре слово. Вона була наче прихисток для моїх нереалізованих материнських почуттів — така ніжна і беззахисна.
Зовсім інша справа була Лариса, дружина молодшого брата Бориса, Олега. Лариса була гарячковою, голосною, відкрито висловлювала свою думку і не давала себе образити. Якщо Оксана Петрівна намагалася до неї чіплятися, Лариса зразу ж давала відсіч. Вони постійно сварилися, їхні зустрічі були схожі на маленьку війну. Але при цьому вони чомусь завжди знаходили спільну мову, коли йшлося про важливі речі, як-от сімейні традиції чи допомога родичам.
— З Ларисою хоча б знаєш, чого очікувати, — якось сказала я Борису. — Вона прямолінійна, як потяг.
Я дійсно була впевнена, що Наталя — же..ва, а Лариса — просто незручна особа, яка заслужила на погане ставлення через свій характер, а от Наталя — справді бідолашна.
Життя йшло своїм розміреним темпом, аж поки не сталася подія, яка змінила все. Одного ранку Оксані Петрівні несподівано стало зле. Її відвезли до лікарні, а через кілька днів стало зрозуміло, що вона не зможе спілкуватися, як раніше. Вона була при свідомості, але її здатність говорити і рухатися була дуже обмежена. Лікарі пояснили, що потрібен постійний догляд і терпіння.
Борис та Олег вирішили, що будуть чергувати догляд за матір’ю в її будинку, який був достатньо великим для цього. Звісно, основний тягар лягав на невісток. Оскільки Наталя жила там, вона взялася доглядати за свекрухою вранці та вдень. Лариса, яка жила в іншому районі, приходила на вечірнє чергування. Я, Анна, приїжджала у вихідні, допомагала з прибиранням і готуванням.
В цей час Наталя розкрилася з абсолютно нового боку. Вона, як і раніше, була тиха, але її мовчання тепер здавалося не ознакою скромності, а відчуженості. Вона доглядала за Оксаною Петрівною дуже механічно, без жодної теплоти чи співчуття. Коли я приходила, вона швидко передавала мені інструкції і йшла, посилаючись на втому чи справи.
— Наталя, як ти тримаєшся? — запитала я її якось, намагаючись підтримати. — Це ж дуже важко.
— Втомилася, — ледь чутно відповіла вона, не дивлячись мені в очі. — Але хто, як не я.
Її тон був такий, ніби вона робить велику послугу, а не виконує свій обов’язок.
Натомість, Лариса, хоча й була відкритою і запальною, виявилася напрочуд турботливою. Вона не просто годувала свекруху і давала необхідні засоби, вона розмовляла з нею. Вона розповідала їй про новини, читала книжки, співала пісні, хоча Оксана Петрівна не могла відповісти.
— Навіщо ти це робиш? — якось запитала я Ларису, коли ми залишилися наодинці на кухні. — Вона ж усе одно не реагує.
Лариса подивилася на мене, її обличчя вперше за довгий час не виражало роздратування, а сум.
— Вона все чує, Анно. Я знаю. І попри все, вона — мати Олега. Я не хочу, щоб їй було самотньо.
Це була та Лариса, яку я не знала. Пряма, але чесна і з глибокою душею.
Одного вечора, коли я допомагала Ларисі прибирати у кімнаті свекрухи, де вона тепер жила, Лариса випадково перекинула стару коробку з документами, яку Оксана Петрівна завжди тримала під замком. Коробка відкрилася, і серед старих паперів я побачила кілька аркушів, написаних рукою Оксани Петрівни, але з підписом Наталі. Це були якісь доручення та папери про будинок.
— Що це? — тихо запитала я, беручи аркуші.
Лариса підійшла і уважно подивилася.
— Це… документи, пов’язані з її квартирою. Оксана Петрівна хотіла переписати її на Олега, але потім передумала. Вона казала, що тільки Наталя може подбати про всі папери.
Я почала читати. Це були не просто доручення. Це були деталізовані інструкції, як продати її стару квартиру, і папери про передачу частини майна синам. Але один аркуш був дивним. Він був датований тижнем, коли Оксані Петрівні стало зле, і це була майже повна довіреність, написана нібито від імені Оксани Петрівни, але з дуже дивними формулюваннями. Вона фактично передавала право розпоряджатися всім майном, окрім будинку, Наталі. Підпис Оксани Петрівни виглядав незграбно, наче його вивели рукою, що тремтить.
— Це не схоже на неї, — прошепотіла я. — Оксана Петрівна ніколи б не дала такої необмеженої влади Наталі. Вона завжди була підозрілою, саме тому вона й сварилася з нею постійно.
Лариса кивнула.
— Саме про це я й говорила. Вона довіряла Наталі найбільше у паперових справах, бо Наталя вміла вдавати покірну і тиху, вона не викликала підозри в оточуючих. Але вона завжди була обережною.
Потім Лариса зітхнула і додала:
— Я пам’ятаю, як кілька місяців тому Оксана Петрівна сказала мені, що Наталя пропонувала їй переписати квартиру на неї, щоб оформити нібито як допомогу по догляду, але щоб гроші залишалися в її розпорядженні. Мовляв, щоб інші не просили. Оксана Петрівна відмовила, хоча була трохи збентежена. Вона сказала, що Наталя тоді подивилася на неї таким поглядом, що їй стало не по собі.
Мій розум раптом склав пазл. Я згадала, як Наталя була надто тихою, коли Оксані Петрівні ставало гірше. Як вона щоразу відмовлялася залишити мене наодинці зі свекрухою.
— Анно, — продовжила Лариса, її голос був сповнений гіркоти, — Наталя не така тиха, як здається. Вона роками терпіла образи Оксани Петрівни, але не через свою слабкість, а через те, що чекала нагоду. Вона жила в будинку, мала доступ до інформації, і я підозрюю, що перед тим, як Оксані Петрівні стало погано, Наталя могла скористатися її короткочасним погіршенням, щоб підписати ці папери. Поглянь на підпис.
Я відчула, як моє тіло заціпеніло від несподіванки. Я була так упевнена в її невинності, так довго її захищала! Вона використала образ ж..тви, щоб осягнути те, чого не могла взяти силою. І Оксана Петрівна, яка, можливо, відчувала її холодний розрахунок, але не могла його довести, просто зривалася на неї. Вона не любила Наталю, бо бачила її приховану сутність, ту небезпеку, що ховалася за тихим поглядом. А я, що приїжджала раз на місяць, вважала її ангелом.
Я подивилася на незграбний підпис, зроблений, очевидно, у стані слабкості, і на формулювання, що давало Наталі майже повну фінансову свободу, і зрозуміла все. Оксана Петрівна була настороженою до обох невісток: до Лариси через її відкриту і некеровану поведінку, а до Наталі — через її підступну покірність. Але саме тиха і мила Наталя виявилася найнебезпечнішою.
— Що ж ми будемо робити? — запитала я Ларису, відчуваючи, як у мене тремтять руки.
— Ми повинні це зупинити, — рішуче відповіла Лариса. — Я не знаю, чи це законно, але ми маємо розповісти Борису та Олегу. І ми повинні забезпечити, щоб жоден з цих паперів не пішов у хід.
Я дивилася на Ларису, на її рішуче обличчя, яке я раніше вважала грубим, і відчувала сором за свою сліпоту. Вона, Лариса, відкрита і скандальна, виявилася єдиною, хто справді турбувався про матір і був готовий стати на її захист. А Наталя, тихий ангел, була вовком в овечій шкурі, яка чекала моменту, коли всі відвернуться.
Це була та істина, яку я побачила на власні очі, і яка перевернула моє розуміння сімейних стосунків і людської натури. Історія про те, як зовнішність може бути оманливою, а справжня турбота і чесність можуть ховатися за неприємним характером. Я більше ніколи не судитиму людей лише за їхнім тоном голосу чи зовнішнім виглядом.
Дорогі читачі, скажіть чесно: чи траплялося у вашому житті, що людина, яку всі вважали ідеальною і беззахисною, виявлялася найбільш підступною? Як ви розпізнавали справжню суть людей?
Ваша думка дуже важлива! Поставте, будь ласка, свою вподобайку цій історії та напишіть коментар. Це допоможе нам зрозуміти, чи варто продовжувати ділитися з вами такими життєвими ситуаціями.
