— Оксана? Дмитро? Що це таке? — мій голос тремтів, коли я стояла в дверях нашої спальні, тримаючи пакети з покупками, які мало не впали з рук.
Сонячне світло з вікна падало на них, роблячи сцену ще більш нестерпною. Вони сиділи на ліжку поруч і навіть не намагалися відсторонитися.
Оксана підвелася повільно, поправляючи волосся, її очі блищали викликом.
— А що ти думала, сестричко? Життя триває. Дмитро завжди був моїм, ти ж знаєш. Ти просто заповнила паузу.
Дмитро встав, його обличчя було спокійним, наче нічого не сталося.
— Люба, послухай. Це не те, що ти думаєш. Але можливо, так краще. Оксана повернулася, і ми з нею ми маємо спільну історію. Ти можеш зібрати речі і піти. Квартира? Ну, ми якось розберемося.
Я відчула, як світ звузився до цієї кімнати.
— Розберемося? Це моя квартира! Моя! А ви просто. — Слова застрягли в горлі, але в голові вже крутилися думки про те, як це все скінчиться. Чи зможу я пробачити? Чи варто боротися? А діти що з ними?
Моє життя завжди було спокійним і впорядкованим, на відміну від життя моєї молодшої сестри Оксани. Вона була як вихор — легковажна, завжди в пошуках пригод і нових вражень.
Її цікавили лише вечірки з друзями, модні речі та безтурботні розваги. Наша мама, Галина, вкладала в неї всю свою душу: шила їй сукні власноруч, водила на гуртки малювання та танців, сподіваючись, що Оксана виросте відповідальною і талановитою.
Але сестра не виправдовувала цих сподівань. Вона пропускала заняття, поверталася додому пізно, ігноруючи мамині сльози та вмовляння. “Життя коротке, мамо, треба жити на повну!” — казала вона, сміючись, і йшла геть.
Я, старша на п’ять років, намагалася бути опорою для родини. Працювала в маленькій бухгалтерській фірмі, допомагала мамі по господарству, мріяла про власну сім’ю.
Але одного разу все перевернулося. Оксана прийшла додому з новиною, яка здивувала всіх.
— Мамо, сестричко, я чекаю дитину, — сказала вона тихим голосом за вечерею, дивлячись у тарілку з борщем.
Мама завмерла з ложкою в руці.
— Що ти сказала? Дитина? Від кого? Ти ж ще така молода!
Оксана зітхнула.
— Від Дмитра. Він хороший хлопець, працює механіком в автосервісі. Не багатий, але надійний. Він не втік, мамо. Сказав, що буде зі мною.
Я дивилася на неї, намагаючись зрозуміти. Дмитро справді здавався приємним — високий, з теплим посмішкою, завжди готовий допомогти.
Але мама не зраділа. Вона вважала, що Оксана заслуговує на щось краще, на чоловіка з перспективами, а не на простого робітника.
— Ні, Оксанко, ти будеш виховувати дитину сама, — заявила мама твердо через кілька днів, коли ми сиділи на кухні. — Цей Дмитро… він не для тебе. Ніяких перспектив. Я не дозволю, щоб ти зіпсувала собі життя.
Оксана заплакала.
— Але мамо, я його люблю! Ми хочемо бути разом!
— Любов приходить і йде, — відрізала мама. — А дитина — це відповідальність. Я допоможу тобі, але без нього.
Я намагалася вмовити маму.
— Мамо, може, дати їм шанс? Дмитро здається щирим.
Але мама була непохитна.
— Ні, і крапка. Оксана, ти залишишся вдома, а той хлопець хай іде своєю дорогою.
Так і сталося. Дмитро намагався боротися, приходив до нас, просив.
— Пані Галино, дозвольте мені одружитися з Оксаною. Я люблю її і нашу майбутню дитину, — казав він, стоячи на порозі з букетом квітів.
Мама зачинила двері перед ним. — Іди геть. Не для тебе моя донька.
Оксана народила дівчинку — Марійку. Маленька була чарівною: з великими блакитними очима і кучерявим волоссям.
Але атмосфера в домі стала напруженою. Оксана скаржилася на втому, мама все брала на себе, а я розуміла, що спокійне життя скінчилося.
Крик немовляти ночами, постійні суперечки.Я вирішила переїхати в орендовану квартиру в сусідньому районі — маленьку, але затишну, з видом на парк.
— Сестричко, ти йдеш? — запитала Оксана, коли я пакувала речі.
— Так, Оксанко. Тут стало тісно. Але я завжди поруч, якщо треба допомогти.
Мама кивнула.
— Розумію, доню. Дякую, що була з нами.
Оксана, звільнившись від обов’язків, залишила Марійку на маму і пішла “влаштовувати життя”. Вона знайшла роботу в кафе, зустрічалася з друзями, а дитина росла під маминим крилом.
Через кілька місяців Оксана познайомилася з чоловіком — Віктором, немолодим, але заможним власником мережі магазинів.
Він був удівцем, шукав компанію, і Оксана зачарувала його своєю молодістю та енергією.
— Сестричко, уяви: Віктор хоче повезти мене і маму до Іспанії! Сонце, море, нові горизонти! — хвалилася Оксана по телефону.
Я зраділа за неї.
— Чудово! А Марійка?
Пауза.
— Ну це проблема. Віктор не хоче чужої дитини. Каже, що почнемо з чистого аркуша.
Мама втрутилася в розмову, коли я приїхала в гості.
— Доню, ми з Оксаною подумали. Може, ти візьмеш Марійку до себе? Вона до тебе прив’язана, ти ж її любиш. А натомість я оформлю дарчу на нашу квартиру — ту, що в центрі. Вона буде твоєю.
Я була розгублена. Марійка, якій тоді було два рочки, справді тягнулася до мене — ми гралися в парку, я читала їй казки. Але взяти на себе дитину?
— Мамо, це серйозно. Я одна, працюю.
Оксана вмовила.
— Будь ласка, сестричко. Це ж ненадовго. Я повернуся, заберу її. А квартира — твоя мрія!
Після довгих роздумів я погодилася. Марійка переїхала до мене. Вона навіть не заплакала за мамою — ми з нею були як подруги. Я облаштувала кімнату для неї: купила іграшки, ліжечко з зірочками.
А Дмитро. Він не зник. Таємно допомагав грошима — надсилав 5000 гривень щомісяця на картку, щоб мама не знала.
— Дякую, що дбаєш про Марійку, — сказав він, коли ми випадково зустрілися в парку. — Я не можу бути осторонь. Дозволь мені бачитися з нею?
Я кивнула.
— Звичайно. Вона твоя донька.
Так почалися наші зустрічі. Дмитро приходив на вихідні: гуляв з Марійкою, купував їй морозиво, розповідав історії про машини. Я дивилася на них і посміхалася. Він був турботливим, уважним.
Одного вечора, після того як Марійка заснула, Дмитро затримався.
— Ти чудова жінка, — сказав він тихо. — Дякую, що дозволяєш мені бути частиною її життя. А ти сама?
Я зітхнула.
— Так, сама. Життя йде своєю чергою.
Ми почали зустрічатися частіше. Розмовляли про все: про мрії, про роботу, про дитинство. Дмитро розповів, як ріс у селі, мріяв про велике місто.
Я поділилася своїми планами відкрити власну бухгалтерську справу. З часом наші почуття переросли в кохання. Через півроку він переїхав до нас.
— Кохана, я хочу бути з тобою і Марійкою назавжди, — сказав він, тримаючи мене за руку. — Одружишся зі мною?
— Так, Дмитре. З радістю.
Ми одружилися тихо, в колі друзів. Життя стало щасливим: я працювала, Дмитро — в сервісі, Марійка росла веселою. Коли їй виповнилося шість, треба було готуватися до школи — документи, прописка.
Я зателефонувала Оксані, яка жила в Іспанії.
— Оксанко, про Марійку. Треба вирішити з опікою. Вона йде до школи.
Вона відповіла байдуже.
— Роби, що хочеш. У мене скоро буде своя дитина з Віктором. Марійка — твоя справа.
Дмитро довів батьківство через суд — аналізи, свідчення. Я удочерила Марійку офіційно.
— Тепер ти наша донька по-справжньому, — сказала я їй, обіймаючи.
Через рік у нас народився Андрійко — маленький, з Дмитровими очима. Ми були щасливою сім’єю: ранкові сніданки, вечірні прогулянки, свята з тортами. Дмитро став чудовим батьком: вчив Марійку їздити на велосипеді, співав Андрійку колискові.
Але щастя тривало недовго. Через два роки Оксана повернулася. Віктор знайшов молодшу подругу, вигнав її. З нею приїхала і мама — вони втратили все в Іспанії.
— Сестричко, нам нікуди йти, — заплакала Оксана по телефону. — Дозволь пожити в квартирі? Тільки тимчасово.
Мама додала: — Доню, ми родина. Допоможи.
Я погодилася. Вони оселилися в нас — квартира була велика, трикімнатна, ми її придбали продавши мою стару і доклавши мої заощадження плюс кредит, що я виплачувала.
Спочатку все було нормально: мама готувала борщ, Оксана гралася з дітьми. Але я помітила дивне: вони перешіптувалися, коли я входила в кімнату, дивилися якось дивно.
— Мамо, все гаразд? — запитувала я.
— Так, доню, все добре, — відповідала вона, відводячи погляд.
Через півроку сталася та сцена. Я повернулася з роботи раніше — Андрійко захворів, я взяла вихідний. Відкрила двері тихо, щоб не розбудити. І застала їх — Оксану і Дмитра разом.
— Як ви могли? — прошепотіла я. — Дмитре, це наш дім! Наша сім’я!
Він зітхнув. — Вибач, але Оксанавона мати Марійки. Ми маємо дати шанс.
Оксана посміхнулася.
— Сестричко, не драматизуй. Життя — не казка.
Мама вийшла з кухні.
— Доню, може, так краще. Оксана потребує підтримки.
Я не витримала. Зібрала речі дітей, пішла до подруги. Потім — суд. Квартира була моєю, дарча оформлена. Але Дмитро і Оксана вимагали частку.
— Це несправедливо! — кричав Дмитро в суді. — Я батько!
Але суд став на мій бік. Я продала квартиру дешевше, ніж вартувала, але швидко. Переїхали в інше місто, в маленьку двокімнатну. Почали з чистого аркуша: нова робота в офісі, діти в садок і школу.
Три роки минули. Я — мати-одиначка, виховую Марійку і Андрійка. Вони ростуть чудовими: Марійка малює, Андрійко грає в футбол.
Аліменти від Дмитра — 7000 гривень щомісяця — допомагають. Про минуле я не думала. Але нещодавно з’явився Дмитро. З мамою. Стояли на порозі з валізками.
— Кохана, вибач, — сказав він, опустивши очі. — Оксана пішла. Знайшла нового, багатого. Залишила мене і Галину напризволяще. Нам нікуди йти.
Мама кивнула.
— Доню, ми помилялися. Дозволь повернутися.
Діти зраділи. — Тату! Бабусю! — кричали вони, обіймаючи.
Дмитро плакав.
— Я зрозумів помилку. Три роки без вас — пекло. Я люблю тебе, дітей. Будь ласка, дай шанс.
Я стояла, дивлячись на них. Три роки — довгий час. Виховувати дітей самій важко: ночі без сну, турботи про школу, рахунки. Але як вірити після зради?
З іншого боку, життя навчило його. Діти потребують батька, я — підтримки. Я одна в світі. Чи пробачити? Чи почати заново? Може, дати шанс родині?
Кожен день думаю про це, дивлячись на щасливі обличчя дітей. Може, час лікує? Або краще залишитися самій? Питання висить у повітрі, і відповідь ще не знайдена.
Продовження у першому коментарі.
