— Ой, яка ж ти недалекоглядна, Лесю. Та в твого чоловіка вже давно на столроні інша жінка, – сказала замість “смачного” за столом свекруха
Це був звичайний недільний день, сповнений ароматами запеченого м’яса та бабусиних вареників. Здавалося б, ніщо не віщувало біди.
Я, тридцятирічна Леся, як завжди, приїхала з чоловіком Кирилом до його батьків у передмістя на традиційний сімейний обід. За столом панувала тепла атмосфера, свекруха Ніна та свекор Павло, здавалося, були у чудовому настрої, а Кирило поводився як і завжди: уважний, турботливий, жартував із батьком про футбол.
Я відчувала себе абсолютно щасливою у цій ідилії. І раптом, як грім серед ясного неба, пролунала фраза, яка зруйнувала моє уявлення про наш ідеальний шлюб і відправила моє життя під укіс. І пролунала вона не від кого-небудь, а від людини, яка, здавалося б, мала бути на моєму боці – від свекрухи.
Ми жили в шлюбі сім років. Наша історія розпочалася ще в університеті, коли ми, зовсім юні, закохалися одне в одного під час спільної поїздки до Карпат.
Ми разом переїхали до столиці, знімали крихітну квартиру, будували кар’єру – він фінансиста, я архітектора. Ми разом пройшли через усі фінансові труднощі, ми підтримували одне одного у важкі моменти. Навіть наша квартира, куплена у кредит два роки тому, була символом нашого спільного успіху і міцності.
Я вважала наш шлюб непорушною фортецею, а Кирила – своїм єдиним і найкращим другом. Він ніколи не давав мені жодного приводу для ревнощів чи підозр. Він завжди був поряд, вчасно повертався додому, телефонував мені протягом дня, а вечорами ми годинами говорили про наші плани та мрії.
— Лесю, доню, ти чого не їси? Пиріг мій не смакує? — запитала Ніна, його мати, простягаючи мені черговий шматочок. Її очі були трохи занепокоєні, вона завжди була дуже уважна до мене.
— Дякую, Ніно, мені вже досить. Дуже смачно, як завжди. Просто я трохи втомилася на роботі, — відповіла я, намагаючись посміхнутися. Насправді, я відчувала дивний неспокій. Уся ця атмосфера сьогодні здавалася мені надто вже напруженою.
Батьки Кирила час від часу обмінювалися багатозначними поглядами, а мій чоловік вперше за весь час майже не брав участі у розмові, лише час від часу кидаючи якісь короткі фрази. Він увесь час сидів, нахиливши голову, і дивився у свій телефон.
— Звісно, доню, ти багато працюєш. Я це бачу. А він… — Ніна замовкла на півслові і подивилася на Павла.
— Ніна, досить, — пробурмотів Павло, нервово поправляючи краватку. — Не треба зараз, за столом.
Я відчула, як моє серце забилося швидше. Щось тут не так. Дуже не так.
— Щось трапилося? — запитала я, звертаючись до обох батьків. — Ви поводитеся дивно.
Кирило підняв голову і кинув на мене швидкий, але якийсь винний погляд.
— Нічого не трапилося, Лесю, — сказав він різко. — Мама просто втомилася.
— А мені здається, що не мама втомилася, а ти, сину, втомився грати свою роль, — раптом випалила Ніна, і її голос пролунав гучно, привернувши нашу увагу. Вона підвелася з-за столу, поставила тарілку і почала ходити по вітальні. — Лесю, ти чудова жінка. Ти моя улюблена невістка. І я не можу більше мовчати, бо це несправедливо щодо тебе. Я намагалася його напоумити, але він не слухає.
Кирило схопився.
— Мамо! Я ж просив тебе!
— Ти просив, а я не можу! — вигукнула Ніна. — Я бачу, як ти їй брешеш! Як ти щодня їдеш не у відрядження, а до іншої жінки!
Я відчула, як земля вислизає у мене з-під ніг.
— Про що ви говорите, Ніно? — мій голос був ледь чутним. Я подивилася на Кирила, але він стояв, опустивши голову, і дивився у підлогу.
— Про твого чоловіка, Лесю, — голос Ніни став м’якшим, але в ньому лунала глибока образа. — Він має інше життя. Він вже майже три місяці зустрічається з жінкою, яка працює у нього в офісі. Її звати Інга, і вона, до того ж, його колишня однокласниця. І він планує з нею серйозні стосунки.
— Це неправда, — прошепотіла я, відчуваючи дикий холод усередині. — Кирило, скажи, що це неправда!
Він мовчав. Його мовчання було найгучнішим підтвердженням слів його матері.
— Я не збираюся це обговорювати тут, — сказав Кирило, нарешті піднявши голову. Його обличчя було бліде, як полотно. — Це наші з тобою справи, Лесю.
— Наші? А коли ти почав жити не нашим життям, це теж були наші справи? — Ніна схрестила руки на грудях. — Я бачила його машину біля її будинку. Я розмовляла з нею. Вона справді вірить, що ви з Лесею вже давно разом не живете.
— Ти навіщо з нею розмовляла? Ти розвалила все! — Кирило викрикнув це і підійшов до матері.
— Я розвалила? Ти розвалив! Ти щойно викупив нашу квартиру, сказав, що робиш мені подарунок на день народження! Ти привіз мені ті ювелірні вироби, про які я мріяла пів року, а це виявляється були ювелірні вироби для Інги! — мої скроні запульсували від болю. — Навіщо? Навіщо ти це робив, якщо ти вже був з іншою?
— Це сталося не одразу! — він почав говорити швидко, намагаючись виправдатися. — Ми просто почали працювати разом. Вона мені допомагала у великому проєкті. А потім…
— А потім ти почав мені брехати про відрядження до іншого міста, — я перебила його. Мої очі наповнилися сльозами, але я намагалася стримати їх. — Ти сказав, що поїхав на курси підвищення кваліфікації. Усе, що ти мені говорив останні три місяці, було брехнею.
— Лесю, дай мені пояснити, — Кирило підійшов до мене і спробував взяти за руку.
— Не торкайся мене, — я відсахнулася. — Я хочу почути тільки одне: чому? Після всього, що ми пережили разом, чому ти мене зрадив?
— Я сам не знаю. Вона… вона інша, — він знизав плечима. — З нею все легко. Вона не ставить таких високих вимог до мене, як ти. Вона не вимагає постійної уваги, постійних поїздок до твоїх батьків, постійних розмов про кар’єру.
— Ти вважаєш мене винною у своїй зраді? — це було не питання, а констатація факту.
— Ні, я не кажу, що ти винна. Винен я. Але так сталося.
Павло, який досі сидів мовчки, раптом підвівся.
— Лесю, ти вибач нас. Ми не хотіли, щоб ти дізналася це в такий спосіб. Але Ніна переживає за тебе.
— Батьку, не треба, — сказав Кирило.
— Треба, сину! Треба, — відповів Павло. — Ти наробив дурниць. І тепер тобі треба все це виправляти.
— Виправляти? Я не думаю, що це можна виправляти, — сказала я. Я відчувала порожнечу всередині. Я подивилася на нього востаннє. Його обличчя було перекошене від страху і провини.
— Я йду. І не шукай мене, Кирило, — сказала я і пішла до дверей.
— Лесю, почекай! — крикнув він мені вслід. — Куди ти підеш?
— Куди завгодно. Тільки не додому, — сказала я, виходячи з квартири, кинула погляд на Ніну, яка тихо плакала біля вікна.
Вийшовши на вулицю, я сіла в свою машину і довго сиділа, дивлячись у дзеркало заднього виду. Моє життя щойно розділилося на до і після. І я не знала, як мені тепер жити.
Я проїхала кілька кварталів, і мене охопила паніка. Куди я можу поїхати? Я ж маю власну квартиру, половина якої моя. Але я не могла уявити, як я повернуся туди, де ще вчора ми планували спільне майбутнє.
Я подзвонила своїй подрузі Олені, яка була у відпустці за кордоном. Вона одразу прилетіла, як тільки дізналася про мою ситуацію. Вона підтримала мене, як ніхто інший. Наступні два тижні ми провели, обговорюючи можливі варіанти дій. Я подала на розлучення і розділ майна. Це було важко, але я розуміла, що не зможу жити з людиною, яка мені так цинічно брехала. Кирило намагався мені телефонувати, надсилав повідомлення, просив про зустріч, але я ігнорувала його. Я просто не бачила сенсу в цих розмовах.
Нарешті, я зважилася на зустріч. Ми домовилися зустрітися в нейтральному місці – у кав’ярні недалеко від його роботи.
— Дякую, що прийшла, — сказав він, коли я сіла за столик. Його обличчя виглядало втомленим і засмученим.
— Я прийшла, щоб поставити крапку, — сказала я, дивлячись йому прямо в очі.
— Лесю, я все усвідомив. Я вчинив жахливо, — він опустив голову. — Я не знаю, що на мене найшло. Я думав, що зможу жити на два фронти, але це була помилка. Я розійшовся з Інгою. Я сказав їй, що у нас нічого не вийде.
— Дуже шкода, — мій голос був байдужий. — Але це вже не має жодного значення. Ти зруйнував усе, що було між нами. І мені важко повірити, що це була випадкова помилка. Це був свідомий вибір. Ти мені брехав про відрядження, про курси, про наші фінанси.
— Я думав, що ти цього не дізнаєшся. Я хотів, щоб ти була щаслива, — він спробував взяти мене за руку. Я знову відсахнулася.
— Ти хотів, щоб я жила у брехні. Дякую, але мені таке щастя не потрібне, — я підвелася.
— Лесю, не йди! Дай мені шанс! — він схопив мене за рукав.
— Шанс? У тебе було сім років нашого життя, — я вивільнила руку. — Процес розлучення вже запущений. Зв’яжемося через адвокатів.
І я пішла. Я йшла по вулиці, а у моїй голові пульсувала тільки одна думка: що далі? Чи зможу я коли-небудь довіритися чоловікові? Чи зможу я знову закохатися? У мене був гарний план на життя, і цей план тепер лежав у руїнах.
Але я знаю одне: моя історія тільки починається. Я більше не та Леся, яка жила у солодкій ілюзії. Я стала сильнішою. А моя квартира, тепер уже повністю моя, стане моїм новим стартом.
Попереду на мене чекав складний етап – розділ спільного майна, переїзд, нові знайомства, спроби знайти себе. Я залишила батькам Кирила листа, подякувала їм за чесність і підтримку, попросила не втручатися в наш процес.
Іноді я ловлю себе на думці, що мені не вистачає його жартів, його посмішки, наших вечірніх розмов. Але потім я згадую його бліде обличчя і слова його матері, і вся ностальгія зникає. Життя дало мені болісний, але важливий урок.
А ви, дорогі читачі, що б ви зробили на моєму місці? Чи дали б ви другий шанс людині, яка так цинічно зруйнувала ваше життя?
