Мене звати Олена, і я родом із невеличкого села на Черкащині. Там, де всі всіх знають, де вечорами чути, як гудуть бджоли над вишнями і квітами, а сусіди діляться одне з одним домашнім молоком.
У вісімнадцять я зібрала валізу і поїхала до Києва — вступати на філологію в університет. Києві мене зачарував: місто, схили, старі трамваї, що гудуть на поворотах.
Але найголовніше — тут я зустріла Василя, мого майбутнього чоловіка. Наші чотири роки разом були як із романтичного фільму: прогулянки парком, вечори з гітарою в гуртожитку, плани про спільне майбутнє.
Після випуску ми одразу зіграли весілля — гучне, з музиками, як годиться. Мої батьки і свекри скинулися на свято, але після нього почалося справжнє життя, сповнене викликів.
Ми з Василем оселилися в орендованій однокімнатній квартирці на Виноградарі. Квартира була тісна, з пожовклими шпалерами і краном, що вічно протікав.
Я сподівалася, що ми поживемо у свекрів у передмісті — у них великий двоповерховий будинок, місця вдосталь. Але свекор, Анатолій Степанович, мав інші думки.
— Ви вже родина, Олено, — казав він, сидячи за столом у їхній просторій кухні. — Що, думаєте, я вам усе на тарілочці подам? Гроші з неба не падають. Ми з весіллям помогли, а далі самі крутіться.
Його слова мене прикро вразили. Я дивилася на Василя, сподіваючись, що він щось скаже, але він лише опустив очі. У Анатолія Степановича характер — як кремінь: сказав, як відрізав.
Він любить, щоб усе було по його, і вважає, що чоловік у родині — головний. Я стримувалась до останнього, щоб не ляпнути щось у відповідь.
Мої батьки, Софія Іванівна та Михайло Петрович, зовсім інші. Вони з села, прості, але щирі. Щомісяця привозили нам картоплю, соління, домашню сметану. Мама завжди обіймала мене і шепотіла:
— Оленко, тримайся. Все у вас буде.
Василь не перечив батькові. Він взагалі рідко сперечався з ним, бо знав: це марно. Але я бачила, як йому важко. Тож коли я була при надії нашою першою донькою, Софією, ми вирішили, що час діяти.
Василь поїхав на заробітки до Німеччини — працювати на будівництві. Я залишилася у Києві, з животиком і мріями про власну квартиру.
Гроші, які Василь заробив у Німеччині, пішли на перший внесок за квартиру. Ми знайшли трикімнатку на околиці столиці — не центр, але своє.
Та на ремонт бракувало, тож ми взяли кредит на 10 000 доларів. Ще 3000 доларів позичили у моїх батьків. Тато сказав:
— Оленко, не думай про борг. Ми з мамою для вас стараємося.
Він приїздив до Києва, щоб допомогти з ремонтом. Хоч у нього спина не здорова, тато тягав мішки з цементом, клав паркет, збирав меблі.
Я дивилася на нього і ледь стримувала сльози — така була вдячна. Василь працював поруч, і вони з татом інколи жартували, як старі друзі.
— Михайле, ти диви, як ми цю шафу за п’ять хвилин скрутили! — сміявся Василь, витираючи піт із чола.
— То ще не вечір, зятю, — підморгував тато. — Давай ще підлогу закінчимо, а тоді по пінному.
Свекор же тільки критикував. Приїхав якось, походив по квартирі, скривився:
— Олено, це що за паркет? Треба було дубовий брати, а не цю дешевизну. А меблі? Та вони через рік розваляться!
Я глибоко вдихнула, щоб не відповісти. Василь заступився:
— Тату, ми самі вибирали. Нам подобається.
Анатолій Степанович лише махнув рукою:
— Ой, синку, ти ще молодий, не розумієш. А ти, Олено, хліб хоч нормально навчися різати. Криво ж ріжеш, як не знаю хто.
Я відвернулася, щоб не бачив, як у мене щоки горять. Галина Петрівна, свекруха, лише зітхала і намагалася згладити кути:
— Та годі тобі, Толю. Дай молодим спокій.
Вона завжди була м’якшою, добрішою. Я з нею ладила, хоч і не скажу, що ми були близькі. Але принаймні вона не лізла з порадами, як її чоловік.
Коли народилася Софійка, а через два роки — наш синочок Іванко, квартира стала справжнім домом. Діти бігали по кімнатах, малювали на стінах (о, ті фломастери!), а я намагалася встигати все: роботу в школі, де викладала українську, прання, готування.
Василь повернувся з Німеччини, влаштувався на фірму у києві. Грошей вистачало, але ледве-ледве. Кредит ми виплачували потроху, але мої батьки ніколи не нагадували про борг.
Дітям більше подобалося їздити до моїх батьків у село. Тато брав їх на риболовлю, мама пекла пиріжки з вишнями. А от до свекрів ми їздили рідко. Анатолій Степанович любив повчати дітей:
— Софійко, не бігай, бо виростеш нечемною. Іване, не чіпай ложку, бо двійки в школі хапатимеш!
Діти дивилися на нього, як на чужого. А я? Я просто тримала язик за зубами. Василь просив:
— Оленко, не бери до серця. Він такий, ти ж знаєш.
— Знаю, — відповідала я. — Але слухати це все одно не хочу.
Тож ми рідко бували в них. Навіщо псувати собі настрій?
Цієї суботи все змінилося. Я саме готувала вечерю — борщ із домашньою сметаною від мами, — коли пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Галина Петрівна. З валізою, заплакана, у м’ятому пальті. Я отетеріла.
— Олено, можна до вас? — тихо спитала вона, витираючи очі хустинкою.
— Звісно, заходьте, — я відступила, хоч у голові вже крутилися тривожні думки. — Що сталося?
Вона сіла за стіл, я налила їй чаю. Галина Петрівна виглядала так, ніби не спала кілька ночей.
— Сил моїх більше нема, — почала вона, гріючи руки об горнятко. — Толя мене дістав. Усе не так: борщ рідкий, сорочки не так випрані, квіти не так поливаю. Я для нього не дружина, а якась прислуга.
Я слухала, а душа плакала разом із свекрухою. Галина Петрівна завжди здавалася мені спокійною, але тут вона виглядала геть інакшою. Я пішла вкладати дітей спати, а коли повернулася, почула, як вона говорить із Василем у вітальні.
— Мамо, ти серйозно? Розлучення? — голос Василя тремтів. — Ви ж стільки років разом, у вас онуки!
— Сину, я більше не можу, — відповідала Галина Петрівна. — Він мене критикує, повчає постійно, усе йому не так. Я терпіла, бо думала, що так треба. Але я вже не молода, хочу спокою.
— І де ти житимеш? — спитав Василь.
— Як де? У вас, — твердо сказала вона.
Я застигла за дверима. У нас? У нашій трикімнатці, де Софійка з подружками робить уроки, а Іванко будує фортеці з подушок? Де я п’ю каву з колежанками і нарешті відчуваю себе господинею? Я тихенько повернулася до кухні, щоб зібрати думки.
Чесно, я була проти. Галина Петрівна — добра жінка, але жити разом? Наша квартира — це наш простір. Ми з Василем роками працювали, щоб її мати.
Мої батьки допомагали, ми брали кредит, я ночі недосипала, щоб усе було як слід. А тепер свекруха хоче тут оселитися? Я уявляла, як вона коментуватиме, як я готую, як виховую дітей. Та й діти не в захваті. Софійка якось сказала:
— Мамо, баба Галя добра, але вона завжди каже, що я неправильно заплітаю коси.
Іванко взагалі уникав її, бо вона має свої погляди на виховання дітей. А ще фінанси. Ми з Василем заробляємо 25 000 гривень на двох, і цього ледве вистачає на нас чотирьох, плюс кредит.
А Галина Петрівна звикла до іншого життя. У них із свекром був бізнес, машини, будинок. Вона не працювала, все за неї робили. Як ми купуватимемо їй одяг, продукти? Я не уявляла.
Того вечора я дочекалася, поки Галина Петрівна пішла спати у гостьовій кімнаті, і сіла з Василем на кухні.
— Васю, я розумію, що це твоя мама, — почала я тихо. — Але як ми житимемо? У нас і так тісно.
Він зітхнув, провів рукою по волоссю.
— Оленко, я не знаю. Вона ж не має куди йти. Тато її виставляє, будинок на нього записаний. Вона після розлучення залишиться без нічого.
— А ми що, її утримувати будемо? — я намагалася не підвищувати голос. — У нас діти, кредит, плани. Ми ледве кінці з кінцями зводимо.
— Я розумію, — Василь узяв мою руку. — Але вона моя мама. Я не можу її виставити.
— А про мене ти подумав? Про дітей? — я відчувала, як у горлі стоїть клубок. — Ми свою сім’ю будували, а тепер що? Вона тут накази даватиме? Вона за малим із тарілкою ходила сьогодні, мусила їй пояснювати, що в нас не обов’язково усе до крихти доїдати. так вона мені цілу лекцію про правильне харчування прочитала. А світло вчора? Вона ж його вимкнула рівно о дев’ятій і сказала всім спати, бо в неї режим, а ми їй заважаємо. У нашій квартирі ми їй заважаємо. Шукай інших варіантів, але жити із нею під одним дахом не буду,
— То мені маму виставити. чи як? – округлив очі чоловік, – Це мама моя а на квартиру цю я також заробив. Тож давай без ультиматумів.
— Я не ставлю умов, я кажу, що жити із твоєю мамою не можу і не буду. Крапка.
Розмови не вийшло, ні тоді, ні потім. Нині у нас до розлучення доходить, я навіть ходила на консультацію до спеціаліста. Чоловік став на принцип, його мама живе у нас, Крапка.
Але і я не збираюсь відступати. Хай свекруха шукає інші варіанти, Йде працює, зрештою. Я хочу жити окремо, а не ставати невісткою у власному ж домі.
Ну от скажіть, хіба я не права?
Головна картинка ілюстративна.
