Я сиджу за столом, утупившись у екран ноутбука, де таблиця Excel невблаганно показує наші витрати. Кожен рядок — це крок до мрії, кожен стовпчик — нагадування, як далеко ми ще від неї.
Ми з чоловіком поставили собі мету: зібрати 300 тисяч на перший внесок за квартиру. Це наш шанс нарешті мати власний дім, не тинятись орендованими квартирами а виплачувати вже за своє.
Але кожен день — це випробування: без походів у кіно, без вечерь у кафе, без найменших радощів. Ми живемо на межі, економлячи кожну копійку, і я відчуваю, як ця напруга виснажує нас.
Того вечора все почалося як завжди: я перевіряла цифри, чоловік жартував про море, якого ми не бачили роками. Але один дзвінок усе змінив.
Його мама написала, що заскочить на годинку. Я люблю її, але кожен її візит — це як гра в шахи, де я не завжди розумію хід. Вона прийшла з пакетами продуктів і широкою усмішкою, але я одразу відчула: щось не так.
Її слова про наш план відкладати на квартиру прозвучали занадто підготовлено. А потім вона ніби між іншими подала ідею. Я поглянула на чоловіка і зрозуміла, що він знає все.
Я отетеріла. А звідки власне свекруха знає скільки грошей ми вже відклали? Чому чоловік мовчить, уникаючи мого погляду? У ту мить я зрозуміла: це не просто пропозиція.
Десять років ми із чоловіком одружені і наша пара пройшла перевірку і складними часами і досить непоганим життям. Я була впевнена в Андрієві, знала, що він моя доля і наш шлюб міцний, а відносини довірливі.
Ще три роки тому, коли власниця квартири без попередження виселила нас із орендованої квартири ми вирішили із чоловіком що з нас досить.
Хай і в кредит, але придбаємо власне житло. Аби не залежати ні від кого, аби бути впевненому у завтрашньому дні. Так, було лячно, але порахувавши зрозуміли, що за ці десять років уже виплатили половину вартості житла власникам квартир у яких орендували житло.
Я сиджу за ноутбуком, дивлюся на цифри в таблиці, де кожен рядок — це наші витрати, кожен стовпчик — крок до мрії. Ми з чоловіком вирішили позбутися боргів і накопичити на власну квартиру. Це змінило наше життя: без кіно, без вечерь у кафе, без покупок. Навіть прості радості довелося відкласти.
— Яке море? — вигукую я, коли чоловік жартома згадує відпустку. — Ти забув, що нам треба 300 тисяч на перший внесок? Бачиш цей стовпчик? Це все, що ми витрачаємо. З кожним днем на розваги лишається все менше.
Чоловік ніжно цілує мене в маківку:
— Ти в мене супер, усе так чітко розклала по поличках. Може, хоча б на шашлики виберемося на вихідних? Погода обіцяє бути хорошою.
— Шашлики? — зітхаю я. — Краще вдома посидимо. Продукти все одно купуємо, а бензин зекономимо. Хоч копійка на рахунку додасться.
Раптом дзвонить телефон. Це мама чоловіка. Вона пише, що поруч і хоче заскочити на годинку. Я киваю, хоча всередині відчуваю легке напруження.
Через 20 хвилин вона вже у нас, із двома великими пакетами продуктів.
— Мої дорогі, як же я за вами скучила! — усміхається вона, викладаючи все на стіл. — Привезла вам дещо, бо знаю, що ви вічно економите.
— Дякую, але не варто було, — кажу я, хоча в очах моїх читається легкий сумнів.
— Ой, та що ти! — вона махає рукою. — До речі, чула, що ви на квартиру заощаджуєте? Розкажіть!
Чоловік киває:
— Так, вирішили, що пора мати своє житло, а не знімати.
Я відчуваю, як у мені знову прокидається рішучість. Це наша мета, і ми не можемо дозволити собі відступити. Але мама чоловіка раптом каже:
— Ціни на квартири — просто космос! Кредит — це ж чи не на все життя. У мене є краща ідея. Ви знаєте мій дім? Він просторий, місця всім вистачить. Щоправда, там ремонт потрібен: дах тече, вікна старі. Чому б вам не вкласти свої заощадження в ремонт? І на оренді зекономите, житимете з нами!
Я завмираю. Серце б’ється швидше. Це не просто пропозиція — це щось більше.
— Дякую, але ми вже вирішили, — тихо кажу я.
— Ой, подумай! — наполягає вона. — Дім у хорошому районі, шість соток. Влітку — город, взимку — тепло і власне опалення. Ідеально для сім’ї!
Чоловік відкриває рота, але не знає, що сказати. Я відчуваю, як напруга зростає.
— Ми хочемо своє житло, — каже він, але мама йому не дає договорити:
— А це і буде ваше! Я ж не вічна, все вам дістанеться.
— Давай без цього, — чоловік напружується.
Але вона не зупиняється:
— Я дізналася, ремонт коштуватиме всього 400000. У вас же є ці гроші, правда?
Я блідну. Звідки вона знає цю суму? Це наші заощадження, які ми з чоловіком збирали вже третій рік!
— Ти розповів їй про наші гроші? — мій голос тремтить.
— Ні, звісно! — він червоніє, але я бачу, що щось не так.
— Значить, ви все обговорили без мене? — я встаю, не в силах стримати роздратування.
— Не заводься, — мама чоловіка намагається мене заспокоїти. — Ми просто поговорили.
— Ні, давайте начистоту, — починаю розмову я я. — Я працюю заради своєї мрії, а не щоб ремонтувати чужий дім. Ці гроші — на нашу квартиру!
— Невдячна! — вона спалахує. — Я тобі рідний дім пропоную, а ти носом крутиш!
Чоловік намагається нас заспокоїти, але я вже не можу мовчати:
— Давайте всі заспокоїмося і поговоримо пізніше.
Вона демонстративно збирається:
— Бачу, моєї думки тут ніхто не цінує. Пора мені йти.
Коли двері зачиняються, у квартирі западає тиша. Я мию посуд, чоловік нервово ходить по кімнаті.
— Може, варто подумати над її пропозицією? — тихо питає він.
— Навіть не починай, — відрізаю я. — Чому ти розповів їй про наші заощадження?
— Вона ж мама, їй можна довіряти, — він знизує плечима.
— Довіряти? — я розвертаюся. — А те, що вона вже планує, як забрати наші гроші, — це нормально?
Він мовчить. Я відчуваю, як усе всередині кипить.
— Ти щось їй обіцяв? — питаю я, бачачи, як він уникає мого погляду.
— Не обіцяв, просто сказав, що подумаю, — він тре шию.
— І коли ти збирався мені про це розповіти? — я схрещую руки. — Після того, як віддаси їй усе?
— Та не збирався я нічого віддавати! — він підвищує голос. — Просто маму шкода.
Наступного дня вона приходить знову, цього разу з паперами. Розкладає на столі кошториси:
— Ось, я все порахувала. Якщо почнемо ремонт зараз, до зими закінчимо. А там і переїдете.
— Ми вже це обговорювали, — нагадую я. — Наша відповідь — ні.
— Ти думаєш тільки про себе! — вона підстрибує з-за столу. — А про сім’ю подумати не хочеш?
— Про яку сім’ю? — я не витримую. — Ту, де я маю віддати всі свої заощадження?
— Як ти смієш! — вона повертається до сина. — Ігоре, невже ти дозволиш їй так зі мною розмовляти?
Він стоїть, не знаючи, що сказати. Я бачу, як йому важко. Але я не можу більше терпіти:
— Ми з чоловіком самі вирішуємо, як нам жити. Ці гроші підуть на кредит. Крапка.
Вона встає, її обличчя палає:
— Живіть, як хочете! Але не приходьте, коли допомога знадобиться!
Двері грюкають. Тиша. Я дивлюся на чоловіка:
— Ти точно нічого їй не обіцяв? Жодних паперів не підписував?
— Ні, Аню, — він опускає голову. — Просто маму шкода.
— Мене теж шкода, — кажу я тихо. — Знаєш, я зміню паролі на всіх банківських додатках. Про всяк випадок.
Через тиждень ми подали документи в банк. Вона більше не дзвонила і не приходила. Від знайомих дізналися, що вона почала ремонт у своєму домі, взявши кредит під заставу ділянки.
— Знаєш, — кажу я чоловікові одного вечора, — я рада, що ми тоді не піддалися. Інакше жили б у чужому домі під її контролем.
Він киває, але в його очах — тінь смутку:
— Так, ти права. Хоча з мамою шкода, що так вийшло.
Я обіймаю його:
— Час усе розставить по місцях. Головне, що ми маємо власний дім.
Через пів року ми в’їхали у власну квартиру. Вона не прийшла на новосілля, лише написала: «Живіть, як знаєте». Але ми не шкодуємо. Інколи треба вміти сказати «ні», навіть найближчим, щоб зберегти своє майбутнє.
Тепер у нас є свій дім, де ми будуємо життя за власними правилами. І це того варте.
Головна картинка ілюстративна.
