– Не горбся, – сказала Тамара Василівна, коли вони йшли парком. – Тримайся рівно. Дівчина повинна бути стрункою.
– Та я й не горблюся, – пробурчала Таня, відчуваючи, як від цих постійних зауважень у неї скоро справді з’явиться горб. – Не наговорюйте.
– Дівчина має бути покірною, тоді на неї звернуть увагу, – не замовкала жінка.
– А я й не хочу, щоб на мене звертали увагу! – сказала Таня, більше не в змозі стримуватись. – Я хочу вчитися! Працювати!
Тамара Василівна розсміялася, звертаючись до чоловіка:
– Ой, Петре, чуєш її? «Вчитися хоче!» А хто ж тебе годуватиме, поки ти вчитимешся? Хто нам поверне гроші, які ми в тебе стільки часу вкладали?
Таня насупилася. Їй було дуже не приємно таке чути, але сказати щось у відповідь вона боялася. Дуже вже не хотілося їй повертатися до дитячого будинку. Вона прожила там стільки років.
Їй вже виповнилося десять, коли до них завітали потенційні батьки, щоб когось обрати. Дивилися вони лише на дівчаток, та ще й не на маленьких. Виховательки, та й взагалі всі, були здивовані, адже люди, які брали дитину на усиновлення, завжди просили малюків.
Коли дійшли до Тані, жінка усміхнулася й повернулася до чоловіка:
– Петре, мені здається, це те, що треба.
Таня власним вухам не вірила. Вона була впевнена, що її вже ніхто не вибере. Так вона опинилася в цьому будинку. Таня так сподівалася, що її любитимуть, що вона буде як у справжній родині. Ні, її ніхто не бив, не ображав, але ставилися до неї ніби взяли тварину на відгодівлю, щоб потім вигідно продати.
Таня боялася щось говорити. Дуже не хотілося повертатися.
Іноді її пускали погуляти, та й то лише завдяки батькові Петрові. Мама Тамара взагалі не випускала її за ворота, окрім як до школи. А тато Петро сказав: «Ні, Томо, це вже занадто. Вона ж потім не зможе з людьми спілкуватися, стане немов дурненькою. Нехай іноді ходить, з подружками погуляє, себе покаже, ну і на людей подивиться».
Після того її відпускали гуляти двічі на тиждень на дві-три години. І щоразу мати Тамара читала їй цілу лекцію про те, як слід поводитися.
Якось вони йшли парком, і Лєнка, дівчинка з її компанії, зітхнула:
– Таню, тобі пощастило. Ось ти хоч і не рідна своїм, а вони тобі які шмотки купують – закачаєшся!
Таня лише зітхнула у відповідь.
– А ви що думаєте, вони мені їх з великої любові купують? Нічого подібного. Я себе почуваю, знаєте, ніби корова, яку потім планують вигідно продати.
– Як? – Лєнка витріщила на неї очі. – Як?
– Мені постійно говорять, що прийде час, і я маю знайти багатого нареченого, а для цього маю добре виглядати, бути вродливою, покірною і так далі. Вони вже навіть привозили якихось дядьків, щоб ті на мене подивилися.
– Дядьків? Та тобі ж усього п’ятнадцять!
– Ото ж бо! А їм за сорок. Фу, як огидно. А ти кажеш – шмотки.
Раптом Таня обернулася:
– Дівчата, вам не здається, що пахне димом?
– Точно! – підхопила інша. – Дивіться, із підвалу! Там же хлопці весь час ховалися та грали. А я бачила, коли ми сюди йшли, вони також туди забігли!
Таня кинулася до дверей підвалу, рвонула їх, а звідти вихнув жар. Вона пам’ятала тих хлопчиків. Зовсім маленькі, ще, мабуть, тільки до школи пішли.
Двоє були біля дверей, кашляли, стогнали, але були живі.
– Ну-ка, догори! – підштовхнула вона їх перед собою.
Хлопці подивилися на неї заплаканими очима.
– Там Сьомка лишився, в кутку. Він злякався і не пішов з нами.
Дівчатка підхопили хлопчиків і витягли догори. Таня натягнула куртку на голову. Лєнка схопила її за руку.
– Ти збожеволіла? Зараз пожежні приїдуть!
– Поки вони приїдуть, малий згорить!
– Тань, стій!
Але Таня вже ринула в саме пекло. Вона відчувала, як тріскається волосся на голові, чула, як зверху щось погрозливо скрипіло. Дихати було неможливо. Таня вже думала, що все, зараз у неї зовсім закінчиться повітря, і вона впаде.
Але раптом наштовхнулася на хлопчика. Звідки тільки сили взялися? На останньому подиху вона підхопила його й побігла до виходу. Перед нею – стіна вогню. Таня вже бачила вихід, заплющила очі й побігла, а потім упала прямо в руки пожежним. Її витягли.
Краєм ока вона побачила, як поруч хлопчикові роблять штучне дихання. І тільки коли він закашляв, заплакав, Таня відключилася.
– Ну, отямилася? – почула вона різкий голос. – І як ти могла? Якого біса туди поперла? У тебе що, інших справ не було? Одяг увесь зіпсований, і сама на мумію схожа. Май на увазі, хоч один опік на тілі лишиться – горючими сльозами плакатимеш!
Таня міцно заплющила очі й подумки затулила вуха. Голос почав віддалятися, а вона провалилася крізь сон кудись далеко. Вона дуже боялася, що мати Тамара не приїде забрати її з лікарні.
Коли Тані зняли пов’язки, нічого доброго в дзеркалі вона не побачила. І хай лікар запевняв її, що вона ще росте, і через три, ну, найпізніше через п’ять років, нічого вже й помітно не буде, Таня плакала. Вона дуже боялася реакції мами Тамари.
Тамара взяла у неї сумочку і пішла до машини. Таня – слідом. Добре, що при сторонніх лаятися не стала. Вони сіли в машину.
– Ой, а що це за велика сумка? – поцікавилася Таня.
Тамара обернулася до неї.
– Це твої речі. Не дякуй за мою доброту. Вони все одно вже нікому не знадобляться.
– Речі? А нащо вони тут?
– Бо ти їдеш до дитячого будинку.
– Як до дитячого будинку? А ви… ви ж…
Тамара зробила музику голосніше. Таня мовчки ковтала сльози. Усю дорогу так і проплакала.
– Повертаю, – оголосила Тамара Василівна, увійшовши до кабінету директорки дитячого будинку.
Директорка з подивом дивилася на гостей.
– Не зрозуміла. Що це означає «повертаю»?
– От саме що! Я в неї стільки вклала, стільки часу годувала, взувала, а вона. Ну, подивіться тепер на її обличчя! Кому вона тепер потрібна? Жоден бідняк на таку не позаздрить, не кажучи вже про якогось заможного чоловіка. Тільки продукти дарма перевела.
Директорка прищурилася.
– Я щось не зрозуміла. Ви дитину взяли для того, щоб виростити й віддати за багатого, який далі вас спонсоруватиме?
– А це вже не ваша справа. Зрозуміло?
– Зрозуміло. Танюшу, іди до дівчаток, ми тут ще трохи поговоримо.
Таня вискочила за двері. Постояла хвилину. Із-за зачинених дверей доносилися звуки підвищених голосів. Розбирати слова не хотілося. Досить із неї. Все одно їй тут лишатися. Тож пішла шукати тих, з ким раніше тут жила.
Через тиждень її відвідали подруги.
– Та ну, як так? – ледь не плакала Лєнка. – Так не буває. Ти ж вже була їхньою дитиною!
Таня знизала плечима.
– Ну, бачиш. Та годі, дівчата, я до цього була готова. Що там нового? Що цікавого?
– Ой, тут твоя колишня мамаша теж вчинила! Хлопчик, якого ти врятувала, виявився із сусідньої вулиці. Ну, там, де котеджі круті, пам’ятаєш?
– Ну, так.
– От твоя мама Тамара наважилася піти до них і вимагати грошей, бо ти обгоріла і тобі потрібне лікування.
– Не може бути!
– Може. І їй таки дали грошей, уявляєш? Ми тут навіть подумали, може, й добре, що тебе повернули. Виростила б тебе Тамара отакою ж, як вона сама.
Таня сплюнула й розсміялася.
– Я тепер усе більше плюсів бачу у тому, що знову тут опинилася.
Дівчатка її не забували, за що вона була їм дуже вдячна. Інакше було б ще важче. Іноді Таня розглядала себе в дзеркалі й думала, що коли виросте, обов’язково вивчиться на хірурга, але не такого, що красу за гроші робить, а такого, що рятує, що допомагає безкоштовно.
Якось під вечір її покликали до кабінету директорки.
– Танюш, ходи, там до тебе прийшли.
Таня здивовано подивилася на виховательку. У такий час усі відвідування були заборонені.
У директорки сиділи жінка, чоловік і хлопчик. Вони встали, коли Таня увійшла.
– Ось, Танюш, познайомся. Юрій Олександрович, Алла Миколаївна й Міша.
Таня нічого не розуміла. Цих людей вона бачила вперше.
– Не впізнаєш? – усміхнулася Алла Миколаївна, підштовхуючи хлопчика вперед. – Ну, Міш, чого мовчиш?
Хлопчина зніяковіло подивився на Таню.
– Дякую, що врятувала мене.
І тільки тоді до неї дійшло. Таня усміхнулася.
– Так це ти той самий пожежник?
Хлопчик кивнув, потім подивився на її шрами й легенько провів пальцем.
– Це через мене, так?
Тані дуже хотілося заплакати, але вона стримувалася.
– Ні, не через тебе. Ти ж не просив мене туди лізти, правда? То ти тут ні до чого.
Юрій Олександрович покашляв.
– Таню, ми поняття не мали, що ти тут, оплатили твоїй, навіть не знаю, як її назвати. Та не важливо. Ми прийшли не просто так. Звичайно, ми оплатимо будь-яке лікування, будь-які операції. Ти не переживай, нічого на твоєму обличчі не лишиться. Але після того, як ми дізналися, що ти в дитячому будинку, ми поговорили й вирішили запропонувати тобі жити з нами. Ми тебе не скривдимо, допоможемо здобути добру освіту. У всьому допоможемо. Ну, як ти на це дивишся?
Тамару Василівну болісно вразило падіння балки. Вона відчула лише різкий біль і жар, а потім — пітьму.
Опритомніла вона вже в лікарні. Її везли кудись на каталці.
— Як ви себе почуваєте? — над нею стояла лікарка в масці. Голос був дивно знайомим. — Як давно все сталося?
— Не знаю… учора ввечері, близько сьомої.
Лікарка щось сказала медсестрі, та кивнула.
— Ви зараз заснете, а прокинетеся вже після операції. Не хвилюйтеся, я зроблю все, що зможу.
— Ти… ти Таня? — раптом осяяло Тамару. Це був її голос, її інтонації. Дорослий, звісно, але її.
Тамара відчула укол у руку.
— Таню… Таню, привіт… — прошепотіла вона, відчуваючи, як свідомість починає пливти. — Таню, ти ж не… ти ж не мститимеш мені?
Голова крутилася, але Тамара все ще трималася за свідомість. Як так? Чому вона потрапила саме до неї?
— Ні, Тамаро Василівно, не буду я вам мстити, — почула вона спокійну, рівну відповідь. — Навпаки, я вам дуже вдячна.
— За що?
— За те, що повернули мене в дитячий будинок. Якби не ви, жила б я зараз з якимось старим божевільним, якого ви мені обрали, і на людину я б не була схожа. А може, що й гірше — стала б такою, як ви. Тож… дякую.
Тамара хотіла відповісти, хотіла пояснити, що вона просто мріяла жити добре й гарно, і що в цьому немає нічого поганого, але повіки зімкнулися.
Прокинулася вже в палаті. «От тобі й маєш… Жива. Не відправила на той світ мене Танька, виходить».
Медсестра, яка була поруч, усміхнулася.
— Ну, ви в сорочці народилися. Лікар зробила неможливе, чесне слово.
Тамара зітхнула й відвернулася до стіни. Очі пекли від сліз, не знаючи, чи від болю, чи від сорому.
«От тільки трохи оговтаюся, попрошу в Тані пробачення. І Петро теж нехай попросить, — несподівано для самої себе подумала вона. — Годі вже, досить. Пора вже жити, як нормальні люди.»
Вона згадала свій сад, фруктові дерева. «А може, в Тані вже свої діти є? Може, вона дозволить нам іноді з ними бачитися…»
У них із Петром так і не було своїх дітей, не було й онуків. Все життя за чимсь гналася, а тепер усвідомила — за марними ілюзіями.
«Ех, лише б Танюша пробачила… — подумала Тамара, закриваючи очі. — А вже я постараюся її більше не розчаровувати.»
