— Ось так, шановні гості, я хочу підняти цей келих за нашу неймовірну господиню ювілею! — вигукнула я, обводячи поглядом зал, де сиділи знайомі обличчя з нашого містечка.
Свекруха, Олена Петрівна, сиділа в центрі, в своїй новій сукні, привезеній з Італії, з посмішкою, сповненою очікування.
— Вона не просто мати мого чоловіка, а справжня опора для всієї родини, яка тримає нас разом, навіть за тисячі кілометрів. Завдяки їй ми вчимося бути сильними, незалежними. І хай ми не отримали тієї обіцяної квартири, про яку так захоплено розповідали на нашому весіллі, я все одно безмежно вдячна. Бо жити разом — це справжнє благословення! Тут ми маємо постійну підтримку, поради через відеодзвінки в будь-який час доби. Хто б міг уявити, що окремо ми б розгубилися без такого далекого, але мудрого керівництва? За вас, мамо, за ваші двадцять років у Італії, які надихають нас усіх!
Зал раптом наповнила важка тиша, наче хтось вимкнув музику. Олена Петрівна завмерла з келихом наполовину піднесеним, її щоки поволі заливалися рум’янцем, а очі блиснули здивуванням.
Гості перезирнулися — сусіди, родичі, друзі родини, які пам’ятали кожне слово з нашого весілля. А потім хтось із дальнього кінця столу тихо хихикнув, і цей звук, наче іскра, розпалив вогонь: сміх прокотився по залу, дедалі гучніший, з нотками незручності й іронії.
“Ой, Оксанко, ти вмієш сказати!” — вигукнув дядько з нашого подвір’я, а тітка поряд підхопила: “Так, пам’ятаю, як вони хвалилися італійськими заощадженнями!”
Свекор, Петро Іванович, кашлянув, намагаючись розрядити атмосферу: “Ну, давайте за здоров’я, не на тост дивіться!”
Але було пізно — очі Олени Петрівни блищали від обурення, а брат чоловіка, Віталій, дивився на мене з широко розплющеними очима, ніби не вірив, що це щойно сталося.
Андрій, мій чоловік, схопив мене за руку під столом: “Оксана, що ти наробила?” — прошепотів він крізь зуби. А я стояла, тримаючи келих високо, з посмішкою, що не схилялася, і дивилася прямо на неї, чекаючи реакції.
Той сміх лунав, як дзвін, і я знала: тепер усе зміниться. Але чи на краще? Це питання крутилося в голові, поки гості не почали плескати, змішуючи оплески з глузуванням.
Ювілей, який мав бути тріумфом, перетворився на мій виклик — і я не відступлю.
Мене звуть Оксана, і моя історія з цією родиною почалася чотири роки тому, в маленькому містечку на заході України, де всі знають одне одного по імені.
Я працювала в місцевій кав’ярні, де подавала каву й пиріжки туристам, які проїжджали повз. Життя було спокійним: ранки з ароматом свіжої випічки, вечори з книгою в руках.
Андрій з’явився одного сонячного дня, коли зайшов на чашку еспресо після зміни на заводі. “Привіт, ти тут нова? Я тебе не бачив,” — сказав він, посміхаючись своєю тихою, теплою усмішкою.
Я засміялася: “Нова? Та я тут уже два роки! А ти, мабуть, весь час у відрядженнях.” Виявилося, він механік на будівельному об’єкті, часто їздить по регіонах, але вдома любить тишу й прості розмови.
Ми розговорилися про все: про улюблені фільми, про мрії про подорожі, про те, як він мріє колись поїхати до Італії, як його батьки.
“Вони там двадцять років гарують, будинок побудували,” — розповів він. Того дня ми обмінялися номерами, і незабаром почали зустрічатися — прогулянки в парку, пікніки біля річки, тихі вечори за переглядом комедій.
Андрій був з тих чоловіків, які не поспішають, але тримають слово. “Оксана, ти робиш мої дні яскравішими,” — казав він, коли ми сиділи на лавці, дивлячись на захід сонця.
“А ти мене — впевненішою,” — відповідала я, кладучи голову на його плече. Через пів року він зробив пропозицію — скромну, але щиру: на тій самій лавці, з кільцем, купленим на зарплату. “Вийдеш за мене? Хочу будувати життя з тобою.” Я кивнула, сльози радості на очах: “Так, Андрію, так!” Ми планували весілля на літо, мріяли про спільний дім.
Його батьки, Петро Іванович і Олена Петрівна, були заробітчанами в Італії вже двадцять років — з часів, коли еміграція була єдиним способом вирватися з бідності.
Вони працювали в будівництві: він — муляром на великих об’єктах у Мілані, вона — прибиральницею в готелях. Заощаджували кожне євро, надсилали додому на будинок, машину, освіту синам.
“Ми не багаті, але чесні,” — любила повторювати Олена Петрівна по скайпу. Коли Андрій представив мене їм — через екран, бо вони були в Італії, — вони зустріли тепло.
“Оксанко, ти красуня! Андрію пощастило,” — сказала вона, її італійський акцент додавав шарму. “Ми приїдемо на Різдво, побачимося,” — додав Петро Іванович, махаючи рукою. “Дівчино, ти з нашої родини вже,” — додала Олена Петрівна, і я відчула себе частиною чогось великого.
Сватання влаштували по-старому, в нашому будинку, бо батьків не було. Андрій і його брат Віталій, який жив удома й працював на місцевому заводі, запросили моїх батьків.
По відеозв’язку з’явилися Олена Петрівна й Петро Іванович. “Діти, ми так раді! — вигукнула вона, піднімаючи келих.
— За вашу любов! І знайте, ми не даремно двадцять років там пацюємо. Обіцяємо: для вас, молодих, купимо окрему квартиру в центрі. Двохкімнатну, з ремонтом, щоб ви почали з комфортом.
Петро Іванович кивнув: “Так, у нас є гроші відкладені саме на це. Приїдемо на весілля — обговоримо деталі.” Мої батьки були вражені: “Це ж щедрий подарунок! Дякуємо.” А я, дивлячись на екран, подумала: “Нарешті стабільність.” Гості — сусіди й родичі — аплодували, а Олена Петрівна додала: “Ми для сина все зробимо. Ви заслуговуєте на свій куточок, без турбот.”
Весілля відбулося влітку, в місцевому ресторані з видом на річку. Батьки прилетіли спеціально — Олена Петрівна в елегантній сукні з Італії, Петро Іванович з букетом троянд.
“Оксана, ти як принцеса!” — обійняла мене вона. “Сину, бережи її,” — сказав він Андрію, потискуючи руку. Тости лунали один за одним.
Під час свого Петро Іванович підвівся: “Друзі, родина! Ми з дружиною двадцять років у Італії, щоб дати дітям краще. І ось — обіцяємо: квартиру для молодих купимо незабаром”
Гості вигукували “Гірко!”, а я шепотіла Андрію: “Це мрія.” Він усміхнувся: “Так, кохана, наше майбутнє.”
Після медового місяця — короткої поїздки в Карпати — ми повернулися до реальності. Оселилися в будинку батьків у містечку: просторий, з садом.
“Тимчасово, поки не куплять квартиру,” — запевняв Андрій. Місяці минали, а обіцянка зависла в повітрі. Олена Петрівна дзвонила щотижня:
“Оксанко, як справи? Ти прибрала другий поверх? Там орхідеї не змерзли? Цвітуть? Троянди обробити не забудь.”
Поради сипались щоденно. Свекруха могла попросити ввімкнути відеозвязок і показати в якому стані її квіти, шафи, кухня. Потім казала що я мушу робити, аби булла так як слід.
Коли я дізналася про вагітність, радість заповнила дім. “Андрію, ми чекаємо малюка!” — вигукнула я, показуючи тест. Він підняв мене на руки: “Це неймовірно! Я буду татом!”
Ми подзвонили батькам. Олена Петрівна заплакала: “Ой, внучок! Тепер точно квартира потрібна.” Петро Іванович додав: “Ми пришлемо гроші на все необхідне.”
Після пологів — сина назвали Назарчиком — вони надіслали подарунки: італійські іграшки, одяг. “Для онука все найкраще,” — написала вона в листі.
Але життя не стало легшим. Андрій продовжував виїжджати на вахти — будував дороги в сусідніх областях, по 3 тижні геть.
“Кохана, то гарні гроші, — пояснював він, пакуючи сумку. — Заробимо на своє.” Я тримала Назарчика на руках: “Але ти вдома раз на місяць. Я сама з ним, з годуваннями, прогулянками.”
Він зітхав: “Мама каже, що так правильно. Вони ж у Італії так само гарували — окремо, але заради сім’ї.”
Олена Петрівна дзвонила часто, її поради лунали з екрану: “Оксана, не капризуй. Жінки завжди самі справлялися. Ми з Петром двадцять років окремо, і нічого — родина міцна.”
Віталій, брат, який жив удома, підтримував: “Сестро, відрядження — єдиний спосіб. Без них на квартиру не назбираєш.”
Я намагалася сперечатися: “Але ж обіцяли допомогти! Ви ж заробляєте там усе життя.” Вона відмахувалася: “Ми не олігархи, Оксана. 2000 євро на місяць — це на себе ледь вистачає. А ви кажете, що самостійні — доводьте.”
Я говорила з Андрієм увечері, коли Назарчик засинав. “Коханий, це не родина — ти як гість. Зміни роботу, знайди щось місцеве.”
Він гладив мою руку: “Не можу, зарплата там 8000 гривень на тиждень. Мама радить триматися.” Свекруха чула все по гучному зв’язку: “Андрію, слухай маму. Оксана, ти ж не думаєш, що ми можемо все кинути й повернутися? У нас тут контракти, пенсія на носі.”
Вони не економили на собі: приїздили раз на пів року з подарунками — нові телефони за, одяг з брендами, поїздки на Адріатику.
“Подивіться, які сумки привезли!” — хизувалася Олена Петрівна, показуючи по відео. “300 євро кожна, але якість італійська.”
А ми спали на розкладному дивані в їхній вітальні. Назарчику виповнився рік, і я відчула: час діяти. “Андрію, або ми переїжджаємо, або я щось зроблю,” — сказала я твердо. Він засміявся: “Що ти, кохана? Вони мої батьки, далекі, але близькі.”
Їхній статус у містечку тримався на репутації — “Коваленки з Італії, люди слова”.
Ювілей Олени Петрівни — 55 років — наближався. Вона прилетіла на місяць, запросила всіх: “Буде банкет у ресторані, 50 гостей!”
Я допомагала з організацією: меню, запрошення. “Оксана, ти в порядку? — запитала вона, помітивши мою напругу. — Допомагай, як донька.” Я кивнула: “Звісно, мамо.” Але в голові визрів план. “Не мовчатиму,” — подумала я.
Вечір ювілею був чарівним: свічки, квіти, музика. Гості — сусіди, друзі, ті, хто пам’ятав весілля. Олена Петрівна сяяла: “Дякую, що прийшли!” Андрій тостував: “Мамо, ти наша гордість” Віталій додав: “За твоє здоров’я!”
Моя черга. Я встала, серце стукало: “Шановні, дозвольте.” І виголосила той тост.
Після сміху Олена Петрівна схопилася: “Оксана, це жарт?” — прошепотіла вона, очі повні сліз. Петро Іванович втрутився: “Давайте танцювати, не псуймо!”
Але гості перешіптувалися: “Пам’ятаєте, обіцяли квартиру?”
Партнер по роботі, дядько Василь, підморгнув: “Гарний тост, з перцем!” Андрій витягнув мене на вулицю: “Чому ти це зробила? Перед усіма!” Я відповіла: “Бо ти мовчиш. Обіцяли — чому не виконують?”
Вдома, після банкету, була буря. Олена Петрівна хлипала сину: “Андрію, твоя дружина мене зганьбила! Усі сміялися!”
Віталій додавав: “Сестро, це було грубо. Тепер плітки підуть.” Петро Іванович заспокоював: “Олено, заспокойся. Ми ж обіцяли”
Я стояла осторонь: “Я дякувала вам. За все.” Вона повернулася до мене: “За що? За брехню?”
Наступні дні — напруга. Дзвонили родичі: “Оксанко, твій тост — хіт!” Олена Петрівна уникала мене, але через тиждень зібрала “сімейну раду”.
“Оксанині слова були недоречні але частка правди в них є, — сказав Петро Іванович. — Ми обіцяли. Пришлемо гроші на квартиру.” Олена Петрівна зітхнула: “Гаразд, на однокімнатну. Але це все.” Я зраділа: “Дякую!”
Ми переїхали в маленьку квартиру — затишну, з балконом. Назарчик бігав: “Мамо, наш дім!”. Але Андрій змінився. “Той тост. Ти пішла проти родини,” — сказав він увечері.
“Заради нас! — заперечила я. — Обіцянки були публічними.” Він похитав головою: “Не можу забути. Мама плакала ночами.”
Минуло чотири місяці а зі мною досі ні чоловік ні мама не можуть пробачити. Але чому скажіть? Хіба я не правду сказала?
Головна кратинка ілюстратвина.
