– Ой, Лесю перестань нарешті бурчати! Сил вже тебе слухати немає! І взагалі, знай, тобі ніхто ніколи не догодить! – сказав я дружині і вийшов з кухні, грюкнувши дверима.
– Ти справді нічого не розумієш, чи просто прикидаєшся?, – вигукнула мені в слід Леся і голосно засміялася.
У той момент я ще не здогадувався, що це сміх розпачу. Мені здавалося, що вона просто хоче посваритися, бо їй так легше випустити пару. Але потім вона замовкла. Не відразу, а поступово, день за днем. І я зрозумів – мовчання може бути страшнішим за будь-який крик.
Я виріс у сім’ї, де ніхто не сварився. Тато приймав рішення, мама мовчки погоджувалася. Її обов’язки полягали в тому, щоб готувати, прибирати, дбати про мене. Батько, хоч і пізно повертався додому, завжди знаходив вечерю на столі та теплу ковдру в спальні. Я не чув, щоб мама плакала чи скаржилася. У нашому домі була тиша, яку я сприймав за ознаку гармонії.
Коли я одружився з Лесею, то чекав на таку саму “ідеальну” родину. У нас народилося двоє дітей, а я почав працювати ще більше, щоб забезпечити сім’ю. Після роботи я часто залишався на “пінне” з друзями чи грав у футбол із хлопцями. Додому приходив пізно, а іноді вже тоді, коли всі спали.
А Леся бурчала. Вона говорила, що я не беру участі у вихованні дітей, що ми давно не спілкувалися, що вона втомилася бути “служницею”. Спочатку це були просто слова. Потім вона почала обурюватися голосніше. Відверто, гучно, іноді навіть зі сльозами.
У тебе є родина, Петре! Родина, розумієш? Це не тільки гроші, це час, увага, турбота! Я не можу бути сама, як твоя мама! – її голос тремтів.
А я лише думав, чому вона не може бути тихою, як моя мама? Чому не хоче змиритися, що я працюю заради нас? Я відмахувався від її претензій, як від настирливих мух. “Накричиться – і заспокоїться”, – думав я.
Але Леся не заспокоїлася. Вона зупинилася. Спочатку перестала вигукувати. Потім – говорити про свої переживання. А потім вона взагалі почала мовчати. Тиша, яка настала в нашому домі, здалася мені знайомою і комфортною. Але це була оманлива тиша.
Одного дня, коли діти вже були дорослі, Леся поклала переді мною документи.
Це розлучення, Петре. Я більше не хочу бути твоєю дружиною.
Що? Чому? У нас же все нормально! – я не міг повірити своїм очам. Вона була спокійною, як ніколи. Ніяких вересків, звинувачень чи істерик. Просто байдужий погляд і холодний тон.
У нас усе давно ненормально. Але ти цього не помічав. Я більше не хочу боротися за наш шлюб сама.
Леся пішла. Спокійно, як завершений етап свого життя. Наші діти підтримали її. Вони бачили, як я не звертав уваги на сімейні проблеми. Тоді я вперше зрозумів, що вони більше були з нею, ніж зі мною.
Ми розлучені вже десять років. Зараз у мене є зв’язок із дітьми, але це зовсім інші стосунки. Ми не маємо спільного сімейного досвіду, а лише намагаємося створювати його зараз. Леся час від часу зателефонує, щоб повідомити щось важливе, але в її голосі більше немає емоцій.
Я розумію, що це я змусив її замовкнути. Це я зробив її байдужою до мене. Її вигуки були її способом врятувати наш шлюб, привернути мою увагу. Але тоді я цього не бачив. Я бачив лише те, що хотів – щоб було тихо.
А тепер хочу запитати вас: чи ви чуєте своїх близьких? Чи не ігноруєте їхні слова, скарги чи крики? Бо якщо вони перестануть говорити, можливо, вже буде пізно щось змінити.
