— Ви кажете, вона чекає сина? – перепитала сусідка, звузивши очі, коли я простягнула їй конверт.
— Так, Тетяна Іванівна просила передати лист, напевно, йому, – відповіла я, відчуваючи, як у горлі пересохло.
— Ох, дівчино, сідай, чаю наллю, розповім тобі правду, – вона жестом запросила мене до квартири. – Це не син її туди відвіз. Її чоловік, молодший за неї, туди відправив! Син, Євген, був проти їхнього шлюбу, просив не робити дурниць. А вона його вигнала, сказала: «Не подобається – забирайся!» І він пішов. А чоловік її, бач, швидко з молодою дівчиною з’їхав. Тетяна тепер сидить і чекає, але даремно. Немає куди їй повертатися.
— Як, як це? – я ледь стримувала сльози. – То вона думає, що син її забере?
— Та хто зна, що вона думає. Шкода її, але сама винна. Передай їй від мене, від Федорівни, що я все знаю. І нехай не сподівається на того, хто її покинув.
Мене звати Анна і я працюю прибиральницею в пансіонаті для літніх людей у невеликому містечку під Києвом. Це місце стало для мене другим домом, хоча робота тут не з легких.
Кожен день я бачу різні долі, чую історії, які змушують задуматися про життя. Але одна історія вразила мене найбільше – історія Марії Петрівни, жінки, яка чекала на свого сина, не знаючи, що її життя змінилося назавжди.
Той день був звичайним – я мила підлогу в коридорі пансіонату, коли почула розмову двох колег. Олена, яка працює тут уже десять років, поставила відра на землю і тихенько сказала своїй напарниці:
— Бачила ту жінку на лавці? Це Марія Петрівна. Все сидить і чекає.
— Кого? – поцікавилася її напарниця, молода дівчина, яка щойно влаштувалася.
— Сина, – зітхнула Олена. – Вона вже другий рік тут. Каже, він пообіцяв повернутися за нею. Але, знаєш, я таких історій бачила десятки. Привозять сюди, а потім забувають. Хтось звикає, а хтось до останнього сподівається.
Я слухала їхню розмову, і мені стало якось не по собі. Я уявляла, як це – сидіти щодня на лавці, сподіваючись, що хтось прийде і забере тебе додому.
Марія Петрівна завжди була тихою, майже не говорила. Її сиве волосся було акуратно зібране в пучок, а очі дивилися кудись удалину, ніби шукали когось за горизонтом.
Того ж дня, коли я поспішала додому, щоб забрати свою п’ятирічну доньку з дитсадка, я почула, як хтось мене гукає:
— Дівчино, Анно! – це була Марія Петрівна. Вона сиділа на своїй звичній лавці, тримаючи в руках конверт. – Ви в місто їдете?
— Так, – відповіла я, трохи здивована, що вона знає моє ім’я.
— Не могли б ви віднести цього листа за адресою? – вона простягнула мені конверт, і я помітила, як тремтять її руки.
— Звичайно, – сказала я. – У мене завтра вихідний, занесу.
– Тільки, будь ласка, не забудьте! – її голос був сповнений такої надії, що я ледь не розплакалась.
Я кивнула і сховала конверт у сумку, обіцяючи собі, що обов’язково виконаю її прохання.
Наступного дня я вирушила за адресою, вказаною на конверті. Це був старий багатоповерховий будинок у центрі міста. Я піднялася на другий поверх, знайшла потрібну квартиру і подзвонила в двері.
Тиша. Постукала – знову тиша. Я вже збиралася йти, коли двері сусідньої квартири відчинилися, і на порозі з’явилася літня жінка з зацікавленим поглядом.
— Знову дзвонять? Немає там нікого! – сказала вона, оглядаючи мене з ніг до голови.
— Шкода, – зітхнула я. – Я лист привезла від Марії Петрівни. Вона в пансіонаті живе. Напевно, синові написала. Ви не могли б передати, коли господарі повернуться?
— Від Марії? – жінка раптом пожвавішала. – Зайди до мене, дівчино, я тобі все розповім.
Я вагалася, але цікавість узяла гору. Жінка, яка представилася пані Валентиною, запросила мене на кухню, налила чаю і почала розповідати. Її слова вразили мене до глибини душі.
— То це не син її туди відвіз, – почала вона, розмішуючи цукор у чашці. – Це її чоловік, Богдан. Молодший за неї на добрих п’ятнадцять років. Марія була заможною жінкою – від першого чоловіка їй дісталися квартира, дача, навіть машина. Вона ніколи не працювала, а він усе для неї робив. Коштовності дарував, одяг купував. Але син її, Андрій, був проти цього шлюбу. Казав, що Богдан лише за її гроші. Просив матір не поспішати. Але Марія вперта – сказала синові: «Якщо не подобається, забирайся!» І він пішов. Вісім років тому.
Я слухала, затамувавши подих. Пані Валентина продовжувала:
— А Богдан, як тільки одружився одразу усім керувати почав. Вона, закохана, втратила пильність. А потім вона до пансіонату, а він сказав, що це тимчасово, що він повернеться. Але щойно вона там опинилася, він з’їхав. Я востаннє бачила його з якоюсь молодою дівчиною, продали тут усе та й по всьому. А ти кажеш, вона чекає сина? Даремно чекає. Немає куди їй повертатися.
Я відчула, як сльози навертаються на очі. Як можна так вчинити з людиною? Я запитала:
— А син? Може, він би її забрав?
— Хто зна, – зітхнула пані Валентина. – Андрій, напевно, образився. Я не знаю, де він. Але якби любив матір, може, і приїхав би. Передай їй від мене, від Валентини Федорівни, що я все знаю. І нехай не сподівається на того, хто її покинув.
Я вийшла від неї, тримаючи конверт у руках, і не знала, як повернутися до Марії Петрівни. Як сказати їй правду? Вона чекала сина, а виявилося, що її зрадив чоловік, а син, можливо, навіть не знає, де вона.
Наступного дня я їхала на роботу, думаючи лише про одне: як розповісти Марії Петрівні про те, що дізналася. Я уявляла її очі, повні надії, і боялася, що правда розчавить її. Вона була не молодою – за 70, тендітна, з тихим голосом. Як їй сказати?
Коли я прийшла до пансіонату, то одразу пішла до її лавки. Але те, що я побачила, змусило мене зупинитися. Марія Петрівна сиділа там, але не сама. Поруч був молодий чоловік, років 40, з темним волоссям і втомленими очима. Вони обіймалися, і обоє плакали.
— Не плач, мамо, – говорив він, тримаючи її за руки. – Все буде добре. Я тебе заберу до себе. У мене будинок, невеликий, але затишний. І з Оленою познайомлю – вона хороша, тобі сподобається. А ще, знаєш, ти скоро бабусею будеш!
— Прости, прости мене, Андрію, – шепотіла Марія Петрівна, витираючи сльози.
Я відійшла тихенько, щоб не заважати. Моє серце гріла думка, що її син усе-таки знайшов її. Напевно, він нещодавно дізнався, де вона, і приїхав. Я згадала його обличчя – сповнене любові й щирої турботи, коли він обіймав матір.
Пізніше я підійшла до Марії Петрівни, щоб повернути конверт. Вона посміхнулася, хоч очі ще були вологі.
— Він мені вже не потрібен, Анно, – сказала вона тихо. – Позбудься його.
Я кивнула, а вона додала:
— Дякую тобі. Ти не уявляєш, як багато це для мене значить.
Через кілька днів я дізналася від Олени, що Андрій забрав матір до себе. Вони поїхали в невелике село, де він мав будинок. Я уявляла, як Марія Петрівна, яка стільки часу чекала, нарешті знайшла спокій. Її син не тримав образи, він пробачив її і дав шанс почати все спочатку.
Коли я дивилася, як машина з Марією Петрівною і Андрієм від’їжджає від пансіонату, я згадала стару приказку: «Чоловіків може бути багато, але діти – завжди рідніші».
І хоч бувають винятки, Марії Петрівні пощастило. Її син виявився справжнім, люблячим, який не лише пробачив, а й простягнув руку в той момент, коли вона найбільше цього потребувала.
Ця історія змусила мене задуматися про власне життя. У мене є донька, Софія, і я хочу бути для неї не лише матір’ю, а й людиною, яка ніколи не зрадить її довіру.
Я зрозуміла, що сім’я – це не лише радість, а й відповідальність. І що вміти вибачати – це дар, який не кожен може дати, але який здатен змінити життя.
Я продовжую працювати в пансіонаті, але тепер кожен раз, коли мию підлогу чи розмовляю з колегами, я згадую Марію Петрівну. Її історія навчила мене цінувати те, що я маю, і бути обережною з тими, кому довіряю. А ще – вірити, що навіть у найтемніші моменти життя може з’явитися промінь надії.
Головна картинка ілюстратвина.
