— Огірки постав на місце. Це татові, — Лєна навіть не обернулася, з невдоволенням вона відтирала плиту. — Він їх усе літо вирощував, спину гнув, поки ти на дивані валявся.
Степан завмер із відкритою банкою в руках, з якої вже встиг витягти один хрумкий, огірок.
— Лєно, ти серйозно? Через три огірки зараз сварку влаштовуватимеш? Твій батько їх мішками возить. Йому не збідніти.
— Збідніє, Степан. Збідніє. Бо коли тато просив тебе допомогти підправити паркан, що ти сказав? «Це не моя дача, що мені там робити?» А як банку відкрити — так ти перший у черзі. Тісно тобі в цій квартирі стало, так? Пам’ять коротка?
Степан видихнув, сперся на одвірок і демонстративно відкусив огірок.
— Почалося. Знову ця пісня про паркан. Я працюю, Лєно. Я втомлююся. Щоб у свої вихідні ще й на чужій будові гарувати? Дякую, ні.
— На чужій? — Лєна різко вимкнула воду й повернулася до нього. — Тобто коли ти тут спиш, їси й по сорок хвилин у душі стоїш — це вже не «чуже», а як цвях забити — то одразу межі власності з’являються? За три роки в цій квартирі ти навіть кран не полагодив. Я сантехніка викликала, поки ти в сусідній кімнаті в навушниках сидів.
Тобі не соромно було?
— А з чого мені має бути соромно? Ти господиня — ти й викликай. Я тут на пташиних правах. Ти ж мене навіть прописати відмовилась, пам’ятаєш? «Ой, Степане, давай почекаємо, давай подивимось». От і дивись тепер на сантехніків.
Лєна відчула, як усередині все стискається в тугий вузол. Вона дивилася на його зім’яту футболку, на крихти на підборідді, на цей розслаблений, упевнений у своїй правоті вигляд.
— Прописати? Степане, ти за три роки навіть обручки мені не купив. Жодної. Навіть з дроту. Ми живемо в моїй квартирі, яку мені батьки купили. Ти їздиш на моїй машині на свої «дуже важливі зустрічі», які закінчуються нічим. І ти ще міркуєш про права?
— Ой, подивіться на неї, — Степан поставив банку на стіл. — Меркантильність полізла.
Я думав, у нас кохання, почуття. А ти, виходить, увесь цей час у блокнотик записувала, скільки я з’їв і скільки разів у душ сходив? Дріб’язково, Лєно. Дуже дріб’язково — як для жінки твого статусу.
— Мій статус — наївна дурепа, — відрізала вона. — Та, що три роки годувала здорового чоловіка в надії, що він «стане на ноги». А ти не встав. Ти приріс до дивана.
— Та якби ти мене підтримувала, я б уже гори звернув! — Степан підвищив голос, переходячи в наступ. — Замість того щоб пиляти через огірки й паркани, ти могла б хоч раз сказати: «Степанчику, ти геній, у тебе все вийде». Але ні. Тобі ж треба, щоб я, як твій татусь, у багнюці колупався й радів пучку кропу.
— Татусь, як ти висловився, цей кріп вирощує, щоб ми взимку не їли хімію з магазину. І в свої шістдесят він виглядає бадьорішим за тебе. Збирай речі, Степане.
— Що ти сказала? — перепитав він, щиро не вірячи власним вухам.
— Речі, кажу, збирай. Просто зараз. Сумки під ліжком, у велику валізу твої кросівки не влізуть — візьми пакети в шафі.
— Ти мене виганяєш? Через огірки? Лєно, ти перевтомилась. Іди відпочинь, я сам домию цю плиту.
— Нічого мити не треба. І лягати я не буду. Я три роки спала й бачила сни про те, як у нас усе налагодиться. Досить. Ти зараз збереш свої приставки, свої зім’яті шмотки й підеш. До мами, до друзів, у готель — мені байдуже.
Степан усміхнувся криво.
— Ти розумієш, що робиш? На дворі не травень. І взагалі — куди я піду так пізно?
— А це мене вже не хвилює!
Лєна сиділа на дивані й слухала, як у спальні грюкають дверцята шафи. Степан не збирався йти тихо. Він жбурляв речі, щось бурмотів собі під ніс, навмисне гучно засував шухляди.
— Ти ще проситимеш мене повернутися! — вигукнув він з кімнати. — Ти подивися на себе! Тобі тридцять один! Кому ти потрібна з таким характером? Зараз чоловіки на дорозі не валяються, тим більше такі, як я.
— Які «такі»? — голосно спитала вона.
— Вільні! Без обтяжень, без колишніх дружин, у самому соку! Та я хоч завтра знайду ту, яка мені ноги митиме й воду питиме лише за те, що я поруч. А ти сидітимеш у своїй порожній квартирі, обіймаючись з татовими соліннями.
Лєна заплющила очі. Перед нею спливло обличчя сестри — Марини. Рік тому Марина так само сиділа на цьому ж дивані й скаржилася на свою гірку долю. Двоє вічно вередливих дітей і чоловік, який після роботи не доходив додому, а сидів у гаражі із сумнівною компанією.
Мама тоді два тижні пила заспокійливе, зітхаючи:
— Як же так… Дві доньки — і обом із чоловіками не пощастило. Ми з батьком сорок років душа в душу, а ви…
Марина тоді відрізала:
— Мамо, краще самій, ніж тягнути на плечах мішок проблем. Я подам на розлучення.
І подала. Тоді Лєна її не розуміла. Їй здавалося, що Степан — інший. Ну, трохи лінивий, ну, амбіцій більше, ніж реальних дій, зате не п’є, не ображає, ласкаві слова знає — коли йому щось потрібно. Виявилося, що життєвий утриманець — це ще та проблема.
— Усе! — Степан викотив у коридор дві валізи й накинув куртку. — Ключі на комоді. Машину я біля під’їзду залишив, завтра заберу — сьогодні мені на ній незручно.
— Ключі від машини теж поклади, — спокійно сказала Лєна, виходячи в коридор.
— У сенсі? Мені завтра на співбесіду їхати! Як я доберуся?
— Автобусом. Або таксі — якщо гроші лишилися.
Машина оформлена на мене, страховка — на мене, бензин у баку залитий за мої гроші. Клади. Степан почервонів. Довго нишпорив по кишенях, нарешті витяг зв’язку й з силою жбурнув її на тумбочку. Один ключ відскочив і закотився під калошницю.
— Вдавись! — зло кинув він. — Подивимось, як ти заспіваєш за тиждень. Дзвонитимеш, плакатимеш, вибачення проситимеш. А я ще подумаю! Дуже добре подумаю, чи повертатися до такої як ти.
— Іди вже, — зітхнула Лєна. — Двері зачини з того боку.
Коли замок клацнув, у квартирі стало непривично тихо. Жінка зайшла на кухню, подивилася на недоїдений огірок, на брудну банку. Взяла її й рішуче вилила розсіл у раковину. Усе. Досить.
За тиждень приїхала мама. Вона ходила квартирою, поправляла фіранки й сумно зітхала.
— Лєночко, ну як же так? Степан телефонував батькові. Питав, чи не треба чимось допомогти на дачі. Казав, що все усвідомив. Голос такий сумний був… Ой, нещасний…
— І що тато? — Лєна розливала чай по чашках.
— А тато сказав, що в нього тепер новий паркан, сусід допоміг за символічну плату, тож допомога не потрібна. Але ти ж знаєш батька — він потім півгодини на ґанку сидів, переживав. Усе ж таки три роки разом жили. Майже сім’я.
— «Майже» не рахується, мамо. Марина теж так жила. І де тепер та сім’я? Марина сама тягне двох дітей, а її колишній хоч копійку прислав?
— Ну, там інше — там хвороба, — мама стиснула губи. — А Степан — хлопець здоровий, статний. Ну, не склалося з роботою, ну, характер складний. А в кого він простий? Чоловік — він як дитина, його спрямовувати треба.
— Я не хочу бути матір’ю тридцятирічному чоловіку, — Лєна поставила чашку перед мамою. — Я хочу бути жінкою. Хочу, щоб про мене дбали, а не щоб я думала, чи вистачить нам грошей на продукти, поки він нову стратегію в грі обирає. Ти бачила, як він на дачі їв? За трьох. А як відро води принести — так одразу спина болить.
Мама замовкла. Проти фактів не посперечаєшся. Вона й сама завжди пишалася тим, що її чоловік — майстер на всі руки.
— Важко тобі буде, доню. Вік такий… Чоловіки зараз або зайняті, або от такі, як твій Степан.
— Значить, буду сама. Краще їсти татові огірки в тиші й на самоті, ніж слухати докори за кожен з’їдений шматок у власному домі.
Минув місяць. Лєна звикала до тиші. Спочатку вона різала вуха — надто чиста, надто порожня. Не було гуркоту ігрової приставки, не було вічно ввімкненого телевізора, не було чужої присутності, яка займала простір, нічого не даючи натомість. Потім тиша стала лікувальною.
Вона почала прокидатися без важкості у серці. Снідати не похапцем, а спокійно. Не думати, що хтось знову щось не зробить, не допоможе, не виправдає надій. У квартирі раптом стало чистіше — не тому, що вона більше прибирала, а тому, що ніхто не розкидав. Грошей дивним чином теж почало вистачати. Без «тимчасових труднощів», без «ось-ось піде справа», без чужих апетитів.
Степан писав. Спочатку з викликом — «Ну що, полегшало без мене?» Потім жалісно —
«Я тут роботу знайшов. Можемо поговорити?» Лєна не відповідала. Вона більше не хотіла бути зручною.
Одного вечора вона поїхала до батьків на дачу. Тато саме збирав огірки — повільно, зосереджено, обережно складаючи їх у відро.
— Забереш із собою, — сказав він. — Цього року вдалися.
Лєна усміхнулася. Тепер вона знала ціну таким дрібницям — не в огірках справа була, а в людях, які щось роблять, а не пояснюють, чому не змогли.
Удома вона нарізала салат, сіла за стіл. Їла повільно. У тиші. У своєму домі. І вперше за довгий час відчула не самотність — а спокій. А спокій, як виявилося, інколи дорожчий за будь-які неправильні стоснуки.
