Жив один багатий чоловік. Він допомагав бідним і всі його дуже любили. У його кімнаті була прибита велика залізна скарбничка до стіни, а над нею написано золотими літерами: «Божа скарбничка». Коли Господь посилав багатію радість – хрестини, День ангела чи щось інше, тоді дружина зазвичай казала йому:
– Бог дав нам удосталь, запроси повний будинок гостей, нехай люди разом з нами потішаться.
– А скільки ж людей запросити? – запитує він дружину.
– Ну, хоч сорок людей, – відповіла дружина.
Чоловік, бувало, подумає і скаже:
– Знаєш, голубко моя, тепер дуже багато бідних людей. Тож чи не краще запросити до нас людей двадцять. А те, що пішло б на вино і частування інших двадцяти, я покладу в скарбничку Божу.
Так він зазвичай робив. Прочитає чи почує, бувало, про якесь нещастя – про пожежу, повінь, – одразу скаже про себе: «Боже, ти зберіг мене від такого нещастя!» і знову кине в скарбничку монету подяки.
Бувало, заїде до чоловіка купець із товарами. Багач подивиться на той товар і вже йде по гроші. Раптом ненароком гляне на скарбничку і скаже собі: «Стій, навіщо тобі стільки? Можеш обійтись і половиною». І візьме наполовину менше, а те, що треба було заплатити за іншу половину, кине до Божої скарбнички.
День за днем, рік у рік – до старості в скарбничці у багатія зібралася величезна сума грошей.
Відчуваючи, що його час на Землі добігає кінця, він скликав до себе старих того села, де жив, і сказав їм:
– Не відбираючи у дітей своїх жодного гроша, я зібрав багато добра на Божу справу. Я менше гуляв, менше розкидав, ніж міг. Те, що я міг витратити даремно, ви знайдете у цій скарбничці.
Відкривши скарбничку, люди похилого віку знайшли в ній величезну суму і не могли стримати емоцій від радості. Коли багатій віддав Богові душу, люди називали його своїм благодійником.
Пам’ять про цю добру людину ніколи не зникне на його батьківщині.
Про нього повіки нагадуватимуть нащадкам ті, що вийшли з скарбнички Божої – притулок для дітей, школа, лікарня та нова кам’яна церква.
