Один чоловік, невдоволений собою та iншими, нарікав: «Хто сказав, що кожен мусить нести свiй хрест? Невже не існує жодного способу його позбутися? З мене досить моïх щоденних прикрощiв i турбот!»
Добрий Бог вiдповiв йому уві сні.
Чоловік побачив земне життя людей як безконечну процесiю. Кожна людина йшла, несучи на собі великий хрест, крок за кроком, з великими зусиллями просуваючись уперед.
Герой нашої розповiдi також рухався у цьому безконечному потоці людей і двигав на собі тягар свого хреста. Але скоро він побачив, що його хрест довший, ніж в інших людей. Може тому, майнула в його голові думка, він не може дати собі з ним ради.
«Якби трохи вкоротити свiй хрест, я так тяжко не мучився б», – вголос промовив він сам до себе.
Чоловік сів на придорожний камінь й добряче вкоротив свій хрест. Коли знову рушив у дорогу, вiдчув, що йдеться швидше й легше. Так він дійшов до того мiсця, де була мета його земної мандрівки. Тут зяяло глибоке провалля, а по той бік його починалася земля вiчної радости». Ще здалеку було видно її дивовижну красу. Але як туди перейти? Анi мосту, анi кладки… Проте люди якось туди діставалися.
Вони, як виявилося, знiмали з плечей своï хрести, один кінець перекидали на другий бік провалля і по ньому входили в цю чудову землю вiчноï радости. Кожний хрест мав ідеальний розмiр: саме такий, щоб з’єднати обидва краï провалля.
Перейшли всі. Залишився тільки один чоловік – той, що вкоротив свого хреста. Тепер він зрозумів, що його вкорочений хрест не дозволить йому перейти безодню. У відчаï він почав сумно схлипувати: «Ах, якби я знав…»
Але було вже запізно…
