Без рубрики
Однокласниця: неможливо було повірити, що цей імпозантний чоловік це і є той самий Коля, який навчався з нею в одному класі

День не заладився з самого ранку. Спочатку довелося довго чекати маршрутку, і Вероніка запізнилася на роботу. Біля дверей її кабінету вишикувалася велика черга, невдоволено нарікаючи на необов’язковість лікарів, «які ніколи не приходять вчасно і, яким наплювати на нещaсних хвоpих людей». До того ж у неї сильно змерзли ноги, і стало боліти горло.

– Не вистачало тільки захворіти під Новий рік, – зітхнула Вероніка, з тугою слухаючи нескінченний перелік хвороб і скарг, виписуючи рецепти і направлення на аналізи.

Згадавши про свято, яке наближалося, Вероніка зажурилася. Новий рік був її улюбленим святом з дитинства, коли мама готувала безліч всякої смакоти і неодмінно пекла торт з дивною назвою «ведмедик на півночі». Як же давно це було, сто років тому, а на душі одразу теплішає і стає приємно, як тільки вона подумає про це.
Яка ж у них була гарна, дружна сім’я! Чому ж їй, Вероніці, не щастить в особистому житті? І зовнішністю начебто Бог не обділив, і роботу вибрала до душі, витримавши величезний конкурс в медичному інституті. Щоправда, останнім часом вона розповніла, але ж не всі чоловіки щупленьких люблять. Просто, напевно, долю свою вона прогавила, не помітила, хоча залицяльників і в школі, і в інституті було повно. А потім якось так вийшло, що всі вони кудись поділися, поодружувалися, а вона залишилася сама-самісінька. А може, вся справа в її характері?

– Мямля ти, не можна такою бути, – постійно каже їй найкраща подружка Нінка при зустрічі. Добре їй казати, у самої давно двоє синів підростають, чоловік – цілком успішний бізнесмен і будинок – повна чаша. При такому-то розкладі можна і критикувати її, невдаху. І чого це вона мямля?

– Напевно, більше нікого сьогодні не буде, Вероніко Михайлівно, – подала голос медсестра. – Вже восьма година.

Поглянувши на годинник, Вероніка дістала з сумочки помаду і підійшла до дзеркала.

– Добре, Катюшо, йди. Я сама зачиню кабінет і віддам ключ.

Читайте також: При живій матері діти ділили хату: Та вже нема до кого, з лікарні подзвонили – помepла, – сказала Ганя, поспішаючи стежкою на той кpик

Подивившись у слід медсестрі, яка завжди поспішає, Вероніка з гіркотою подумала, що їй самій, на жаль, поспішати абсолютно нікуди.

– Можна до вас? Вибачте, що запізнився, ніяк раніше не виходило, а мати дуже просила сьогодні до вас зайти, – увійшовши в кабінет відвідувач говорив, не бачачи її, адже дзеркало і вішалка з одягом були за перегородкою.

Швидко знявши й повісивши назад на вішалку наполовину надіте пальто, Вероніка підійшла до свого столу:

– Сідайте. Що у вас до мене?

– Оце зустріч! Не очікував, що зустріну тебе тут, Ніко! І мати хоч би словом обмовилася, хоча через свої болячки вона вже нічого не тямить.

Вероніка заціпеніла від несподіванки.

У німому подиві вона дивилася на людину, яка бурхливо висловлювала свою радість. Неможливо було повірити, що цей імпозантний чоловік, який перед нею стоїть у дорогому пальто з недбало зав’язаним на шиї яскравим смугастим шарфом, з модною стрижкою, є той самий Коля Майський, який навчався з нею в одному класі. Того незграбного недотепу Колю, який був вічним об’єктом насмішок і знyщань однокласників. Того Колю, що боязко намагався упадати за нею, викликаючи цим у неї лише почуття розчарування і бажання посміятися над ним.

Ні, таке перетворення неймовірне, незбагненне!

Лише одне в зовнішності Миколи було тим самим – трохи сором’язлива напівусмішка, яка раніше жачливо, просто до неможливості її дратувала, а тепер виявляється, вона йому пасує! І ще як!

– Ви … ти начебто поїхав з міста, – мовила Вероніка, лише б хоч щось сказати, щоб приховати зніяковіння.

– А … так, я давно живу за кордоном. До матері ось приїхав ненадовго, розхворілася вона не на жарт. Рецепти тебе просить виписати на знижки.

Микола поклав перед Веронікою записку від матері, як і раніше, допитливо дивлячись на неї.

– Але ось тебе ніяк не сподівався тут зустріти. Як живеш? Чоловік, діти? Скільки років вже пройшло після школи? П’ятнадцять? Або більше?

– Сімнадцять. Час швидко летить. Ти дуже змінився, упізнати неможливо.

Знову ця напівусмішка і відповідь:

– Тебе теж упізнати важко.

Щоки Вероніки спалахнули. Це що ж, тепер він над нею, товстункою, сміється? Сховавши образу в опущених очах, Вероніка швидко виписала рецепти на ліки. Опанувавши себе, якомога ввічливіше сказала:

– Я виписала все, що просила Ольга Сергіївна. Потрібно завтра поставити печатку і підписати у головного лікаря. Передавай їй вітання і нехай одужує. Дiaбет-хвороба серйозна.

Піднявшись, вона почала одягатися, довго прилаштовуючи берет на голові, очікуючи, що Микола піде. Але він не йшов, стояв і дивився на неї.

«Напевно, придумує, чим ще мене вколоти», – подумала Вероніка.

З кабінету вийшли мовчки. Вероніка, сухо попрощавшись з Миколою, пішла відносити ключ вахтеру, а Микола, кивнувши їй, попрямував до виходу. Але, коли Вероніка вийшла з поліклініки, виявилося, що він чекав на неї.

– Ти не повіриш, Ніко, який я радий, що зустрів тебе! Шматочок дитинства, юності! Шкода, що все це вже ніколи не повернути! І все ж, Ніко, як ти живеш? Хотілося б якось відзначити нашу зустріч, але боюся, а раптом чоловік у тебе ревнивий?

Ніка зупинилася. Повернувшись обличчям до Миколи, вона мовчала, дивлячись на блискучі в світлі ліхтарів сніжинки. Їй раптом захотілося накричати на нього, такого ось благополучного, успішного, дорого одягненого і … красивого. Чорт забирай, дуже красивого! Де були її очі тоді, сімнадцять років тому? Чому все так? І що він до неї прив’язався? До чого ці питання? Нехай їде до себе за кордон зустрічати Новий рік! Яке йому діло до неї, а їй до нього?

Ці слова вже готові були зірватися з язика, коли Вероніка подивилася Миколі в вічі. Його очі усміхалися, але за цією усмішкою ховалося щось таке, від чого у Вероніки тривожно стиснулося серце. Бiль, тyга, стpах? Недарма Вероніка пропрацювала лікарем стільки років, вона це побачила, і зрозуміла, що не зможе його образити.

І якщо чесно, то чому б і не сходити з ним куди-небудь, посидіти, поговорити? Що їй заважає? Але, може, він зовсім і не збирається її нікуди запрошувати, а вона вже й «губу розкотила». Мямля! Усміхнувшись своїм думкам, Вероніка відповіла:

– А що? Ідея хороша! І як ти пропонуєш відзначити?

– Я знаю непоганий ресторанчик, якось заходив туди. Готують смачно, та й затишно там. На таксі п’ять хвилин звідси. Але якщо ти боїшся, що чоловік cкaндал влаштує або ще щось, тоді…

– Дався тобі цей чоловік! – перервала його Вероніка, – яка тобі різниця, є в мене чоловік, немає у мене чоловіка? І взагалі, давай краще пройдемося пішки, дивися, який вечір чудовий, тихий.

Вечір і справді був гарним. Невеликий морозець і легкий пухнастий сніжок. Чому не пройтися пішки? Вероніка любила таку погоду, а після сидіння в задушливому кабінеті подихати свіжим повітрям було особливо приємно.

По дорозі розмова якось непомітно повернулася убік спогадів, і вони, щоразу, перебиваючи одне одного словами: «А пам’ятаєш?», – поверталися в той далекий, безповоротно минулий час. Вероніку здивувало, що Микола пам’ятає такі дрібниці, про які вона зовсім забула, але згадувати про них було їй чомусь солодко і приємно. Їй кортіло запитати, як він живе тепер там, у своєму «закордоні», чим займається, але вона не наважувалася. Яке їй до нього діло? Захоче, сам розкаже.

Тут раптом Микола сказав:

– Новий рік на носі. Пам’ятається, Ніко, ти Новорічні свята обожнювала, ялинку. Мама твоя ще торт якийсь особливий пекла, дуже смачний, а тепер?

– Що тепер?

– Як будеш Новий рік зустрічати? Вдома?

Питання застало Вероніку зненацька. Це був удap в найболючіше місце. Що можна було сказати? Що свята тепер її більше засмучують, ніж тішать? Як зізнатися йому, що вона самотня? Хай вже краще думає, що в неї чоловік якийсь там є. Щоб не відповідати, Вероніка невизначено знизала плечима.

Однак Микола не вгамовувався:

– Хоча чого я питаю? Звісно, вдома! Свято ж сімейне. Це у мене воно сумним вийде. Мати ляже спати, а я буду цокатися з телевізором, – пожартував Микола.

– А чого ж один приїхав? Треба було дружину запросити з собою, – пожартувала Вероніка, не стримавшись.
Але Микола не образився, лише спохмурнів:

– Та я вже третій рік, як один живу. Тільки не питай, чому. Мені важко про це говорити. Тому і приїхав, тут я хоча б на Батьківщині, та й матір хотілося б після всього, що сталося, підтримати.

Вероніка не зрозуміла, що Микола мав на увазі, Ольга Сергіївна нічого ніколи про життя сина не розповідала. Але якщо він не хоче говорити про це, навіщо питати?

Несподівано для себе вона запропонувала:

– Знаєш, Колю, а ти приходь до мене, будемо разом зустрічати. Я ялинку куплю.

– А чоловік не заперечуватиме?

– Колю! У мене немає ніякого чоловіка. І я буду дуже рада, якщо ти прийдеш, навіть торт спечу, той, мамин, який тобі подобався.

– А ти вмієш?

Вероніці чомусь зробилося легко і радісно. Вона засміялася:

– Звісно ж, ні! Але я буду намагатися.

Піднімаючись на ганок ресторану, Вероніка подумала:

– Може, відтепер Нінка припинить називати її «мямлею»? І ще про те, що день, який невдало почався, не обов’язково має закінчитися погано.

Лідія ПОДІЛЬСЬКА, видання ye.ua

Реклама

Related Post

facebook