— Як ти взагалі сама можеш так чинити? – сказала з образою мати, опустивши сумні очі. — Ти ж знаєш, як мені тяжко буде одній без вас!
— Мені вже цілих тридцять років, я доросла та самостійна людина. Скільки ще я маю жити з тобою? — запитала Олена з обуренням. — Мені давно вже час жити самостійно і влаштувати своє особисте життя і бути щасливою жінкою. Марічці потрібний батько.
— Тобі потрібна постійно моя допомога та підтримка, — впевнено заявила Галина Сергіївна. — Хто опікуватиметься про тебе і онучку мою?
Але дочка була непохитна. Вона вже давно мріяла про власну квартиру, де могла б жити так, як хоче сама.
Однак цей непростий вибір спричинив серйозне непорозуміння між нею і мамою її. І якраз це трапилося напередодні переїзду.
Галина Сергіївна не приховувала свого невдоволення і буквально вирішила все висказати доньці.
– Ти невдячна дитина! – Мовила мати. – Я тебе виховувала, все тобі віддала, своє життя присвятила тобі, а ти ось так просто мене кидаєш!
Олена намагалася зберігати спокій, розуміючи, що мати переживала складний період, розуміла, що їй дійсно буде важко без них, вона ніколи не жила сама.
Однак вона розуміла, що робить все правильно і по-іншому бути не може. Вона втомилася від постійного контролю та втручання мами у своє життя.
— Мамо, будь ласка, зрозумій мене, — просила донька. — Це не означає, що я тебе кидаю чи залишаю. Просто я вже давно виросла і маю жити самостійно.
Мати ж не хотіла чути жодних виправдань. Для неї переїзд доньки з онучкою був рівносильний зраді, і вона зробила все можливе, щоб показати своє невдоволення і щоб донька відчувала серйозну провину за собою.
У той день Олена, незважаючи на невдоволення та претензії матері, все ж таки переїхала, що стало для неї справжнім святом.
Після довгих років життя під одним дахом із матір’ю, яка їй дуже допомагала, але яка постійно й втручалася в її життя, жінка, нарешті, змогла знайти власний простір.
Квартира, яку вона придбала, була зовсім невеликою, але затишною. Дві кімнати — одна для дочки, інша для Олени — були обставлені скромно, але з любов’ю. Та й не меблі зараз були головними для Олени.
Жінка вклала душу в кожну деталь інтер’єру, намагаючись створити атмосферу тепла та затишку.
– Мамо, дивись, яка тепер красива у нас кімната! – Вигукнула донька Олени, підбігаючи до вікна і дивлячись на вулицю.
— Так, люба, тепер маємо своє місце, власний дах над головою, де ми можемо робити все, що хочемо, — відповіла Олена, посміхаючись.
Переїзд був непростим кроком для неї, зрозуміло. Чимало років вона працювала, відкладала гроші, брала кредити та різні позики, щоб нарешті купити квартиру і жити окремо своїм життям.
Тепер, коли все було позаду, вона відчувала неймовірне полегшення та щастя.
Та щира радість Олени від переїзду тривала зовсім недовго. Лише за місяць після новосілля її маленька донька несподівано занедужала.
І жінка зрозуміла, що їй потрібна допомога.
Вона знала, що впоратися з роботою та дитиною, яка занедужала одночасно не зможе, адже на роботі отримати вихідні зараз було практично неможливо, якраз купа звітів потрібно було зробити.
Олена боялася втратити своє місце, враховуючи те, що саме завдяки високій зарплаті вона змогла придбати власну квартиру та здобути фінансову незалежність, що давало їй впевненість у майбутньому.
А зараз залишатися вдома з дитиною – це означало поступитися стабільністю, яку вона так довго будувала.
У результаті, сто разів подумавши та все ретельно зваживши, жінка звернулася за підтримкою до власної матері.
Галина Сергіївна одразу ж відгукнулася на прохання доньки. Вона взяла на себе турботу про онучку, залишаючись поряд з нею вдень і вночі.
Олена ж була нескінченно вдячна їй, але невдовзі зрозуміла, що ситуація, на жаль, виходить із-під контролю, на що вона зовсім не сподівалася.
Мати стала часто затримуватися в неї до пізнього вечора, а потім і зовсім залишалася на ніч ночувати, хоча потреба в цьому давно відпала.
Щовечора вона знаходила причини, щоб залишитися в доньки з онучкою: то вечерю готувала, то внучці читала казки перед сном.
— Мамо, дякую за твою допомогу та турботу про нас, але давай домовимося, що ти приходитимеш лише тоді, коли це дійсно потрібно, — обережно запропонувала Олена одного вечора, коли мати знову зібралася провести ніч у її квартирі.
– Як це не потрібна вам моя допомога? — обурилася Василина Іванівна. — Ти ж бачиш, що онучка ще не окріпла. А хто краще за бабусю подбає про дитину?
Олена відразу зітхнула, розуміючи, що розмова з матір’ю зайшла в глухий кут. Вона відчула, що її довгоочікувана свобода виявилася уявною.
Щодня вона все більше відчувала той факт, що мати намагається повернути контроль над її життям.
Жінка намагалася м’яко пояснити, що тепер має свою квартиру, своє славне налагоджене життя і вона сама вирішуватиме, як доглядати за донькою.
Проте Галина Сергіївна вважала, що її поради та втручання були необхідні.
Якось увечері, повернувшись додому раніше, Олена виявила, що мати приготувала вечерю і розклала речі по шафках так, як вважала за потрібне сама. Це викликало у жінки неві незадоволення.
– Мамо, я прошу тебе, давай встановимо кордони, – сказала вона, намагаючись стримувати емоції. – Це моя власна квартира, і я хочу сама вирішувати, що і де має стояти чи лежати!
– Ну ось, знову невдячність! — сумно відповіла мати. – Я намагаюся допомогти, а ти лише відвертаєшся від мене!
Розмова знову закінчилася суперечкою. Олена пішла до своєї кімнати, залишивши матір одну на кухні.
Усередині неї вміщувалися два почуття: подяка за допомогу та наростаюче роздратування від постійної опіки мами.
За кілька днів Олена вже повернулася додому з роботи пізніше, ніж звичайно. Після довгого робочого дня вона сподівалася відпочити у тиші.
Однак, як тільки жінка переступила поріг, вона почула гучну музику. Пройшовши до квартири, Олена побачила там не тільки свою дочку і маму, а й незнайомого чоловіка.
Високий, статний, з добрими очима, він сидів на підлозі і грався із дівчинкою в кубики, поки бабуся щось робила поряд.
Дитина сміялася, показуючи їй свої іграшки.
Побачивши Олену, чоловік підвівся і привітно посміхнувся:
— Добрий день! Я Михайло Вадимович, друг вашої мами. Радий познайомитись!
Олена розгублено подивилася на матір, яка стояла з чашкою чаю в руках.
– Мамо, що відбувається? — здивовано спитала вона.
— Нічого особливого, люба, — безтурботно відповіла та. — Михайло до нас випадково зазирнув, і ми вирішили разом попити чаю. Він така хороша людина, розумієш?
Михайло Вадимович зніяковіло посміхнувся і додав:
— Ми нещодавно познайомилися, але я відразу зрозумів, що ваша мама — чудова людина. І ваша донька теж така мила дитина, розумна, ціква.
Олена стояла збентежена, не знаючи, як реагувати. З одного боку, вона була рада бачити, що її мати знайшла собі компанію, але з іншого — думка про те, що мама нічого їй не говорила про своє життя, не давала їй спокою
— Ви нещодавно знайомі? – Уточнила вона, звертаючись до чоловіка.
– Так, лише декілька місяців, – весело відповів він. — Але ваша мама така відкрита і доброзичлива, що ми швидко порозумілися, у нас так багато спільного і інтереси однакові.
Галина Степанівна засяяла від щастя, наче школярка на першому побаченні. Бачачи її радість, Олена вирішила не влаштовувати сцени.
Натомість вона запросила чоловіка залишитися на вечерю, яка, як виявилося, вже була майже готова.
За вечерею Михайло Вадимович виявив себе як приємний співрозмовник. Він розповідав цікаві історії зі свого життя, жартував і легко знайшов підхід до маленької Марічки.
Олена відразу помітила, що при ньому навіть мати поводилася інакше: вона була менш нав’язливою та більш спокійною.
Можливо, присутність сторонньої людини трохи пом’якшила її звичку контролювати все довкола і свою доньку.
Коли Михайло пішов, Галина Сергіївна вирушила на кухню мити посуд.
Олена мовчки спостерігала за тим, як мати наспівує собі під ніс, доки миє тарілки.
– Мамо, – почала вона обережно, – я рада, що ти знайшла нового друга. Але давай домовимося: надалі, якщо ти хочеш привести когось у гості, попередь мене заздалегідь, добре? А ще краще зустрічайтесь у тебе у квартирі, так краще буде для всіх.
Мати подивилася на дочку.
— Люба, я розумію, що то твоя квартира, і ти маєш повне право встановлювати тут свої порядки. Але я просто хотіла провести час і з Марічкою, і з Михайлом разом, — незворушно відповіла мати.
Час минав швидко, і Галина Сергіївна справді виявилася зацікавленою своїм новим захопленням — Михайлом Вадимовичем.
Олена спочатку раділа за матір, бачачи, як та насолоджується новими враженнями, має з ким спілкуватися і кудись піти, але незабаром усвідомила, що її власне життя кардинально змінилося.
Якщо раніше мама регулярно приходила до них із Марічкою, то тепер її візити стали рідкісними.
Коли дівчинка знову занедужала, Олена очікувала, що мати прийде, як завжди, щоб допомогти.
— Мамо, донька знову має недобре самопочуття, — повідомила Олена, зателефонувавши їй увечері. — Чи не могла б ти прийти завтра до нас і посидіти з нею?
На іншому кінці пролунали спокійні голоси.
— Вибач, люба, не зможу, але завтра у нас з Михайлом вже свої плани, — відповіла мама. — До того ж, я думаю, ти впораєшся сама. Ти ж доросла жінка, правда?
Ці слова стали для доньки цілковитою несподіванкою.
Олена завжди сподівалася на допомогу та підтримку матері, але тепер зрозуміла, що ситуація змінилася.
Їй тепер довелося терміново шукати няньку, щоб мати змогу вийти на роботу.
Дні проходили один за одним, і жінка все частіше ловила себе на думці, що тепер їй доводиться покладатися лише на себе.
Як іронічно вийшло в житті: вона сама прагнула незалежності від матері, але, опинившись у ній, зрозуміла, що не зовсім готова до цього.
Тепер Олена не знає, як знайти до мами підхід, щоб вона не відверталася від них тоді, коли хм дуже необхідна.
Фото ілюстративне.
