Одного ранку Ілона перехопила мою руку над цукерницею: «Валерію, почекай, сьогодні краще одну з половиною, ось, я відміряла». Це був не цукор, а 4,5 грама, ретельно зважених в окремій мисочці, і тоді я усвідомив, що живу не з дружиною, а з бухгалтером, який поступово з’їдає нашу радість.
Коли ми тільки почали жити разом, я думав, що це просто кумедна звичка з її дитинства. Ілона, з її сяючими очима і тихим сміхом, завжди знаходила спосіб зекономити копійку-другу, ніби то була магія. Але з часом ця магія перетворилася на ланцюги, які стискалися навколо нашого дому, нашого щастя. А я, Валерій, просто хотів жити, а не виживати.
Той день, коли я зрозумів, що все змінилося, був звичайним літнім вечором. Сонце ледь сідало за обрієм, а в нашій маленькій кухні пахло свіжим борщем. Я повернувся з роботи втомлений, але щасливий – зарплата нарешті дозволила мені подумати про те, щоб купити квитки на море. Не розкішний курорт, а просто тиждень на узбережжі, де ми могли б гуляти босоніж і забути про буденні клопоти. Ілона саме мила посуд, і я, обіймаючи її ззаду, прошепотів:
— Люба, уявляєш, як ми там будемо? Хвилі, сонце, і ніхто не рахуватиме, скільки хліба з’їли.
Вона повернулася, витерла руки об фартух і посміхнулася, але в очах промайнуло щось дивне – ніби тінь від хмари.
— Валерію, а ти порахував? Квитки туди-назад – мінімум три тисячі на двох. Плюс житло, їжа… Краще відкласти на щось корисне.
Я засміявся, думаючи, що це жарт. Ми познайомилися два роки тому на роботі – я вантажником на складі, вона касиром у супермаркеті. Ілона відразу вразила мене своєю працьовитістю. З бідної родини, де мати виховувала її самотужки, вона звикла до того, що кожна гривня – на вагу золота.
Наші перші побачення були простими: прогулянки парком, де ми ділили один морозиво за 25 гривень, і вона сміялася, кажучи, що так смачніше. Я закохався в цю її простоту, в те, як вона перетворювала малесенькі радощі на велике свято.
Але після весілля, коли ми з’їхалися в орендовану двокімнатну квартиру за 10 тисяч на місяць, все почало змінюватися. Спочатку це були дрібниці. Я приходив додому, а на столі лежав список: “Світло вимикати одразу після використання. Вода в крані – не довше хвилини”. Я думав, це тимчасово, бо ми ще не встали на ноги. Моя зарплата – 25 тисяч, її – 15, разом вистачало на все, але Ілона наполягала на “резерві”. Вона купила зошит, де щовечора записувала витрати: “Хліб – 28 грн, молоко – 35 грн”. Я жартував:
— Ілоно, ти ніби бухгалтер – рахуй, але не забувай грати.
Вона сміялася, але зошит не кидала.
З часом дрібниці накопичилися, як сніг перед лавиною. Взяти хоча б цукор. У нас завжди стояла пачка за 50 гривень, звичайна, з супермаркету. Я люблю солодкий чай – дві ложки на чашку. Одного ранку я потягнувся за ложкою, а Ілона перехопила мою руку.
— Валерію, почекай. Вчора ти взяв дві, сьогодні – ще дві. Краще одну з половиною. Ось, я відміряла.
Вона витягла маленьку миску з уже відліпленими ложечками – рівно по 4,5 грама кожна. Я витріщився, ніби побачив привида.
— Ти що, жартуєш? Це ж цукор, а не золото!
— А якщо подорожчає? – відповіла вона спокійно. – Бачила в новинах, продукти скоро на 20% дужче. Краще звикати.
Я ковтнув чай – несмачний, водянистий. Але прогнав думку. “Це ж любов, – подумав я. – Вона дбає про нас”.
Але з цукром почалося все. Наступного тижня – електрика. Наш лічильник крутився, як дивний, бо літом ми вмикали вентилятор. Ілона купила таймер за 150 гривень і підключила його до розетки.
— Тепер вентилятор працюватиме тільки годину ввечері. Економія – 50 гривень на місяць.
Я сидів у задушливій кімнаті, спітнілий, і дивився на неї.
— Ілоно, ми ж не в бараку. Я можу заплатити за світло!
— А якщо втратиш роботу? – парирувала вона. – Пам’ятаєш, як торік скоротили половину складу? Треба бути готовим.
Її очі блищали – не від страху, а від якоїсь дивної впевненості. Я обійняв її, поцілував у скроню.
— Добре, люба. Але давай хоч раз розслабимося.
Ми розслабилися – на пікніку з друзями. Я покликав хлопців з роботи: Сашка і його дружина Оля, ще Тетяна, яка завжди приносила домашні пиріжки. Ми зібралися в парку, взяли ковдру, сосиски на гриль за 200 гривень і пінне. Сміх, жарти, дим від мангалу – нормальний український відпочинок. Ілона спочатку посміхалася, але раптом витягла калькулятор з сумки.
— Хлопці, давайте порахуємо: сосиски – 150 на кілограм, пінне – 80 на трьох. Валерію, ти взяв забагато.
Сашко зареготав.
— Ілоно, ти що, на ярмарку? Розслабся, життя коротке!
Вона почервоніла, але не відступила.
— Ви не розумієте. У мене мама весь час казала: “Копійка рубль береже”. А ви витрачаєте, ніби завтра не буде.
Вечір закінчився незграбно. Друзі розійшлися, а вдома ми посварилися вперше по-справжньому.
— Ти мене соромиш перед людьми! – крикнув я.
— А ти марнуєш наше майбутнє! – відповіла вона, і сльози покотилися по щоках.
Я змовк. Бачив у її очах той самий страх, що й у мами, коли та розповідала про 90-ті: голод, інфляцію, коли хліб коштував як зарплата. Ілона виросла з тим, і я не мав права судити. Той вечір ми спали обійнявшись, і я подумав: “Пройде”.
Але не пройшло. Навпаки, посилилося. Взяти таблетки для посудомийки – ми купили її в кредит за 15 тисяч, мріючи про зручність. Пачки коштували по 300 гривень за 50 штук. Одного разу я завантажив посуд і кинув дві таблетки, як завжди.
Ілона вибігла з кімнати, ніби почула феєрверк.
— Дві? Валерію, ти з глузду з’їхав? Одна вистачить, а другу розріж навпіл!
Вона витягла ножиці і демонстративно розрізала таблетку. Порошок посипався на підлогу.
— Дивись, скільки зекономили – півтори гривні за раз!
Я відчув, як щось усередині лопається.
— Ілоне, це ж не про гроші. Це про нас! Про те, щоб жити, а не виживати!
Вона заплакала.
— А як інакше? Ти не знаєш, що таке бідність. Я знаю.
Ми мирилися ночами, шепочучи слова любові. Я намагався зрозуміти: її мама пішла рано, залишивши борги, тато пішов, коли їй було 10. Ілона звикла покладатися тільки на себе. Я купував їй квіти – не щодня, але раз на тиждень, по 100 гривень за букет. Вона ховала їх у шафу: “Збережу, щоб довше стояли”.
Але напруга росла. Зима прийшла з морозами, і опалення в квартирі було слабким – 4 тисячі на місяць. Ілона купила термометр і правила: “Не вище 18 градусів. Куртки вдома носимо”. Я мерз, сидячи за комп’ютером, і мріяв про теплий чай з двома ложками цукру.
Одного разу я не витримав. Повернувся з роботи, де бос скоротив премію через кризу – продукти подорожчали на 15%, бензин – на 10 гривень за літр. Я хотів просто посидіти з пінним, подивитися футбол. Купив пачку чіпсів за 50 гривень – дрібниця.
Ілона побачила і не стрималася.
— Знову? Ти що, не думаєш про майбутнє? Про дітей?
Ми не планували дітей, але її слова зачепили.
— Які діти, Ілоно? Ти ж не даєш жити!
— Бо ти витрачаєш усе!
Сварка тривала годину. Я кричав, вона плакала. Нарешті я пішов до друга ночувати. Наступного дня повернувся – вона сиділа з тим зошитом, де все перерахувала: “Наш резерв – 20 тисяч. Досить на три місяці”.
Я сів поруч.
— Люба, давай поговоримо. Я люблю тебе, але так не можна. Давай знайдемо баланс.
Вона кивнула, і ми спробували. Я почав вести свій список – витрати на розваги, щоб показати, що можу контролювати. Ми пішли в кіно – квитки по 150 гривень, попкорн розділили навпіл. Сміялися, як колись. Але вдома все поверталося: вона перевіряла холодильник щовечора, рахувала яйця – “Три на тиждень, не більше”.
Весна принесла надію. Я отримав підвищення – зарплата до 30 тисяч. Запропонував купити машину вживану, за 200 тисяч, щоб не їхати громадським. Ілона замислилася.
— А якщо поламається? Краще відкласти.
Ми поїхали на море – не далеко, але разом. Там, на піску, вона розслабилася. Ми їли морозиво, не рахуючи калорій чи гривень. “Може, зміниться”, – думав я.
Але повернувшись, побачив: зошит товстіший. Вона почала торгуватися в магазинах за кожну гривню, навіть за хліб. “Бери той, що дешевший на 2 гривні”. Я втомився сперечатися.
Літо минуло в дрібних сутичках. Друзі перестали кликати – після того пікніка. Сашко сказав: “Валера, ти як у клітці”. А я мовчав.
Одного вечора, коли дощ барабанив по вікну, ми сиділи за столом. Я налив чай – з однією ложкою, як вона хотіла.
— Ілоно, я тебе люблю. Але чи любиш ти мене? Чи нас?
Вона подивилася, і в очах – та сама тінь.
— Звичайно. Тому й дбаю.
Але я знав: це не турбота, це страх. Страх, що зжере нас обох.
Ми розійшлися тихо, без скандалів. Я зібрав сумку, поцілував її востаннє.
— Прощавай, люба. Може, колись зрозумієш.
Вона не плакала. Тільки сказала:
— Бережи гроші.
Тепер я живу сам, в орендованій однокімнатній за 8 тисяч. П’ю чай з двома ложками, вмикаю світло без таймера. Заробляю ті ж 30 тисяч, але витрачаю на себе – кіно, пінне з друзями, поїздки. Не розкіш, але свобода.
Але іноді думаю про неї. Чи змінилася? Чи знайшла когось, хто зрозуміє її страх?
І ось питання до вас, друзі: чи може ощадливість врятувати шлюб, чи вона його руйнує?
