Тітка Галя була великим скептиком, вірила в Бога, і не вірила в якісь там потойбічні сили, не боялася всякої нечисті, не вірила ні ворожкам, ні екстрасенсам, а ще була дуже начитана. Спеціальної освіти вона не мала, закінчила тільки школу, в якій добре вчилася, хоч не на «відмінно», але в табелях не було жодної «трійки», з історії, географії, з мов і літератур – тільки «п’ятірки». А це були високі оцінки за тодішньою радянською 5-бальною системою. Вона охайно писала вправи з української, німецької та російської мови. Щоправда, нелюбов до всього, що стосується “велікой культури”, їй передавалася від дідуся та бабусі, які повернулися з Сибіру, куди їх вислала тодішня влада. Але таке ставлення не впливало на оцінки. Також Галюся любила літературу й писала непогані твори за творчістю хрестоматійних письменників.
Коли Україна знову стала незалежною, тітка Галя вже була статечною господинею, вже мала внуків. На дозвіллі вона не плела шкарпетки й не вишивала, а читала й читала все, що на очі потрапляло: книжки, газети, журнали, словом, все, що з’являлося на світанку Незалежності на полицях книгарень і кіосків і що раніше було заборонене авторитарним режимом.
Перечитуючи газети і натрапляючи на оголошення від всяких екстрасенсів, тітка Галя сердилася, що так багато розвелося шахраїв. Так само реагувала на статті про всесвітні змови, маcонські ложі, НЛО та інопланетян.
На день народження діти подарували Галині мобільний телефон. Вона завжди носила його в кишені. Мусила ж бути постійно на зв’язку, бо хто ж так докладно перекаже оповідання чи повість, якщо внук чи внучка полінувалися прочитати.
Одного літнього надвечір’я, коли щойно пройшов дощик, сонечко ще встигло послати останні промінчики й заховатися, а на землю лягали сутінки, тітка Галя побачила, що в хаті ні крапельки води, то й побігла з відром до криниці. Не встигла вона опустити відро, як побачила в небі… літаючу тарілку. Отой космічний корабель. що завис між хатами сусідів через дорогу навпроти, ледь погойдувався.
Такого почуття здивування, страху Галина за все своє життя не відчувала. Ноги затремтіли, коліна підгиналися, але вона таки змусила себе підійти до своїх воріт, витягнути телефон, набрати сусідку і тремтячим голосом викликати її з хати, щоб разом подивитися на той літаючий об’єкт. Поки Марися виходила, хоробра по житті Галина вже встигла добре роздивитися, що то за «НЛО, що ні сіло, ні впало, по небу пливло», а виявилося, що то сусід на другому поверсі своєї новобудови перед отвором, що мав стати дверима, повісив переносну лампу. То вона з-під циліндра погойдувалася на вітерці й нагадувала літаючу тарілку на фоні вечірнього неба.
Розібравшись, що до чого, жіночки так реготали на пів вулиці, що люди повиходили з хат подивитися: що ся стало, й ледве розібрали, що Галина крізь сміх говорить: «А я, ха-ха-ха, вже хотіла в газету написати, ха-ха-ха, що виділа еНеЛО, вже гадала, що купа кореспондентів приїде до нас у село, що ми прославимося на весь світ». Боязлива завжди Мариська також заливалася сміхом: «Ото, що глухуватий недочує, а сліпуватий недобачить – то придумає, ха-ха-ха».
Фото: ілюстративне.
