Одного дня я зуміла зайти в кабінет чоловіка без “охорони”. На столі був записник, який відразу привернув мою увагу. З перших рядків було зрозуміло, що мова йде про мене. Мій чоловік знав про кожен мій крок, а може й подих. Поки він був на роботі, його “очима” була Леся, моя помічниця, якій я так довіряла
Коли я зустріла Марка, то думала, що всі мої фінансові труднощі залишилися позаду. Але його розкішне життя виявилося пасткою, з якої нелегко знайти вихід.
— Я не розумію, Ілоно. Ти ж знаєш, що цього не можна!
— Що саме не можна, Марку? Що я хочу бачити свою матір і допомогти їй? Що я скучила за своїм життям?
— Твоя мати отримує достатньо грошей від нас, ти їй надсилаєш щомісяця чималу суму. І про яке життя ти говориш? Про тісні квартирки та постійну економію? У тебе тут усе є!
— Але мені потрібно побути з нею, обійняти її. Це ж моя мама. І я не про квартирки, а про відчуття свободи!
— Свобода? Ти вільна. Живи, насолоджуйся. Але в цих межах, які я встановив. Ти — моя дружина. І ти знаєш ціну, яку ми заплатили за цей рівень життя.
— Ти заплатив, Марку. Ти! Я лише підписала угоду, не знаючи всіх “підводних каменів”. Я думала, що це буде про “щасливо і назавжди”, а не про “золоту клітку” з чітким графіком.
— Це ціна розкоші, Ілоно. Прийми це або йди. Але якщо підеш, то назад дороги не буде, і забудеш про ту допомогу, яку отримує твоя родина. Ти справді цього хочеш?
— Я… я не знаю.
Я завжди була звичайною дівчиною з невеличкого містечка, яка приїхала до великого міста, сповнена надій. Моє життя було постійною боротьбою за виживання: робота вдень, навчання ввечері, орендовані кімнати, постійний стрес через рахунки.
На той момент мені було двадцять два роки, і я працювала адміністраторкою у невеликому салоні краси в центрі міста. Життя не балувало: мати потребувала дорогого лікування, а я ледве зводила кінці з кінцями. Я часто думала: ну чому, чому мені не пощастило народитися в заможній родині?
Моя подруга Олена завжди повторювала, що мій шанс — це моя зовнішність. Я була доволі приваблива, це правда. І вона часто пропонувала мені познайомитися з якимись “успішними” чоловіками. Я завжди відмовлялася, вважаючи, що це не для мене. Я хотіла всього досягти сама. Але чим довше тривала моя фінансова скрута, тим частіше я замислювалася.
Аж ось, одного вечора, коли я стояла біля входу в салон, чекаючи на таксі, до мене під’їхав чорний, глянцевий автомобіль. З нього вийшов Марк. Високий, одягнений у дорогий костюм, років на десять старший за мене, він мав вигляд, ніби зійшов з обкладинки журналу. Його очі були глибокі та проникливі.
— Ви Ілона, так? — запитав він. Його голос був низьким і оксамитовим.
— Так, — відповіла я, трохи розгублено.
— Я Марк. Я сьогодні був у салоні. Ваш директор сказав, що ви — найкращий адміністратор, і я вирішив запросити вас на вечерю.
— Я не знаю… Я не звикла…
— Я знаю. Але прошу, зробіть виняток. Сьогодні. Я поважаю вашу роботу і вашу самостійність. Просто невелика розмова, знайомство.
Марк не був схожий на інших чоловіків, які намагалися до мене залицятися. Він був стриманий, вихований і дуже уважний. Я погодилася. Ця вечеря стала початком усього.
За пів року наших зустрічей, я забула, що таке економити. Він дарував мені неймовірні подарунки: дизайнерський одяг, прикраси, возив мене у подорожі. Мої проблеми зникли. Я змогла оплатити матері найкращих лікарів і найдорожчі ліки. Я була на сьомому небі від щастя, думаючи, що знайшла свою казку. Мені подобався Марк. Його впевненість, його вміння вирішувати будь-які питання. Я навіть не помічала, що він поволі починав контролювати моє життя.
Через рік він зробив мені пропозицію. Весілля було пишним, у старовинному замку за кордоном. Я почувалася принцесою. Ми оселилися у його величезному особняку, де було стільки кімнат, що я навіть не знала їх точної кількості. Моє життя перетворилося на суцільний відпочинок.
— Ілоно, тобі не потрібно ні про що турбуватися, — говорив Марк. — Твоя робота — бути красивою і щасливою поруч зі мною.
— Але я не звикла сидіти без діла, — якось сказала я. — Може, я знайду собі якесь заняття, хобі?
— У тебе є я, — відповів він. — Я твоє хобі, твоє заняття і твій світ. Я забезпечую нас усім, а ти насолоджуєшся цим.
— Але я хочу мати своїх друзів, зустрічатися з ними, — спробувала я.
— Твої подруги з твого минулого? — у його голосі відчувся холод. — Вони не відповідають нашому рівню. Вони будуть заздрити і псувати тобі настрій. Я сам оберу тобі коло спілкування.
Це був перший дзвіночок, але я його проігнорувала. Я думала: ну, він просто дуже турбується про мене, не хоче, щоб мене хтось образив чи використав. Марк почав обмежувати моє спілкування. З Оленою я могла говорити лише по телефону, і то недовго.
Згодом, Марк найняв для мене водія, охоронця та особистого помічника. Я не могла поїхати до міста без супроводу. Кожен мій крок контролювався.
— Навіщо мені охоронець, Марку? Я ж просто хочу поїхати у торговельний центр, — якось запитала я.
— Це правила безпеки, Ілоно. Мої друзі мають ворогів. А ти — моя дружина. Я не можу ризикувати твоїм спокоєм, — відповів він.
Наш розклад був чітко розписаний. Поїздки, благодійні вечори, прийоми. Я мала виглядати ідеально, посміхатися і мовчати. Навіть проста поїздка до моєї матері, яка жила лише за дві години їзди, перетворилася на проблему. Марк постійно знаходив причини, щоб її відкласти. Він надсилав їй великі суми грошей, але особистої зустрічі уникав. Я не могла зрозуміти, чому.
Якось я все ж таки наполягла на поїздці. Це було через півтора року після весілля. Я так скучила за мамою, що була готова на невеликий “бунт”.
— Марку, я їду до мами. Хоч на один день. Якщо ти не хочеш їхати, я поїду сама, — сказала я.
— Ти нікуди не поїдеш сама. Це небезпечно. Якщо ти хочеш, то поїдемо завтра, але тільки на кілька годин, — відповів він, його обличчя стало кам’яним.
Наступного дня ми приїхали до моєї матері. Марк поводився холодно і стримано. Він навіть не зайшов до будинку, залишився у машині.
— Мамо, я так тебе люблю, — обійняла я її.
— І я тебе, доню. Ти така гарна, але така сумна. У тебе все добре?
— Так, усе чудово. Ти ж бачиш.
— Бачу. Тільки очі в тебе не блищать, як раніше. Не хвилюйся, люба. Головне, що ти в безпеці і в достатку.
Ці слова вразили мене. В достатку, але чи в безпеці? Я почала помічати, що Марк нервує щоразу, коли я підходжу до вікна чи беру телефон. Він не дозволяв мені виходити на балкон, кажучи, що там “погане повітря”.
Одного вечора, коли він був на важливій діловій зустрічі, я вирішила увійти до його робочого кабінету. Я знала, що він цього не любив. Але щось підказувало мені, що я маю це зробити. На столі лежав його діловий щоденник. Я відкрила його і побачила не лише записи про зустрічі, а й дивні позначки.
Біля мого імені стояли дати і години моїх виходів з дому. А поруч — ім’я Леся, з приміткою “контроль”. Леся була моєю “помічницею”, яка завжди була поруч. Усе стало зрозуміло: вона була не просто помічницею, а його “оком”.
У цей момент двері відчинилися, і на порозі стояв Марк. Його обличчя виражало роздратування.
— Що ти тут робиш, Ілоно? Ти знаєш, що не можна заходити до мого кабінету без мого дозволу, — сказав він, повільно підходячи до мене.
— Що це? — я показала на щоденник. — Леся — це твій “контроль”? Ти що, стежиш за мною?
— Я не стежу, я піклуюся. Я тебе захищаю, — він забрав щоденник.
— Від кого? Від світу? Від моєї свободи? Марку, я не в’язень! Я твоя дружина!
— Ти — моя власність, Ілоно. І ти живеш за моїми правилами. Це наш договір. Ти отримуєш розкіш, а я — повний контроль над твоїм життям. Я не можу дозволити, щоб ти наражала себе чи, що важливіше, мене, на небезпеку.
— Яка небезпека? Я просто хочу жити, як звичайна людина.
— Звичайне життя для тебе закінчилося в той момент, коли ти сказала мені “так”, — його очі були холодними. — Повернися до вітальні. І більше ніколи не заходь сюди.
Я повернулася до вітальні, а він залишився у кабінеті. Сльози самі текли з очей. Це була не просто розкіш, а клітка, обплутана золотом. Його любов була задушливою, а турбота — контролем. Я відчувала себе дуже самотньою.
Наступного ранку я вирішила діяти. Поки Марк був на пробіжці, я зателефонувала Олені.
— Олено, мені потрібна твоя допомога. Сховай мене, — ледь чутно прошепотіла я.
— Ілоно? Що сталося? Ти плачеш?
— Я все поясню. Будь ласка, зустрінь мене у торговому центрі “Аквамарин” за дві години. Тільки нікому не кажи! І приходь сама.
— Добре. Я буду.
Я взяла лише невелику сумочку з документами. Прикраси, подарунки, дорогий одяг — все це було частиною його світу, і я не хотіла цього. Я наказала водієві відвезти мене до “Аквамарину” під приводом термінового шопінгу, і сказала Лесі, що мені потрібна півгодинна самотність у кафе.
— Леся, я втомилася від супроводу. Якщо ти не даси мені п’ятнадцять хвилин, я скажу Марку, що ти мене не слухаєш, — сказала я якомога суворіше.
— Добре, Ілоно. Тільки недовго, — невпевнено погодилася вона.
Я зайшла до торговельного центру, знайшла Олену. Вона була налякана, але рішуча.
— Ілоно, що це? Ти як від нього втекла?
— Потім поясню, Олено. Мені потрібно зникнути на деякий час.
— Я орендувала невеличку квартиру для знайомого, він поїхав. Ти можеш там пожити, поки не вирішиш, що робити далі.
Увечері, коли Марк повернувся додому і не знайшов мене, він, мабуть, був у люті. Він зателефонував моїй матері, погрожував, обіцяв позбавити її фінансової допомоги. Але моя мати була сильною.
— Я не знаю, де вона, Марку. І не буду її шукати. Вона доросла.
— Тоді забудете про будь-яку допомогу, — кинув він.
Я дізналася про це від матері пізніше. Вона попросила мене не хвилюватися.
— Мені вистачить, доню. Аби ти була щаслива.
Я не знала, що робити далі. Повернутися до бідності? Ні. Але жити в золотій клітці я також не могла. Я відчувала себе в глухому куті. Я любила Марка, але не його контроль. Я хотіла вірити, що він зміниться, що він зрозуміє. Але його слова про “власність” звучали в моїй голові постійно.
Я розуміла, що з Марком неможливо домовитися. Його уявлення про шлюб і моє були занадто різними. Я бачила, як він мене шукає. Він використовував усі свої зв’язки. Це була лише справа часу, коли він мене знайде.
Наше життя, сповнене розкоші, було лише ширмою. За нею ховалася порожнеча і постійний страх бути викритою. Я думала про те, що багато хто мріє про таке життя. Про гроші, про статус. Але ніхто не знає, що за це доводиться платити такою високою ціною — ціною свободи.
Тепер я сиджу в чужій, маленькій, але затишній квартирі, і думаю. Що я можу зробити? Повернутися і спробувати пояснити йому, що я не іграшка? Чи почати все спочатку, знову з тісних кімнат і постійних боргів?
Я не знаю, чи варто було жертвувати своєю свободою заради комфорту. Чи є у Марка шанс усвідомити свою помилку? Я відчуваю, що стою на роздоріжжі, і кожен шлях веде до болю. Марк — це моє розкішне “сьогодні”, але моє нещасливе “завтра”. А життя без нього — це невідомість, але, можливо, справжнє “я”.
Я дуже багато думаю про Лесю. Я впевнена, що вона теж його “жертва”, але вже зі стажем. Вона має родину, і, мабуть, боїться втратити цю “роботу”.
Я сиджу біля вікна, дивлюся на звичайних людей, які кудись поспішають, і заздрю їм. Заздрю їхнім проблемам, їхній свободі, їхньому вибору.
Що ж, друзі, як ви думаєте? Чи варто мені повернутися до Марка і спробувати переконати його у зміні правил, чи все ж таки обрати шлях незалежності та ризику?
