Я міцно притулила до себе крихітну Марійку, спускаючись сходами старого будинку. Кожен крок відлунював у голові, ніби нагадуючи, що я більше не повернуся сюди.
Вийшовши з під’їзду, я побачила, як мої пуховик і шапка полетіли на землю — свекруха Одарка викинула їх із вікна п’ятого поверху.
— І щоб ми тебе тут більше не бачили! — крикнула вона, її голос пронизав холодне осіннє повітря.
Я зупинилася, дивлячись на калюжу, куди впали мої речі. Шапка тонула швидше, пуховик ще тримався на поверхні. “Яка дивна калюжа,” — подумала я.
Перехопивши Марійку зручніше, я ступила прямо в холодну воду, дістала з кишені куртки паспорт і гаманець із 200 гривнями. Мокрі, брудні речі залишила лежати — нехай забирає їх Тарас або його мати. Мені вони більше не потрібні.
Мама зустріла мене на порозі батьківського дому в селі. Її очі одразу наповнилися тривогою.
— Соломійко, доню, невже вони тебе виставили? — тихо спитала вона, простягаючи руки до Марійки.
Я лише кивнула, не в змозі вимовити й слова. Говорити хотілось найменше, але я знала: доведеться пояснити.
— Давай я поговорю з Тарасом, — запропонував тато, Степан Григорович, його голос тремтів від обурення. — Як можна вигнати дружину з дитиною на вулицю? Це ж його донька!
Я поставила чашку з чаєм на стіл і похитала головою.
— Тату, не треба. Ти їм нічого не доведеш. Марійка не схожа ні на мене, ні на Тараса — у неї руде волосся. Він вирішив, що вона не його. А Одарка тільки підливає масла у вогонь. Вона з першого дня мене недолюблювала.
Мама зітхнула, поглянувши на мої порожні руки.
— А речі твої де? — спитала вона.
— Усе, що моє, я забрала, — відповіла я. — Пуховик і шапку Одарка викинула у вікно. Я не стала їх підбирати. То подарунки Тараса, хай забирає і дарує кому хоче — хоч своїй мамі, хоч цій Вірі, доньці її подруги.
Мама стиснула губи, а тато нахмурився.
— Давно я знаю Одарку, — сказала мама. — Ще до вашого весілля вона мріяла одружити Тараса з Вірою. Все їй розповідала, яка та дівчина хороша.
— То хай їй пуховик і подарує! — різко відповіла я, намагаючись пожартувати, але в душі щось все плакало.
Того вечора ми з батьками сіли дивитися фільм, але я не могла зосередитися. У голові крутилися спогади про той день, коли я повернулася з після виписки з Марійкою. Я не розповіла батькам, як усе було, — не хотіла їх засмучувати. Але той момент закарбувався в пам’яті назавжди.
Одарка, побачивши Марійку, одразу почала:
— Тарасе, ти глянь на цю дитину! Руде волосся! Це ж ясно, що Соломія десь у гречку скочила, а тобі приписати хоче!
Я стояла, наче водою злита. Її слова звучали, як у якійсь поганій виставі, але це був не сон. Я дивилася на Тараса, чекаючи, що він скаже хоч слово на мій захист.
Але він лише мовчки вдягнув куртку й пішов. Два дні його не було. А коли повернувся, холодно кинув:
— У тебе є дві години, щоб зібрати речі й піти геть.
Я мовчки складала свої сукні, пелюшки Марійки, коли Одарка увійшла до кімнати. Її обличчя сяяло від задоволення. Вона кидала якісь приказки про те, що правда завжди виходить назовні, і посміхалася так, ніби виграла в лотерею.
Батьки теж не все мені розповідали. Я дізналася лише згодом, що сусіди в селі не давали їм спокою. Кожен вважав за потрібне спитати у мами, хто тато, чи звинуватити їх у поганому вихованні.
Одного разу тато побачив, що хтось облив наші ворота дьогтем. Він мовчки все відтер і нікому не сказав, навіть мамі.
Після фільму я взяла Марійку й пішла до своєї старої кімнати. Уклала її спати, сіла на ліжко й озирнулась. Плед, який мама пошила власноруч, старий ведмедик від тата — усе було, як раніше.
Я заплющила очі й уявила, що нічого не сталося. Немає Тараса, Одарки, пліток. Тільки я і моя Марійка, удома.
Аж раптом із вулиці долинули голоси.
— Ти уявляєш, Соломія повернулась, Тарас її вигнав! — гомоніла тітка Олена, наша сусідка. — Кажуть, речі її з вікна викинули. Приперлася до батьків, тепер їх ганьбить.
— І кого вона думала обдурити? Дівчинка руда! Ніякого сорому! — підхопила продавчиня Марта. — Одарка ж проти того весілля була. Якби Тарас узяв Віру, жив би спокійно.
Я з силою зачинила кватирку. У селі плітки ширилися швидше за вітер. Накрившись ковдрою, я беззвучно заплакала.
Тим часом у місті Тарас не спав. Він сидів на кухні, коли Одарка увійшла.
— Тарасику, чого не спиш? — спитала вона, наливаючи собі чай.
— Не до сну, — буркнув він.
— Ну ще б пак! Таке пережити! — зітхнула вона. — Але не тримайся, синку. Я запрошу гостей, Віру покличу, вона за тебе так переживає.
— Не треба нікого кликати, — різко відповів Тарас. — І Віру не треба. Я завжди любив тільки Соломію.
— Але ж вона тебе так зрадила! — обурилася Одарка.
— Мамо, я все пам’ятаю. Мені треба побути самому. Завтра їдь до себе, будь ласка.
— Як же ти сам? — занепокоїлася вона.
— Усе буде добре. Іди спати, — відрізав він.
Коли Одарка пішла, Тарас видихнув. Нарешті можна було не прикидатися сильним. Сльози покотилися по щоках, і він поринув у спогади.
Ми з ним познайомилися ще дітьми, коли мені було три роки. Потім сиділи за однією партою, а на випускному він освідчився мені в коханні. Через рік ми одружилися. Як усе дійшло до цього?
Наступного ранку Одарка знову почала:
— Тарасе, досить думати про ту дівчину! Вона того не варта!
— Хватить! — гримнув він, але одразу зніяковів. — Вибач, що наговорив такого. Я їду до діда Остапа.
— Навіщо тобі туди? — обурилася мати.
— Відволіктися. І дідові допоможу, — відповів він.
Через чотири години Тарас уже сидів у хаті діда Остапа в сусідньому селі.
— Розповідай, що сталося, — сказав дід, пильно глянувши на внука.
Тарас обійняв старого й вилив усе: про Марійку, її руде волосся, слова матері, сумніви. Дід слухав, а потім розсміявся.
— Руда, кажеш? — перепитав він, хихикаючи. — Ходи, дещо покажу.
Він дістав старий альбом і відкрив сторінку з чорно-білим фото.
— Дивись уважно. Це мої батьки, твої прадід і прабаба. Фото старе, але зверни увагу на волосся моєї мами.
Тарас узяв альбом і нічого не побачив. На фото в його прабаби було гарне волосся, що він мав побачити на чорно-білому знімку.
— Моя мама мала зелені очі і руде волосся. – пояснив дід, – Що люди лиш не казали і мавка і з нечистю знається. А вона була мов сонечко, – хмикнув дід.
Тарас влетів до квартири й одразу запитав у матері:
— Ти знала, що моя прабаба була рудою?
Одарка прикусила губу.
— Знала, — неохоче відповіла вона. — Але це ні до чого! Я ж казала, одружуйся із Вірою. Та й яка різниця якою була моя прабабуся. Ти мене слухай, а не тата мого. Тобі треба Віру сватати.
Тарас не дослухав. Він вийшов, грюкнувши дверима.
Надвечір, коли сонце вже ховалося за лісом, я почула, як гавкнула собака. Вийшла на ґанок і ледь не випустила з рук чашку з компотом. На порозі стояв Тарас. Засмаглий, втомлений, з очима повними сліз.
— Соломіє, — голос його затремтів. — Я приїхав, бо не можу і дня без вас із Марійкою. Я помилився. Я прошу пробачення.
Мама з татом вийшли за мною й одразу стали стіною.
— Іди звідси, хлопче, — сказав тато. — Таке не прощається.
— Та й що ти тепер хочеш? — додала мама. — Повернутися в дім, з якого виставив нашу доньку з немовлям?
— Я не знав, не розібрався. Я злякався, — Тарас не відводив погляду. — Я клянусь, Марійка моя донька. Я навіть у діда був, фото показував. Там моя прабаба теж рудою була. Це наша особливість. Я був таким не розумним.
Я мовчала. Тато підійшов ближче, майже впритул.
— Соломія — наша донька. Ми бачили її сльози. Ти її не захистив. Ти наслухався пліток, свою матір. А тепер ти тут? І що — вибач і все?
— Степане, ходімо в хату, — мама торкнулася тата за руку. — Соломія сама вирішить.
Вони пішли, залишивши нас удвох.
— Солю, — почав Тарас, але я підняла руку.
— Тарасе, ти мене вигнав. Без розмов. Без сумнівів. Ти дозволив своїй матері зруйнувати нашу сім’ю.
— Я знаю. Але тепер я все зрозумів. Я навіть готовий із матір’ю порвати — якщо треба. Хочу бути з тобою. З Марійкою. Я більше не дозволю нікому втручатися. Тільки скажи слово.
Я дивилася на нього і не впізнавала. Це вже не був той чоловік, що мовчки стояв тоді в коридорі. Це був хтось інший — винний, слабкий, але щирий. І в мені заворушився сумнів.
Чи маю я пробачити? У нас є дитина. І в ній — частинка його.
Але й батьки мають рацію. Вони тримали мене тоді, коли він відштовхнув. Вони не спали ночами. Вони витирали мої сльози, коли я не могла дивитися в дзеркало.
Я не знаю, як правильно. Пробачити — це сила чи слабкість? А не пробачити — це захист чи гордість? Тарас усе ще стояв на порозі. Не вмовляв, не плакав, просто чекав.
Я сказала лиш одне:
— Мені треба подумати. Це не просто. Бо я маю берегти не лише Марійку, а й себе.
Він кивнув.
— Я чекатиму. Скільки треба. Хоч усе життя.
Батьки категоричні – ні. А я сумніваюсь: у нас сім’я, у нас дитина.
Так як бути тепер?
Головна кратинка ілюстратвина.
