— Олено, глянь, — Тарас увійшов до вітальні, недбало спершись на одвірок, ніби збирався сказати щось буденне. У руках тримав ноутбук, відкритий на сайті з заміськими будинками. — Ось, знайшов крутий варіант. Будинок — як із мрії. Новенький, паркан стильний, садок, ну, майже садок. Поки що лише яблуня й смородина.
Він простягнув ноутбук.
Я відірвалася від книги, але не взяла його. Щось у його тоні насторожило.
— І що?
— Та я подумав, — Тарас почухав потилицю, зам’явся. — Можна продати твою квартиру й купити цей будинок. Для мами.
Тиша.
— Ти серйозно?
— Ну, так. Вона ж втомилася. Вік, здоров’я, сусіди галасливі. А там — спокій, свіже повітря. Вона завжди мріяла про село. Ти ж знаєш.
Я дивилася на нього здивовано. Моя квартира. Та, що дісталася від бабусі Марії Іванівни. Жінки, яка все життя тягнула сім’ю на собі. У молодості — медсестра, потім — у бібліотеці.
Ніколи не скаржилася, навіть коли залишилися лише дві кімнати, балкон і спогади про діда, який пішов рано. Ця квартира була її фортецею. Моєю — теж.
Коли я була маленькою, ми з бабусею поливали фікуси, пили чай на кухні під бубніння радіо й гортали старі альбоми зі світлинами. Після того, як і її не стало я не змогла пустити туди чужих.
Час від часу заходила, витирала пил, прала штори. Мої речі там не лежали, але душа — залишалася.
— Стривай. З чого ти взяв, що можна просто так розпорядитися моєю квартирою?
— Та я не «взяв»! — Тарас різко здійняв руки. — Я просто запропонував. Хотів обговорити.
— Обговорити? То чому ти вже шукаєш будинки? Ціну прикинув? Мамині меблі подумки перевіз?
— Ти перебільшуєш.
— Не думаю.
Він відвернувся, пройшовся кімнатою, ніби готуючись до дискусії.
— Просто зрозумій: вона літня. Самотня. А ми — разом. У нас є наша квартира й твоя. Ми молоді, ми впораємося.
— Ти говориш, як ріелтор, — я всміхнулася, але без тепла. — Тільки забуваєш, що це не просто «нерухомість». Це моя пам’ять. Моя бабуся. Моє дитинство.
— А ти не нагнітаєш? Квартира — це стіни. Не більше.
Ці були до смішного несправедливими.
Я встала. Повільно підійшла до вікна. Надворі мжичило. І раптом накотила хвиля, не гніву. Відстороненості.
— Ти справді не бачиш різниці? — обернулася до нього. — Між «ми разом вирішимо» і «ти виріши, а я згоджуся»?
— Та годі тобі.
— А знаєш, чому я її не продаю й не здаю? — Я дивилася прямо. — Бо мені треба знати: якщо все розвалиться, якщо стане погано, якщо світ буде проти мене — у мене буде куди повернутися. Це не просто квартира. Це точка, де я своя. Де мене любили.
Тарас знітився. Але потім підняв підборіддя.
— Тобто заради моєї мами ти не готова на такий крок? Хоча б обговорити?
— А ти заради своєї готовий моїм розпорядитись? Моя бабуся все життя вчила, що не можна жити за рахунок інших. Що своє — треба поважати.
— Та до чого тут.
— Дуже навіть до чого.
Він різко розвернувся, грюкнув кришкою ноутбука.
— Я тебе не впізнаю.
— А я, може, тільки зараз починаю впізнавати тебе.
Після того вечора в нашій квартирі стало тихіше. Але це була не затишна тиша, а та, в якій кожен рух — як скрип старої підлоги, кожен погляд — як докір.
Тарас ніби став чужим. Не одразу. Він і далі заварював каву, питав, як минув день. Але в його голосі зникла теплота. Її замінила образа — глуха, прихована, але відчутна.
Я ж почувалася, як у скляній банці. Все видно, але дихати важко.
— Ти розумієш, що вона не вічно житиме в своїй панельці? — кинув він якось на кухні, миючи тарілку.
— Розумію. Але чому саме я маю вирішувати її житлове питання?
— Бо ти можеш.
— А ти не можеш?
— У мене немає зайвої квартири.
— Зате є мама, якій терміново треба «переїхати» і чомусь не свою квартиру продавати, а саме мою.
Паузи між нашими розмовами ставали довшими. Я дедалі частіше ловила себе на думці, що хочу втекти. У бабусину квартиру. Посидіти в кріслі, що пахне лавандовим милом і старими книгами. Відкрити шафу, переглянути її сервіз. Без слів.
Але натомість я поверталася додому, де Тарас сидів за комп’ютером, а за його спиною гуділа тінь — не свекруха, не чиясь мама, а чиєсь «право» вимагати від мене поступок.
Одного суботнього ранку до нас завітала свекруха, пані Галина. Невисока, худенька, з привітною усмішкою й гострим поглядом. Сіла за стіл, розмотавши блакитний шарф.
— Ну, як там із будинком, Тарасе? Ще дивилися варіанти?
Тарас застиг. Я напружилася.
— Мамо, ми поки нічого не вирішили.
— Як це — не вирішили? Ми ж говорили.
— Ні, ви з ним говорили, — втрутилась я, дивлячись їй у вічі. — Я — не говорила.
Пані Галина здивовано підняла брови.
— Вибач, Олено, але це питання нашої родини.
— Вибачте, але ця квартира — частина моєї родини. Моєї бабусі. Не вашої.
— Ох, — вона знизала плечима. — Яка діловка. Усе ж у родині. Хіба не краще жити на землі, ніж тримати порожню квартиру?
Слова застрягли в горлі. Я встала, підійшла до вікна, вдивляючись у відображення двох фігур за моєю спиною.
— Краще — для кого?
— Ну, для всіх, звісно.
— Може лиш для вас?
Після того, як вона пішла Тарас мовчав. Але було видно — кипить. Він нервово гортав телефон, потім різко встав, грюкнув дверцятами шафи й кинув:
— Ти поводишся, наче тебі всі вороги.
— Я — не твій ворог, Тарасе. Але й не банк. Не фонд допомоги. Не інвестор.
— Ти хочеш, щоб моя мама доживала в своїй панельній однокімнатній квартирці?
— Я хочу, щоб ти перестав удавати, ніби тільки я щось винна.
Він різко встав, наче в ньому щось клацнуло.
— Усе з тобою ясно.
— Ні, Тарасе. Усе тільки починає прояснятися. І знаєш, це навіть добре.
Наступного дня я поїхала до бабусиної квартири. Без чіткого плану і розуміння навіщо. Просто сіла в таксі й поїхала.
Двері, як завжди, тугі. Запах — той самий. На кухні — чашка, яку я так і не забрала. У передпокої — полиця з хустками.
Я провела рукою по старій тумбі, сіла на підвіконня. І вперше за довгий час — заплакала. Тихо. Без надриву.
Від образи. Від несправедливості. Від того, що хтось посмів назвати цю пам’ять — «порожньою нерухомістю».
Коли повернулася додому, в очах стояла суха порожнеча. Я відчувала, як усередині росте не злість, а рішучість.
Тарас помітив зміну одразу. Я стала спокійною — аж занадто. Не сперечалася, не відповідала на його слова, не з’ясовувала стосунки. Просто віддалилася. Наче щось у мені зачинилося — тихо, але міцно.
— Де ти була вчора? — спитав він за вечерею, колупаючи картоплю.
— У квартирі.
— У якій?
— У бабусиній.
Він кивнув. Сказав: «Ясно», але по його обличчю було видно — не ясно зовсім.
На третій день він заговорив знову.
— Олено, ти зрозумій. Я ж не зі зла. Просто хотів кращого для всіх.
— Для всіх — це коли враховуєш усіх, — відповіла я спокійно.
— А ти подумала, що мама все життя нас із батьком сама обходила? Без відпочинку. Без допомоги. Їй би зараз — спокій, простір. А ти тримаєшся за стіни.
— А ти подумав, що моє діло триматись за них чи ні?
Він опустив очі.
— Олено, я не хочу, щоб через це ми.
— Пізно. Не через це. Через те, що ти ставиш чужі потреби вище моїх.
— Мама не чужа.
— То чому я завжди мушу поступатися?
Того вечора я знову поїхала. Не грюкаючи дверима. Просто взяла сумку й пішла. Цього разу — з ночівлею.
У квартирі пахло, як раніше. Я ввімкнула світло у великій кімнаті, дістала плед, підклала подушку й заварила м’яту — чай, який бабуся пила перед сном.
Я не вмикала телевізор. Не гортала телефон. Просто сиділа. Слухала тишу.
І раптом зрозуміла: я вдома. Не в сенсі «зареєстрована». А вдома, де все довкола моє: рідне, знайоме, дороге. Так, квартира у старому будинку, так планування не вдале, так, район не найперспективніший, але то все разом і є мій дім.
Стосунки так і не налагодились. Тарас був ображений на мене. Мовляв, я не ціную сім’ї, я думаю лиш про себе. Мовляв, готую путі відступу і тримаю “запасний” аеродром, а він думав, що в нас усе серйозно і на все життя.
А я вважаю, що нічого продавати не повинна була і здійснювати чужі мрії своїм коштом, тим паче.
Ну хіба ж ні?
Головна кратинка ілюстратвина.
