Мене звати Анастасія, і я — соціальний працівник. Щодня моя робота приносить мені нові зустрічі, нові історії, нові виклики. Я зустрічаю людей, яким потрібна допомога. Вони сильні, але часто не мають підтримки від своїх близьких. Одного дня я, як завжди, приїхала до однієї із сімей, з якими працювала вже кілька років, — до пана Михайла і пані Катерини. Завжди усміхнені та доброзичливі, вони зустрічали мене з теплом. Але цього разу, коли я постукала у двері, мене зустріла зовсім інша картина.
Двері відчинила молода жінка з різким, незадоволеним виразом обличчя. Її очі були холодними, наче з криги, а в усмішці — ні краплі тепла.
— Ви хто? — сухо запитала вона, вивчаючи мене з голови до п’ят.
— Я Анастасія, соціальний працівник ваших дідуся і бабусі, — відповіла я, помітивши, як вона презирливо скривилася, почувши мої слова.
— О, ще одна, що ходить сюди. Що, сподіваєтеся квартиру отримати, за ваші жалюгідні подачки? Проходьте, — зітхнула вона і відступила вбік.
Я зайшла до вітальні й відразу побачила пані Катерину. Вона сиділа на дивані з заплаканими очима, безсило схиляючи голову. Поруч стояв її чоловік, пан Михайло, стискаючи кулаки й тихо бурмочучи щось крізь зуби, дивлячись на свою онучку.
— Пані Катерино, пане Михайле, що сталося? — запитала я, стривожено поглянувши на них.
Катерина відвела погляд, а потім, із сумною усмішкою, промовила:
— Ой, Настусю… Більше ми з вами не побачимося, а шкода. Я за вами так сумуватиму! Хто мені ще таку чудову каву приноситиме? Кому ж я булочки буду пекти? Нам з Михасем багато ж не треба. Та й апетиту вже нема.
Я відчула, як у мене всередині защеміло. Я розуміла, що відбувається. Багато разів я бачила подібні ситуації, коли родичів похилого віку буквально змушували виїжджати з їхнього дому у пансіонат для літніх людей.
— Що ви маєте на увазі, пані Катерино? Куди ви збираєтеся? — обережно запитала я.
Катерина подивилася на мене крізь сльози.
— Ксеня нам знайшла такий спеціальний заклад, для людей похилого віку, — зітхнула вона. — Мені страшно, але, мабуть, так треба. Ми ж справді тягар, а Ксенечка за свої гроші нас влаштує.
— Так, дуже люб’язна у нас дівчинка виросла, — різко сказав пан Михайло, кинувши злий погляд на онуку. — Це ж копійки у порівнянні з нашою квартирою.
Ксенія лише усміхнулася, зиркнувши на дідуся з холодним презирством.
— Діду, досить цих сцен. Вам потрібно кудись, де про вас подбають професійно. Ви не розумієте, як складно працювати й паралельно забезпечувати вас тут, у цій старій квартирі. Мені потрібен власний простір. Я вже втомилася від цієї турботи!
Я ледве стримувала емоції, відчуваючи, як наростає обурення. Мені здавалося, що слова не можуть передати всього болю і гніву, який пан Михайло і пані Катерина зараз відчували.
— Пані Ксеніє, — я зібрала всю свою рішучість, — пан Михайло і пані Катерина — це люди, які багато зробили для вас і вашої сім’ї. Вони сильні, але їм також потрібна підтримка. Може, ви зможете знайти інший спосіб їм допомогти? Можливо, ви зможете підтримати їх удома, де вони відчувають себе комфортно і де вони хочуть залишитися?
— А вам яке діло? — відрізала вона. — Це наша сім’я, і ми самі розберемося, що з ними робити.
Я подивилася на пані Катерину. Вона опустила голову, втрачаючи останню надію. Моя рука мимоволі потягнулася до її плеча, і я стиснула його, намагаючись передати хоч трішки підтримки.
— Пані Катерино, пане Михайле, — тихо промовила я, — я можу допомогти вам знайти способи залишитися вдома. Можливо, ми зможемо отримати додаткову підтримку від нашого центру або звернутися до волонтерів.
Катерина подивилася на мене крізь сльози, і я побачила проблиск надії.
— Ви… ви дійсно могли б допомогти нам залишитися тут? — запитала вона тремтячим голосом.
Я кивнула.
— Я зроблю все можливе. Але для цього мені потрібна ваша підтримка, пане Михайле, пані Катерино. Це буде нелегко, але я вірю, що ви зможете.
Ксенія зневажливо усміхнулася.
— Ви дійсно думаєте, що це щось змінить? Їм потрібно бути у закладі, де за ними доглядатимуть спеціалісти. А вам би краще не втручатися у наші справи.
Пан Михайло підвівся і зціпив зуби, дивлячись прямо на онуку.
— Досить, Ксеню. Ми не потребуємо твоєї допомоги, якщо вона коштуватиме нам нашого дому й гідності. Ми самі впораємося.
Погляд Ксенії став ще холоднішим.
— Ну, як знаєте, — знехотя кинула вона, піднявши плечі. — Тоді не кажіть, що я не намагалася допомогти.
Коли вона пішла, ми залишилися у трьох у вітальні. Катерина тихо схлипувала, а пан Михайло обійняв її за плечі.
— Дякуємо вам, Настусю, — тихо сказав він. — Не знаю, як ми зможемо вам віддячити.
— Не потрібно дякувати, — відповіла я. — Ваш дім — це місце, де ви маєте право бути щасливими, і якщо я можу зробити щось, щоб вам це забезпечити, я зроблю все можливе.
Того дня я вирішила допомогти цим сильним людям, які все своє життя працювали, виховували дітей, а тепер зіткнулися з такою несправедливістю від найближчих. Вони потребували підтримки, навіть якщо про це не просили. І я була готова залишитися поруч, щоб допомогти їм знайти сили залишитися у рідній квартирі.
Того ж дня я поїхала від них, але у душі відчувала важкий тягар. Я пообіцяла пані Катерині та пану Михайлу, що зроблю все можливе, аби вони залишилися вдома. На жаль, Ксенія не збиралася відступати.
Наступного разу, коли я прийшла до них, мене знову зустріла дівчина. На обличчі не було й сліду від тієї неприязні, яку я бачила раніше. Навпаки, вона усміхнулася й, удавши ввічливість, запропонувала зайти до вітальні, де вже чекали пані Катерина й пан Михайло. Щойно я сіла поруч із ними, Ксенія почала говорити.
— Бабусю, дідусю, — звернулася вона до них з удаваним співчуттям. — Ви розумієте, як мені важко постійно думати, чи вам тут добре? Що буде, коли вас знову щось болітиме, а я на роботі? Як я зможу допомогти вам? Ви ж самі розумієте, це надто великий тягар та відповідальність.
Пан Михайло відповів коротко й твердо:
— Нам не потрібна твоя допомога, Ксеню. Ми впораємося.
Але Катерина мовчала, опустивши очі додолу. Вона не могла витримати цього погляду онуки, що постійно нависав над нею з претензіями та засудженням.
Ксенія нахилилася ближче до бабусі, її голос став тихішим, але не менш гострим.
— Бабусю, ти навіть не уявляєш, як ти заважаєш мені жити. Ти думаєш лише про себе, а як щодо мене? Якби ти справді нас любила, ти б не трималася так за цю стару квартиру. Я просто хочу, щоб вам було добре. Чому ви не можете подумати про мене хоч раз у житті?
Я бачила, як пані Катерина поступово здається під тиском Ксенії. Вона тихо схлипнула, ховаючи обличчя у долонях, і я відчула, як холодний гнів наростає у мені. Піднявши погляд, я спробувала заговорити:
— Пані Ксеніє, будь ласка, дайте їм спокій. Вони заслуговують на повагу, а не на такий тиск.
Але Ксенія лише криво усміхнулася:
— Не вам мене повчати. Якщо хочете допомогти їм, то знайдіть гроші на їхнє лікування. Бо я не збираюся більше витрачати свої сили й час.
Вона швидко покинула кімнату, залишивши нас у напруженій тиші. Пані Катерина тихо плакала, а пан Михайло, не в змозі витримати цю сцену, мовчки відвернувся до вікна. Він міцно стиснув руки, але навіть він, гордий і сильний чоловік, виглядав виснаженим.
З кожним наступним днем Ксенія все сильніше тиснула на них. Вона приходила, говорила про те, як важко їй жити, як їй бракує простору й свободи, як вони обтяжують її своїми потребами. Пані Катерина мовчки вислуховувала, і я бачила, як її колись яскраві очі згасають, наче полум’я, яке ось-ось погасне. Вона більше не виходила на кухню готувати улюблені булочки для мене, і я ледве впізнавала в ній ту жінку, яку знала роками.
Одного дня, коли я прийшла, двері мені відчинив пан Михайло. Його обличчя було бліде, а очі глибоко запалі. Він мовчки провів мене до кімнати, де на ліжку лежала пані Катерина, бліда й безсила. Вона ледь підняла погляд, коли я зайшла, і тихо, ледь чутно прошепотіла:
— Настусю… вибач… більше не буде тих булочок…
Я відчула, як сльози підступають до очей. Вона була схожа на тінь самої себе — виснажена, змучена, позбавлена навіть найменшої надії. Я подивилася на пана Михайла, який мовчки стояв поруч, не знаходячи слів.
Наступного ранку я дізналася, що пані Катерину забрали до хоспісу. Її стан погіршився настільки, що вона потребувала постійного догляду. Ксенія, звісно ж, одразу підписала всі необхідні документи, Виявилося, що вона ще до того вмовила пані Катерину оформити дарчу на неї. Пан Михайло, теж нездоровий, не побажав залишитися вдома сам, без дружини.
Коли я востаннє відвідала пані Катерину у хоспісі, вона тихо лежала на ліжку, дивлячись у стелю порожнім поглядом.
— Настусю, — тихо промовила вона, коли помітила мене. — Дякую, що приходиш… Але я вже втомилася боротися. Вона перемогла. Знаєш, іноді сильні люди теж здаються.
Я сиділа поруч, тримаючи її за руку, розуміючи, що вже не зможу допомогти їй повернутися додому. Ксенія домоглася свого, і від цього на душі було ще важче. Сильні люди, яких я так поважала, зламалися під тиском байдужості. Я зрозуміла, що є ситуації, на які ми не можемо впливати.
