Я стою на кухні в нашій орендованій квартирі в Празі, тримаю телефон так міцно, що пальці біліють. Повідомлення від свекрухи горить на екрані, ніби саме по собі випромінює жар. Чоловік, Міша, ще на роботі, а я вже киплю. Набираю її номер, не думаючи.
— Алло, Галино Іванівно, добрий день, — починаю я, стараючись тримати голос рівним, хоча всередині все вирує. — Список ваш отримала. Духова шафа, годинник, костюм, машинка. Серьозно? Ви думаєте, ми тут мільйонери?
— Олено, — її голос холодний, як завжди, коли вона відчуває, що хтось насмілюється сперечатися, — це ж ювілей! І наше срібне весілля! Ви ж там за кордоном, заробляєте нормально. То що, для рідних шкода?
— Для рідних? — я не стримуюся, голос підвищується. — А коли ми просили хоч щось для нас? Хоч раз за десять років ви щось подарували? Чи тільки ми вам винні?
— Ти що, Олено, ображаєшся? — вона сміється, але якось награнно. — Я ж просто допомогти хочу, щоб ви не купили щось не те. А ви ж там, у Чехії, гроші ж із неба падають, чи не так?
— Із неба? — я ледве стримуюся, щоб не кричати. — Ви хоч уявляєте, як ми тут гаруємо? По дванадцять годин на ногах! А ви список на ціле багатство складаєте!
— Ну, якщо не можете, так і скажіть, — її тон стає різким. — Не треба тоді й приїжджати на свято. Сидіть собі в тій Чехії.
— Добре, — кажу я, і в голові вже крутиться план. — Тоді й ви нам дещо привезете.
Вона мовчить. Потім чую, як кладе трубку. Я стою, дивлюся на телефон і розумію: це тільки початок.
Ми з Мішею познайомилися ще в школі, у нашому маленькому містечку на Вінниччині. Він був тихий, спокійний, я — навпаки, енергійна, завжди з купою ідей.
Побралися молодими, у двадцять два. Спочатку жили з моїми батьками, потім вирішили спробувати заробітки за кордоном. Чехія здавилася хорошим варіантом — близько, робота є, мова не така вже й складна.
Мене звати Олена, і вже десять років я з чоловіком, Мішею, живемо в Чехії. Ми приїхали сюди молодими, сповненими надій, думали: попрацюємо пару років, зберемо на квартиру в Україні, повернемося.
Але життя, як завжди, мало свої плани. Десять років пролетіли, ніби один день. Перші роки були важкими. Ми тулилися в гуртожитку, працювали на змінах, ледве виживали. Але з часом обжилися. Зняли квартиру, почали відкладати гроші.
Ми осіли в Празі, винаймаємо маленьку квартиру на околиці, працюємо на фабриці — я пакувальницею, Міша на складі. Робота важка, але платять стабільно, і ми навчилися цінувати кожну крону.
Сашко народився вже в Празі, але ми вирішили, що йому краще рости в Україні, з бабусею. Моя мама — золото, завжди підтримує, ніколи не скаржиться. А от із свекрухою відносини завжди були. складними.
Вона з тих, хто вважає, що світ крутиться навколо неї. Коли ми приїжджали в гості, вона завжди знаходила, до чого причепитися.
То я не так борщ зварила, то Міша не так їй допоміг по господарству. А подарунки — це взагалі окрема історія. Кожен раз, коли ми привозили щось на свято, вона морщилася: “Ой, а це мені не підходить” або “Навіщо таке дороге, краще б грошима дали”.
Але сама — ні разу нічого. Навіть Сашкові на день народження — листівку забувала надіслати.
Цього року вирішили приїхати в Україну на свято. У Міші був ювілей — кругла дата, а у його батьків, Петра Івановича і Галини Іванівни, ще й срібне весілля.
Думали, буде гарне родинне свято, посидимо, поспілкуємося, згадаєм старе. Ми ж із свекрухою живемо за сто кілометрів один від одного, і, чесно кажучи, я б і далі тримала цю відстань. Якби була можливість, переїхала б ще далі.
Галина Іванівна — жінка владна, з тих, що завжди знають, як краще, і не терплять, коли хтось має свою думку. Усі їй щось винні, а вона — нікому.
За десять років нашого шлюбу вона ні разу нічого не подарувала — ні на Новий рік, ні на дні народження. Зате від нас завжди чекає подарунків, і не абияких, а строго за її смаком.
Три тижні тому, коли Мишин ювілей збігся з їхнім святом, Галина Іванівна зателефонувала. Я саме готувала вечерю, коли пролунав дзвінок.
— Олено, — почала вона без зайвих привітань, — ви ж із Мішею скоро приїдете? То я подумала, щоб ви нам якогось непотрібу не купили, скину вам список. Свято ж родинне, то хай кожен отримає подарунок.
Я завмерла з ложкою в руці. Список? Подарунки для всіх?
— Галино Іванівно, — кажу обережно, — а може, ми самі вирішимо, що подарувати? Це ж ювілей Міші, і ваше свято.
— Та що ти, Олено, — перебиває вона, — я ж для вашого ж добра. Щоб не витрачали гроші на щось не потрібне. Зараз скину.
І справді, через хвилину на телефон приходить повідомлення. Відкриваю — і мало не впускаю телефон у каструлю.
Для себе свекруха просить нову духову шафу, бо в старій, мовляв, щось тріснуло. Для свекра — наручний годинник, але не дешевий, а такий, щоб “на все життя”.
А для онука, найменшого в родині, — машину на радіоуправлінні, але “не з тих, що за тиждень ламаються”.
Я сиджу, дивлюся на екран і не вірю своїм очам. Це ж не список, це цілий план пограбування! Я швидко порахувала в голові — сума виходить захмарна, такого ми й за пів року не назбираємо, якщо відкладати на подарунки.
І тут мене накриває. Обурення, злість, образа — все разом. Як вона могла? Думає, ми тут у Чехії на золотих копальнях працюємо?
Я не стрималася. Відповіла їй прямо в месенджері:
— Галино Іванівно, список отримала. Дуже дякую за турботу. А ви нам теж можете дещо привезти, щоб ми не шукали. Ось посилання на міжкімнатні двері, нам у квартиру треба. І матеріали для натяжної стелі, у дві кімнати. Ми приїдемо встановимо. Раз свято родинне, то всі маємо долучитися, правда?
Відправила і сиджу, серце калатає. У відповідь — тиша. Ні “добре”, ні “погано”, нічого. Просто тиша.
Міша повернувся з роботи увечері, втомлений, але з посмішкою. Я йому показую телефон.
— Дивись, що твоя мама придумала, — кажу, ледве стримуючи сміх крізь злість.
Він читає список, піднімає брови, а потім бачить мою відповідь — і регоче так, що сусіди, мабуть, чули.
— Олено, ти геній! — каже, витираючи сльози від сміху. — Треба було ще щось додати, наприклад, новий диван!
— Та ну тебе, — сміюся я, але всередині все ще кипить. — Як вона могла таке написати? Ми ж не мільйонери!
— Ти ж знаєш маму, — зітхає Міша. — Для неї ми завжди “винні”. Але твоя відповідь — це щось!
На ювілей Міші свекри навіть не зателефонували. Ми дзвонили привітати їх із срібним весіллям — трубку не взяли.
Три тижні тиші. Ні дзвінків, ні повідомлень. Образилися? Але на що? Я ж просто зробила так, як вони. Чи, може, не варто було?
А з іншого боку: ми дитину залишили, працюємо тут заради того, аби стати на ноги, нарешті завершити будівництво будинку. Жити, як нормальні люди.
Та й хто вигадав, що на срібне весілля треба подарунки такі дорогі всім дарувати. Ну ми б не з порожніми руками прийшли звісно, але й не з речами із того списку.
От скажіть, можливо це нормально? Може я чогось не знаю і на ювілей треба нести подарунки кожному? Як вважаєте?
Головна картинка ілюстративна.
