Тарас дзвонив рідко. Коли дзвонив — Олена оживала. Чекала братньої підтримки. Але натомість чула:
— Ну, як справи? Все як завжди? А я ось у Львів на тиждень, потім одразу в Одесу. Відкриваємо новий філіал. Зарплату підвищили!
Звісно, Тарас був молодцем. Вийшов в начальство, перша дружина його, Софія, — теж не промах, редакторка глянцевого журналу.
— А я завела кота. До сорока стану класичною старою дівою з п’ятьма котами, — думала Олена.
Сорока ще не було, але Олена відчувала себе набагато старшою за свої роки.
Через рік після батька пішла й мати. Непомітно, серед ночі. Олена прокинулася о шостій, як завжди. Підійшла до матері, сіла на ліжко. Зрозуміла одразу — за виразом обличчя. Немов намальоване.
За двадцять хвилин — дзвінок.
— Тарасе, мама.
— Як?! Коли?!
— Уночі. Я зараз викличу швидку, щоб зафіксували. Приїдеш?
— Оленко, ти що? Я зараз в Ужгороді. Ну ніяк не вийде. Давай усе сама організуй. Я як тільки зможу, приїду. Гроші тобі перекину. Усе зроби як слід.
Олена не здивувалася. Навіть не розсердилася. Лише відчула величезну, майже невагому порожнечу. Немов увесь повітря вийшов — із кімнати, з душі, із усієї квартири.
Потім були клопоти. Документи. Прощання. Поминки. Заповіт. Батько все заповів Олені — ти, мовляв, була з нами все життя. Тобі й жити в цій квартирі. Тарас зателефонував по відео — увімкнув на п’ять хвилин, сказав пару слів.
Минув рік. Тихий, порожній, нічим не примітний. Олена зітхала вільніше, почала ходити в басейн. Купила собі крем від зморщок. Спробувала сходити на побачення — не вийшло, засоромилася.
Тарас дзвонив раз на місяць, питав: «Ну, як ти там?». Олена справно відповідала: «Нормально». На тому розмова закінчувалася.
Дзвінок у двері.
— Хто?
— Це я, Тарас!
— Тарас? Так несподівано?
Олена відчинила двері й ахнула. Перед нею стояв Тарас — худий, із неголеною щетиною й скуйовдженим волоссям. За його плечем — фарбована блондинка з яскраво-червоними губами. Біля ніг — чотири величезні валізи й дві сумки.
— Оленко, ми до тебе! Ось, прийшли пожити трішки.
— Щось сталося?
— А, все й одразу! — Тарас ніяково тупцяв у дверях, смикав блискавку на куртці. — Оленко, я з Софією розлучився. Познайомся, це Юлія — моя нова дружина. Ми тепер разом.
Олена розгублено потисла руку Юлії. Шкіра в дівчини була холодною й трохи вологою.
— Оленко, ми до тебе на кілька місяців. Поки житло шукаємо. Поки не визначимося, де жити хочемо — зараз можна працювати онлайн і жити хоч у Занзібарі.
Олена вагалася недовго. Як-не-як, рідний брат, який залишив її сам на сам із не здоровою мамою і татом. Але ж — рідний.
— Заходьте.
Шість місяців промайнули, як один день. Але не як щасливий, а як день, проведений у дивному сні.
Тарас із Юлією зайняли велику кімнату. Юлія одразу заявила, що не спатиме на старому ліжку («У мене алергія!») і зажадала нове. Олена купила.
Потім з’ясувалося, що в Юлії алергія на побутову хімію — і Олена почала купувати органічні засоби для прання. Потім — що Юлія «не виносить вигляду кухонної плити».
— Я веду здоровий спосіб життя, — казала вона Олені з підкресленою зневагою. — Ми з Тарасом їмо тільки корисну їжу, усі ці салатики, смузі.
Тарас у цей час постійно їв ковбасу й запивав газованою водою, але мовчав.
Грошей від них Олена не бачила. Жодної копійки. Пару разів Тарас обіцяв: «Давай я заплачу за комуналку». Але щоразу з’ясовувалося, що гроші пішли на «важливу покупку», «новий бізнес-проєкт» чи «медичне обстеження» Юлії.
Олена викручувалася сама. Терпіла. Заплющувала очі на те, що її продукти постійно зникали з холодильника, мов за помахом чарівної палички.
Одного вечора Олена спитала в брата:
— Як там твоя робота?
— Та робота ця. Нічого не виходить.
— І що тепер?
— Я тут із Юлією порадився. Думаємо відкрити свій бізнес. Онлайн-магазин. Юлія каже, це зараз дуже модно.
Олена кивнула. Вірилося насилу. Особливо коли брат із дружиною цілими днями валялися на дивані й дивилися серіали.
Але що Олена могла вдіяти? Це її брат. Це її сім’я.
День починався як завжди. Олена заварила собі зелений чай, підсмажила тости. На кухню увійшла Юлія — у розтягнутій футболці, сонна, але при макіяжі.
— Знову вдома сьогодні сидиш? — спитала Олена, намащуючи масло на тост.
— А що мені робити? — ліниво протягнула Юлія. — Я ж творча особистість. Я талант. А таланти не працюють, їх шукають.
Олена не знала, чи сміятись чи дивуватись таким словам. Юлія називала себе то блогеркою, то інструкторкою з йоги, то майстринею манікюру.
Насправді — нічого не робила. Пару разів на місяць проводила якісь онлайн-консультації з нумерології, брала за це кілька тисяч, і все. Тарас перебивався випадковими підробітками — то малював якісь картинки на ноутбуці, то перекладав текст.
Жили на заощадження, які танули з кожним днем. Першого місяця Тарас ще хвалився: «У мене є заначка, не переймайся». До шостого місяця від заначки, мабуть, залишилися самі спогади. А платити за щось у домі Олени вони так і не почали.
— А ти, Оленочко, усе працюєш і працюєш, — протягнула Юлія з удаваним співчуттям. — Не набридло сидіти в відділі кадрів? Тобі вже майже сорок, а особистим життям так і не зайнялась. Я тобі ось статтю знайшла — як знайти чоловіка після тридцяти восьми.
Олена відвернулася. Проковтнула колючий клубок у горлі. А могла б відповісти. Могла б сказати — а ти, Юліє, скільки заміжня? Пів року? Такий термін і медовим місяцем не назвеш. А Тарас до тебе десять років жив із іншою. Щось не дуже ти його сімейне гніздо зберегла.
Але Олена промовчала. Не хотілося витрачати нерви.
— Загалом, знаєш що, Оленко, — продовжувала Юлія, безцеремонно схопивши останній тост Олени й умочивши його в джем, — тобі просто пощастило, що ми з Тарасом у тебе живемо. А то взагалі б тут закисла до цвілі. Самотня жінка в тридцять вісім — це ж неподобство якесь!
Ми як ковток життя в твоє болото. Гляди, і від нас навчишся чомусь — як виглядати, як говорити, щоб подобатися чоловікам. А то сидиш у своїх сірих кофтах, із цією, — вона зневажливо кивнула на чашку, — травою замість нормальної кави. Так і не стане тебе, ніхто і не помітить.
Різноманітність. Оце так. Було тихо й спокійно, а стало, як на вокзалі.
— Гаразд, мені пора, — сказала Олена й вийшла з кухні. Юлія навіть не помітила, що з’їла чужий сніданок.
Дорогою з роботи Олена зайшла в аптеку. Хотіла купити щось і аптеці — черга була довга, а єдиний фармацевт вовтузився з якимись документами, не звертаючи уваги на відвідувачів. Олена нетерпляче переминалася з ноги на ногу, масажуючи скроні.
— Не типова для такого закладу черга, правда? — пролунало збоку.
Олена обернулася. Високий чоловік в окулярах співчутливо дивився на неї. У нього були добрі очі. Теплого горіхового кольору.
— Так, не пощастило, — видихнула вона. — А мені лише одну пластинку за 20 гривень і треба.
— Можу поділитися, — він дістав із кишені куртки фірмовий пакетик із такої ж аптеки. Я купив усе, а сюди заїхав за замовленням. — Беріть, тут саме те, що вам потрібно. Я не збіднію.
— Дякую, — Олена зніяковіла.
— Нема за що. Я, до речі, здається, бачив вас у нашому під’їзді. Ви з шістнадцятої квартири?
— Так. А ви?
— Я з двадцять першої. Назар. Працюю у ветклініці за рогом.
Олена несміливо всміхнулася:
— А я Олена. У відділі кадрів на заводі.
Назар кивнув. Вони розрахувалися й разом вийшли з аптеки.
— Може, кави? — несподівано запропонував Назар. — Тут недалеко хороша кав’ярня, якщо у вас є час.
Олена глянула на годинник. Додому не хотілося. Ну, що я там не бачила? Брата з Юлією на дивані? Чи з’ясовування стосунків через миття посуду?
— Ходімо.
Від того вечора вони почали бачитися. Нічого особливого — прогулянки, кава, розмови. Назар виявився спокійним, уважним, із хорошим почуттям гумору.
І з якоюсь внутрішньою гідністю. Він розповідав про свою роботу, про тварин, яких рятує, про книги, які читає. Олена ніколи не запрошувала його до себе.
Одного вечора Назар приніс букет квітів і коробку цукерок. Вони сиділи на кухні, пили чай. Вперше за довгий час Олена відчула себе по-справжньому живою жінкою.
У коридорі почулися кроки. Двері розчахнулися, в отворі з’явилася Юлія — з вологим після душу волоссям, у короткому шовковому халаті.
— Ой, у нас гості! — нарочито голосно вигукнула Юлія. — Назар, так? Той самий. Оленка тепер кожному зустрічному чоловікові рада, особливо коли під сорок — хапається за будь-кого, хто хоч раз усміхнувся!
З кімнати почувся гучний сміх Тараса:
— Точно-точно. Тепер бере, що є. Відчайдушні часи — відчайдушні заходи.
Олена завмерла. Чай у чашці наче перетворився на кригу. Назар змінився в обличчі — не розсердився, але якось одразу замкнувся. Посмутнів.
— Вибачте, я, мабуть, піду, — тихо сказав він.
— Назаре, не зважайте.
— Ні-ні, мені все одно пора. Завтра рано вставати. Дякую за чай.
Він пішов. Більше не писав. Не дзвонив. Олена зустріла його в під’їзді через тиждень — він ввічливо кивнув і пройшов повз.
Уночі вона лежала без сну. У голові крутилося: «Оленка ж уже майже під сорок», «Відчайдушні часи — відчайдушні заходи». Огидний, глузливий тон Юлії. І Тарас. Це було наче зрада. Рідний брат.
Після цього Олена почала помічати, що Тарас із Юлією стають усе нахабнішими. Вони вже не просто жили у неї і їли за її рахунок — вони почали висувати вимоги.
Одного вечора Олена повернулася з роботи, як завжди, втомленою. У квартирі було незвично тихо. Тарас із Юлією лежали на дивані й дивилися якийсь фільм.
На журнальному столику валялися обгортки від йогуртів, залишки ковбаси й сиру — продуктів, які вона планувала з’їсти на сніданок.
— Привіт, — сказала Олена, проходячи повз. — Смачно поїли?
Тарас лише махнув рукою, не відриваючись від екрана.
— Нормально, — Юлія ліниво потягнулася, не відриваючись від екрана.
Олена відкрила холодильник і завмерла. Полиці були майже порожні. Не було ні маринованого м’яса, яке вона готувала на завтра, ні інших продуктів, які купила вчора.
— Тарасе, ви з’їли моє м’ясо? Те, яке я готувала на завтра?
Юлія нарешті повернулася до неї з удаваним байдужим виглядом:
— А що, воно було підписане твоїм ім’ям? — вона хмикнула. — У спільному домі спільна їжа. Було смачно, до речі. Купи ще, га?
Олена відчула, як усередині закипає роздратування:
— Тарасе, може, ви все-таки купуватимете свою їжу?
Брат несподівано розсердився. Сів на дивані, скуйовджений, із червоними від телевізора очима:
— А що такого? Ти ж працюєш. Ти ж одна. Тобі що, шкода?
— Я не мільйонерка, — тихо від несподіванки сказала Олена.
— Слухай, — Тарас театрально розвів руками, розвалившись на дивані поруч із дружиною, — ти зобов’язана нас утримувати. По-людськи. Ти ж забрала собі квартиру — квартира ж і моя також. Батьківська. Ти просто встигла оформити документи.
— Тарасе, тато залишив заповіт.
— Та начхати! — не дав договорити він. — Я тобі кажу, ти повинна нас годувати. І взагалі, коли в тебе зарплата? Нам треба купити мікрохвильовку, нарешті!
Олена дивилася на брата й його дружину, на людей які нахабно розвалилися на її дивані, вимагаючи її грошей, і розуміла — це вже перейшло всі межі. Вони не просто жили за її рахунок. Вони вважали, що мають на це повне право.
Вона мовчки повернулася й вийшла з кімнати. Усю ніч не спала. А вранці вирішила: пора закінчувати цей цирк.
Вранці Олена сіла за стіл навпроти Тараса, який чомусь приплентався на кухню так рано — як вчасно! Юлія ще спала.
— Тарасе, давай чесно. Ти збираєшся працювати?
— Я шукаю варіанти.
— Ти збираєшся платити?
Тарас пирхнув:
— А ти не дрібнися, Оленко. Ти ж бачиш, яка зараз ситуація. Знайду роботу — може, й платитиму. Хоча навіщо взагалі платити рідній сестрі? Це якось дивно, не знаходиш? Батькам же ми не платили за те, що жили в них.
Олена дивилася на нього. Це був не її брат. Це була чужа людина, яка просто використовувала родинні зв’язки як привід сісти їй на шию.
— Мені набридло, що ви живете за мій рахунок і вважаєте це нормальним.
Вона дістала з сумки папери. Поклала перед братом:
— Офіційна вимога з’їхати протягом тридцяти днів. Я все вивчила, сама порадилася з дільничним. У тебе рівно місяць. Потім — на вихід.
Тарас розсміявся:
— Ти не наважишся. Я не дозволю.
— Уже дозволив. Коли почав мене зневажати й принижувати в моєму власному домі.
Після цієї розмови життя в квартирі перетворилося на морок. Олена йшла рано вранці й поверталася пізно ввечері. Намагалася не перетинатися з братом і його дружиною. Обідала в їдальні біля роботи, снідала в кафе. Навіть у вихідні вигадувала собі справи поза домом.
Тарас із Юлією вдавали, що нічого не відбувається. Вони демонстративно влаштовували вечірки, голосно вмикали музику, залишали брудний посуд у раковині. Олена виявила, що Юлія навіть узяла її одяг. На зауваження та відповіла: «Ой, та потрібні мені твої ганчірки». І так і не зізналася.
Але найгіршими стали вечори — Тарас з’ясовував стосунки, намагався довести сестрі, що та вчиняє не по-людськи виставляючи його геть.
Того ж вечора вона зателефонувала Назарові.
— Вибач, що турбую, але мені потрібна допомога.
Вона коротко пояснила ситуацію. Назар вислухав і без зайвих питань відповів:
— Приходь. У мене є диван у вітальні.
Удень — робота, увечері — до нього. Вони майже не говорили про її ситуацію, більше про книги, фільми, про його роботу у ветклініці.
Іноді мовчали разом — і в цьому мовчанні не було незручності. Олена дивувалася, як легко їй знову стало дихати в його присутності.
На двадцять восьмий день вона спитала:
— Ви знайшли житло?
— Та що ти мрієш? – затараторила Юлія. — Ми нікуди не з’їдемо!
Тарас мовчав і вперто вдавав, що це гра.
Зрештою, вона таки змогла виставити брата. Потім стояла посеред спорожнілої квартири й почувалася дивно. Не те щоб щасливою. Але спокійною.
Увечері пролунав дзвінок.
— Це Назар. Усе гаразд?
— Так. Вони з’їхали.
— Добре. Я можу зайти? Принесу піцу.
Олена всміхнулася. У порожній квартирі її голос звучав дзвінкіше, вільніше.
— Приходь.
Вони сиділи на кухні, пили чай, їли піцу. Цього разу ніхто не міг їх перервати, ніхто не міг висміяти їхню розмову.
— Знаєш, — сказав Назар, — у нас на роботі є собака. Алабай, величезний, як ведмідь. Його покинули господарі, а нових не знайшлося.
— І що з ним буде?
— Я подумав, може, ти захочеш узяти. Одній у великій квартирі. А з ним і охорона, і компанія.
— Я подумаю.
Вона знала, що погодиться. Як знала й те, що незабаром запросить Назара на справжнє побачення. Життя, яке довгий час здавалося застиглим у вічному служінні іншим, раптом набуло нового сенсу й можливостей.
Головне зображення ілюстративне.
