На порозі квартири стояла моя подруга Наталя, злегка розчервоніла, з усмішкою. Я тримала в руках пакунок з подарунком і сумки з гостинцями для малечі, а мої двоє дітей ховалися за моїми ногами, втомлені після довгої дороги.
— Ой, ти таки приїхала? — вигукнула вона, розкриваючи двері ширше. — Я вже й не сподівалася. Ну, заходь, заходь! Діти з тобою? Я усіх я відправила до сусідки, бо тут гамірно.
Я завагалася на мить, адже свято вже було в розпалі. За її спиною чулися голоси, сміх, я прийшла явно пізніше від усіх.
— Так, ми всі разом, як ти просила, — відповіла я, намагаючись усміхнутися. — Ти ж казала, що буде вечірка для дівчат з дітьми, окрема кімната для них.
Наталя махнула рукою, ніби відганяючи дрібницю.
— Та заходьте вже! Тут дівчата з мого офісу забігли привітати. Ти пробач, але їсти нічого ми вже все з’їли. Чай заварю? Чи може каву?
Я стояла там, з подарунком у руках, а діти тягнули мене за рукав, запитуючи, коли вже їсти. Всередині кипіло обурення, але я стрималася, тільки міцніше стиснула сумку.
— Наталю, ти ж запрошувала на п’яту годину, і я спеціально раніше з роботи втекла, — сказала я тихіше, намагаючись не підвищувати голос. — Ми їхали через усе місто.
Вона знизала плечима, все ще усміхаючись.
— Ну, я думала, ти не прийдеш, бо ж скаржилася на втому. Але раз вже тут, то давай, проходьте. Може, знайдемо щось у холодильнику.
Той момент закарбувався в мені у пам’яті на все життя. Я повільно віддала їй пакунок, привітала коротко і повернулася до дітей.
— Дякую, але ми, мабуть, поїдемо. Вдома теж є чай. З днем народження ще раз!
Вона полегшено зітхнула, ніби чекала саме цього.
— Добре, як хочеш. Іншим разом посидимо коли ти будеш у гуморі!
Але я вже знала, що того “іншого разу” не буде. Це був кінець нашої дружби, бо після такого я із нею точно спілкуватись наміру не мала.
Моя історія з Наталею почалася багато років тому, ще в університеті. Ми познайомилися на першому курсі, на лекції з економіки, коли сиділи за однією партою.
Я тоді була новенькою в місті, переїхала з маленького містечка на навчання, а вона — місцева, з купою знайомих і впевненістю в собі.
Наталя завжди була тією, хто організовував усе: посиденьки, поїздки, навіть спільні проекти. “Давай зробимо це разом!” — казала вона, і ми робили.
— Слухай, ти така тиха, але розумна, — сказала вона мені якось після пари, коли ми пили каву в студентській їдальні. — Давай дружити? Я тебе познайомлю з усіма крутими людьми.
Я погодилася, бо мені було самотньо. З того часу ми стали нерозлийвода. Разом готувалися до іспитів, ходили на вечірки, ділилися секретами.
Наталя була екстраверткою, а я — навпаки, більше інтроверт. Вона тягнула мене в компанію, а я допомагала їй з навчанням. “Ти моя рятівниця!” — сміялася вона, коли я пояснювала їй складні формули.
Після університету життя розкидало нас. Я вийшла заміж за свого хлопця з курсу, народила першу дитину — сина Артема, а потім дочку Софію.
Працювала в офісі бухгалтером, де дні тягнулися одноманітно: звіти, цифри, кава о десятій. Наталя ж залишилася вільною птахою — працювала в маркетингу, подорожувала, змінювала хлопців. “Я не готова до сім’ї,” — казала вона. “Хочу жити на повну!”
Ми зустрічалися рідко, але дзвонили одна одній. “Як твої малюки?” — питала вона. “Розповідай про свої пригоди!” — відповідала я.
Вона розповідала про поїздки до моря, про нові знайомства, а я — про перші кроки дітей, про смішні історії з роботи.
Минулого місяця Наталя подзвонила мені ввечері, коли я вкладала дітей спати.
— Привіт, подруго! — її голос був повен ентузіазму. — У мене скоро день народження, і це не просто так, а кругла дата! 30 років! Запрошую тебе на дівочий вечір. Тільки дівчата, без хлопців, але з дітьми. Зробимо окрему зону для малюків, щоб вони гралися, а ми балакали.
Я засміялася, тримаючи телефон плечем, бо мішала кашу для Софії.
— Ого, звучить круто! Але ж це понеділок, у мене робота до вечора. І діти. Артем з садочка, Софія з нянею.
— Ну і що? — не вгавала вона. — Відпросися раніше! Я вже все продумала: замовлю їжу, ігри для дітей, музику. Буде весело, як у старі часи. І головне — твоя присутність, а не подарунки. Спробуй не прийти, я тобі не пробачу!
Вона щебетала про плани: піца з різними начинками, свіжі салати, фрукти для дітей. “Куплю великий торт з кремом!” — додала.
Я сумнівалася, бо бюджет був обмежений — зарплата 15000 гривень, а витрати на дітей з’їдали все. Але Наталя наполягала: “Це мій ювілей, і я хочу тебе бачити!”
— Добре, добре, — здалася я. — Прийду з дітьми. Що подарувати?
— Та який там подарунок. Купи щось із косметики, або чемодан мені для подорожей. Головне — ти!
Після розмови я лягла спати з думками про це. Чомусь інтуїція підказувала: не йди. Але я відкинула це. “Дружба важливіша,” — подумала.
Наступні тижні були метушливими. На роботі шеф завантажив проектами. “Треба закінчити звіт до понеділка,” — сказав він на нараді.
— Але в мене плани ввечері, — спробувала я.
— Плани? — здивувався він. — Робота перш за все. Якщо треба, відпрацюй вдома.
Я кивнула, але всередині кипіло. Дзвонила Наталі, щоб підтвердити.
— Все в силі? — запитала я.
— Звичайно! — відповіла вона. — Дівчата з мого кола теж прийдуть. Будемо згадувати молодість.
— А хто саме? — поцікавилася я.
— О, знайомі з офісу, пара подруг з універу. Не переживай, ти всіх знаєш!
Я готувалася: купила їй набір косметики за 5000, для дітей — цукерки та іграшки на добрих 800. Діти раділи: “Мамо, поїдемо на свято?” — питав Артем.
— Так, синку, — відповідала я. — Буде весело.
В день свята я відпросилася з роботи о третій. Шеф буркнув: “Добре, але завтра все готове.”
Прийшла додому, переодяглася в гарну сукню, зачесала волосся. Діти теж причепурилися: Софія в рожевій спідничці, Артем у новій сорочці.
— Мамо, а там буде торт? — запитувала Софія.
— Звичайно, доню. І ігри.
Ми сіли в автобус, їхали годину через затори. По дорозі я дзвонила Наталі: “Виїхали, будемо о п’ятій.”
— Чекаю! — відповіла вона весело.
Коли під’їхали до будинку, я вже ніякого свята не хотіла, якщо чесно. Дітей захитало. вони були виморені і чого-чого а посиденьок вже ніхто не хотів
Ми піднялися ліфтом. О п’ятій я подзвонила в двері. Наталя відчинила, і все пішло шкереберть.
Після того, як я відмовилася від чаю і пішла, ми з дітьми спустилися вниз. Артем плакав: “Мамо, чому ми не залишилися?”
— Бо там вже все закінчилося, синку, — пояснила я м’яко. — Поїдемо додому, зробимо свій вечір.
Софія трималася за руку: “А подарунок віддали?”
— Так, віддали.
По дорозі додому я купила їм морозиво, щоб підняти настрій. Вдома ми замовили піцу самі — за 300 гривень — і дивилися мультики. “Це наше власне свято,” — сказала я.
Наступного дня Наталя подзвонила.
— Привіт! Чому так швидко пішла вчора? — запитала вона.
— Бо відчула себе зайвою, — відповіла я чесно. — Ти сказала, що не чекала, все з’їли.
— Ой, та то так вийшло! — засміялася вона. — Дівчата з роботи несподівано забігли, я не встигла.
— Але ти запрошувала на п’яту, — нагадала я.
— Ну, вибач. Що я мала робити? Просити, аби всі седіли і годину тебе чекали, чи як? Та й діти в усіх були голодні. Хто ж знав, що їжа так швидко скінчиться. А за набір косметики дякую, хоч свято ти мені і зіпсувала своїм невдоволеним обличчям. Ти приїдь, може сьогодні із дітьми, я для вас спеціально їжу замовлю, аби винною не бути
Я помовчала.
— Ти серйозно? — сказала нарешті. — Бувай.
Не повірите, але вона мене скрізь заблокувала. Не вгодила я їй, тож вона від мене відгородилась. А мені і смішно і образливо: а за що власне?
Ну от хто у цій ситуації не правий, як скажете?
Головна кратинка ілюстративна.
