Віра Миколаївна стояла в коридорі своєї трикімнатної квартири, притиснувши руку до грудей. Серце калатало так, наче хотіло вистрибнути назовні. За дверима кімнати, де колись жив її покійний чоловік, лунав сміх — голосний, безжурний, жорстокий.
— Як вона на дачу поїде, одразу її барахлішко й викинемо, — голос онука Кирила звучав радісно.
— Ти уяви, три кімнати! Заживемо!
— А вона що скаже? — це була Олена, його дружина, з якою вони одружилися всього півроку тому.
— Та нічого вона не скаже, — відмахнувся Кирило. — Стара вже, що з неї взяти? Буде сидіти на дачі, повітрям дихати. Ми її туди на все літо відправимо, скажемо, що це корисно для здоров’я, а самі тут ремонт зробимо, меблі нові купимо. А от її кружевні серветки, сервант з кришталем — усе на смітник!
І знову сміх. Олена хіхікала, явно підтримуючи чоловіка.
— Ну ти геній, Кириле! Слухай, а квартиру потім можна буде на нас переоформити, на всяк випадок?
— Звичайно, само собою, — впевнено відповів онук. — Вона ж стара, мало що… Треба заздалегідь підстрахуватися. Я вже юристу дзвонив. Він сказав, що можна все зробити по довіреності. Баба навіть нічого не зрозуміє.
Віра Миколаївна повільно відійшла від дверей. Вона не плакала. Сльози наче висохли десь усередині, залишивши лише холодну порожнечу. 74 роки вона прожила, 50 років із чоловіком, 28 років, як сама ростила цього хлопчика після того, як його матері з сестрою не стало через дорожню пригоду.
Вона пам’ятала все. Як Кирило у 3 роки плакав від нічних кошмарів, і вона носила його на руках до ранку. Як у школі його дражнили однолітки за старий одяг, і вона ночами шила, перешивала, аби онук виглядав не гірше за інших. Як він вступав до інституту, а грошей не було, і вона продала свої золоті сережки, подаровані чоловіком на срібне весілля. А на весілля онукові, віддала останні заощадження, щоб він не впав у бруд обличчям перед нареченою.
А тепер ось — подяка. «Барахлішко», «смітник», «відправити на дачу».
Віра Миколаївна пройшла на кухню, налила собі води з глечика. Руки не тремтіли. У дзеркалі над раковиною відбивалося її обличчя — зморшкувате, втомлене. Але очі… очі раптом стали напрочуд ясними й твердими.
Наступного ранку вона вдягла свою найкращу сукню — темно-синю, яку надівала лише з особливих нагод. І, захопивши з собою всі документи на квартиру, заповіт, який колись склала, банківські папери, вона тихенько вийшла з дому. У цей час Кирило з дружиною ще додивлялися останні сни.
Нотаріальна контора була в сусідньому районі. Молода жінка за стійкою здивовано подивилася на літню відвідувачку, яка з’явилася одразу після відкриття.
— Я хочу змінити заповіт, — твердо сказала Віра Миколаївна. — І оформити дарувальну.
Процес зайняв кілька днів. Віра Миколаївна ходила по інстанціях з такою упертістю, якої від неї ніхто не очікував. Вона зустрічалася з ріелторами, розмовляла з юристами, підписувала папери. Квартира, яку вона з чоловіком отримали ще у сімдесятих, де народилася її донька, де виріс онук, тепер мала нового власника.
Вдома вона поводилася, як зазвичай: готувала сніданки, прала, посміхалася онукові та його дружині. Виду не показувала. Лише дістала з антресолі стару валізу і почала потихеньку складати свої речі.
— Бабусю, а ти що, правда вже на дачу збираєшся? — запитав Кирило з погано прихованою радістю, помітивши такі приготування.
— Так, онучку, — спокійно відповіла вона. — Вирішила, що літо проведу там. Повітря свіже, природа… Для здоров’я це корисно.
— Правильно, правильно! — пожвавлено закивав онук. — А ми тут тобі допоможемо, щось по дому зробимо. Ти не хвилюйся.
Через тиждень, коли Віра Миколаївна вже жила на дачі, Кирило отримав рекомендованого листа з повідомленням. Кур’єр вручив товстий конверт особисто в руки. Онук розкрив його, очікуючи побачити якусь квитанцію чи рекламу, але всередині лежали документи з нотаріальної контори.
Він почав читати, і обличчя його поступово ставало бліде.
— Олено, Ленка, іди сюди! — закричав він так, що дружина вибігла з ванної з рушником на голові.
— Що сталося?
— Квартира! Баба квартиру подарувала! — белькотів він. Руки в нього тремтіли. — Вона її подарувала притулку для бездомних тварин! Дарувальна, нотаріально засвідчена!
Олена вихопила в нього папери, читала, перечитувала, не вірячи власним очам.
— Це неможливо! Вона ж стара… Вона не могла! Це можна оскаржити! Ми доведемо, що вона була не в собі!
— Тут довідка від психіатра, — глухо промовив Кирило, перегортаючи документи. — Обстеження проходила тиждень тому. «Повністю дієздатна, перебуває в ясному умі та твердій пам’яті».
У конверті лежав ще один лист, написаний від руки знайомим бабусиним почерком — тремтячим, але розбірливим.
«Мій дорогий Кирюша, ти, напевно, здивований. Не чекав такого від старої баби, правда?
Ти ж знаєш, я тебе виростила після того, як твоєї мами не стало. Тобі було 3 роки. Я була для тебе і мамою, і бабусею. Все тобі віддала, що могла: свою любов, свій час, свої гроші, свої сили. Я думала, що вирощую Людину.
А тиждень тому я випадково почула, як ти сміявся. Я була за дверима, а ви з дружиною обговорювали, куди викинути моє барахло. Планували відправити мене на дачу, щоб заволодіти квартирою.
І знаєш, що я відчула? Не біль, не образу.
Я зрозуміла, що була сліпою. Я бачила в тобі того хлопчика, якого гойдала на руках. А ти… ти давно вже став чужим чоловіком. Чоловіком, для якого бабуся — це просто перешкода на шляху до квартири.
Але тепер квартира належить притулку. Там рятують бездомних собак і котів. Тварини, знаєш, не вміють удавати. Якщо пес тебе любить, то любить по-справжньому, не через квартиру.
Мені здається, що тварини більше гідні цих стін, ніж ті, хто рахував дні до мого від’їзду на дачу.
Я знаю, ти зараз злишся. Але я спокійна. Я зробила те, що мала зробити. Ця квартира — плід моєї праці й твого дідуся. Тому я маю право вирішувати, кому вона дістанеться.
А дача — моя. Тут я й залишуся жити. Сусіди добрі, город є, повітря чисте. А головне — тут я не «барахлішко», яке треба викинути. Тут я просто Віра Миколаївна, яка вирощує помідори й розмовляє з сусідською кішкою.
Але знай, онучку, я на тебе не серджуся. Я просто втомилася. Втомилася сподіватися, що ти згадаєш, як я витирала твої сльози, коли тобі було боляче, як сиділа вночі біля твого ліжка, коли ти хворів, і як раділа кожній твоїй п’ятірці.
Мабуть, я теж винна. Занадто багато давала, не навчила тебе цінувати. Бо ж бувало — часто пробачала тобі, закривала очі на твою жорстокість до інших. Думала — переросте, виправиться, зрозуміє. Але не виправився.
Це моє останнє слово, Кириле. І не намагайся оскаржити дарувальну. Все оформлено за законом. До мене не приїжджай. Не хочу тебе бачити. Живи своїм життям, як і планував, тільки тепер без цієї квартири.
А я буду жити тут. Зі своїм «барахлом», з моїми кружевними серветками й кришталем, який привіз твій дідусь з відрядження ще в сімдесят третьому році. Це не барахло, Кирюшу. Це пам’ять. Це життя. Це любов.
Прощавай.
Твоя бабуся Віра.»
Кирило опустився на диван. Лист випав з його рук. Олена плакала, причитаючи про втрачену квартиру, про адвокатів, про справедливість. Але він її не чув.
Він згадав бабусині руки, вкриті старчими плямами, з узлуватими венами, але такі теплі, коли вона гладила його по голові. Згадав, як вона співала йому колискову. Згадав запах її пирогів, які вона пекла щонеділі. Згадав, як вона плакала на його весіллі від щастя.
Згадав і той день, коли йому було 16, і він прийшов додому побитий однолітками. Вони йому помстилися за те, що не дав списати контрольну. А бабуся сиділа поруч усю ніч, прикладала лід до синців і шепотіла: «Ти правильно зробив, онучку, правильно. Не бійся бути чесним».
А він тоді думав, що вона просто стара і нічого не розуміє в тому, як влаштоване життя.
Згадалося й те, як 2 роки тому він втратив роботу. Сидів на цьому самому дивані — розбитий, спустошений. Бабуся принесла чай з м’ятою. Він не терпів м’яти, але пив, бо вона старалася. Вона тоді сказала: «Все минає, Кирюшу, минає. Погані часи — вони як хмари. Приходять і йдуть. Головне — не загубити себе».
А він — загубив. Загубив десь між іпотечними платежами, кар’єрними амбіціями та бажанням жити не гірше за інших. Він загубив того хлопчика, який плакав від образи, коли хлопці у дворі дражнили його безбатченком. І бабуся тоді обняла його міцно-міцно й сказала: «У тебе є я. У тебе є дідусь на небесах. І у тебе є мама, яка дивиться на тебе звідти й пишається тобою. Ти не один, чуєш? Ти ніколи не будеш один».
А тепер він був один. По-справжньому один.
— Кириле, ти мене чуєш? — Олена струснула його за плече. — Ми повинні щось зробити! Ну, поїхати до неї, поговорити… Вона ж стара, не в собі… Може, передумає?
— Ні, — відповів Кирило. — Вона не передумає.
Він устав, пройшов у ту саму кімнату, де тиждень тому сміявся з дружиною. На комоді стояла фотографія: він у випускному костюмі, і бабуся поруч. Її рука на його плечі. Вона посміхалася так гордо, а він тоді дуже злився, що вона наполягла на спільному фото. Думав, що друзі сміятимуться.
Він узяв фотографію в руки. Бабуся вже була сивою на тому знімку, але очі… очі світилися з такою любов’ю, що зараз, дивлячись на них, Кирило відчув, як щось перевертається усередині.
Але вже було пізно. Надто пізно.
А Віра Миколаївна сиділа на ґанку дачного будиночка, вкрита старим вовняним пледом. Вечоріло. Десь вдалині гавкав пес. У саду співали птахи. На колінах у неї лежала фотографія — чорно-біла, потерта. На ній молодий чоловік обіймав молоду жінку. Вони сміялися, дивлячись в об’єктив. Це було півстоліття тому.
— Прости мене, Колю, — тихо сказала вона, дивлячись на фотографію. — Не вберегла я нашого онука. Не навчила головному — що любов не купиш, а доброту не викинеш на смітник.
На скло рамки впала її сльоза. Але Віра Миколаївна усміхнулася — вперше за багато днів щиро й вільно.
Тут, у цьому старому будиночку, з її «барахлом» і спогадами, вона була вдома.
