Я виросла в маленькому містечку на Черкащині, але мріяла про більше. Закінчивши університет у Києві, я залишилася в місті, вийшла заміж за успішного Олега і стала домогосподаркою в його заможній родині.
Життя в достатку, вишукані вечері, модний одяг — усе це стало моїм новим світом. Але одного дня я зрозуміла, що втратила зв’язок із рідною мамою, Софією, яка залишилася в містечку.
Коли їй виповнилося 82, я забрала її до себе, думаючи, що подарую їй комфорт і турботу. Та замість затишку і спокою для мами, ми отримали геть інше.
Я завжди знала, що в мені є щось особливе. У нашому маленькому містечку на Черкащині, де всі знали одне одного, я мріяла про велике місто.
Я була старанною ученицею, а після школи вступила до університету в Києві на економічний факультет. Закінчила з відзнакою, і моє життя закрутилося: робота в престижній компанії, вечірки, нові знайомства.
Я почувалася на своєму місці. А потім з’явився Олег — чоловік із заможної родини, де гроші не були проблемою. Він був чуйним, розумним, і я закохалася.
Ми одружилися, і я переїхала в його простору квартиру в центрі Києва. У нас народилися двоє дітей — Софія, названа на честь моєї мами, і Данило.
Я досягла певного рівня в кар’єрі, але одного дня вирішила: досить. Хочу бути домогосподаркою, керувати нашим сімейним кораблем. І я не шкодувала — принаймні, спочатку.
— Маріє, ти впевнена? — спитала мене подруга Леся, коли я повідомила, що йду з роботи. — Ти ж любиш свою справу.
— Леся, я хочу бути з дітьми, створювати затишок, — відповіла я. — Олег забезпечує нас, а я хочу, щоб наш дім був ідеальним.
— Ну, це твій вибір, — зітхнула вона. — Але домогосподарка — це не просто борщ варити. Це ціла наука.
І вона мала рацію. Я навчилася планувати сімейний бюджет, організовувати вечері, де все виглядало як із журналу, і навіть брала уроки кулінарії, щоб готувати вишукані страви.
Олег пишався мною, діти росли щасливими, а я відчувала, що це моє покликання. Але десь глибоко всередині я знала, що втрачаю зв’язок із рідним містечком, де залишилася моя мама, Софія.
Мама була людиною простою, із міцним характером. Вона все життя пропрацювала в школі, вчила дітей української літератури, а після виходу на пенсію доглядала город і читала книжки.
Я приїжджала до неї раз на кілька місяців, привозила подарунки, 5000 гривень на дрібні витрати, але довго не затримувалася. Мама ніколи не просила приїхати, але я бачила, як її очі сповнювались суму, коли я їхала назад.
— Маріє, ти там у своєму Києві не забувай нас, — казала вона щоразу, обіймаючи мене.
— Мамо, я ніколи не забуду, — відповідала я, але в глибині душі знала, що між нами росте невидима стіна.
Мій брат Тарас жив у іншому місті, мав свою сім’ю і рідко приїжджав. А молодша сестра Наталія залишилася в містечку, але її життя було непростим — чоловік заливав за комір, і вона ледве справлялася.
Мама залишалася сама. Їй було 82, коли я зрозуміла, що не можу залишити її одну.
— Олеже, я хочу забрати маму до нас, — сказала я одного вечора за вечерею.
Він відірвався від тарілки з запеченою індичкою і здивовано глянув.
— До нас? У квартиру? — спитав він. — Маріє, ти впевнена? У неї ж свій дім, свої звички.
— Вона стара, Олеже, — наполягала я. — Їй потрібна турбота. Ми можемо дати їй комфорт, якого в містечку немає.
— Гаразд, — зітхнув він. — Якщо ти так вирішила, я не проти. Але як Софія і Данило поставляться?
Діти, почувши новину, зреагували по-різному. Софія, якій було 14, зраділа:
— Мамо, це ж круто! Бабуся розповідатиме свої історії про село!
А Данило, якому було 10, насупився:
— А вона не займе мою кімнату? Я не хочу ділитися!
— Ні, сонечко, — заспокоїла я. — Бабуся матиме свою кімнату. Все буде добре.
Я поїхала в містечко, допомогла мамі зібрати речі і привезла її до Києва. Ми облаштували для неї гостьову кімнату — затишну, з новим ліжком і телевізором. Я думала, вона буде щаслива. Але я помилялася.
Мама звикла до простого життя. У містечку вона готувала картоплю з грибами, смажила яєчню з цибулею, пила чай із молоком і хлібом зі сметаною.
Її день починався з роботи на городі, а закінчувався книжкою або розмовою з сусідами. У нас усе було інакше. Я подавала обід у порцеляновій супниці — борщ із яловичиною чи юшку з лосося.
На вечерю — запечена курка з травами або лазанья. Олег любив, коли стіл виглядав вишукано, а я пишалася, що можу створювати такі вечері. Але мама їла мало, лише поклацавши ложкою по тарілці.
— Мамо, тобі не смакує? — спитала я якось, коли вона відсунула тарілку з ризото.
— Та ні, Маріє, смачно, — відповіла вона тихо. — Просто, не моє це. Я звикла до простішого.
— Але ж це краще, ніж картопля з цибулею щодня! — засміялася я, намагаючись розрядити атмосферу.
Вона посміхнулася, але я бачила, що їй некомфортно. Олег намагався бути ввічливим, розмовляв із нею про політику чи мистецтво, але мама лише кивала.
Софія і Данило намагалися розповідати про школу, але їхні історії про гаджети й уроки англійської здавалися мамі чужими. Одного вечора я почула, як вона шепоче сама до себе:
— Як же я тут, як чужа.
Я намагалася залучити її до нашого життя. Запропонувала разом готувати.
— Мамо, давай зваримо твій улюблений суп із квасолею, — сказала я.
— Та що ти, Маріє, — відмахнулася вона. — У вас тут усе таке вишукане. Мій суп тут ніхто не їстиме.
— Ну чому ж? — наполягала я. — Давай спробуємо!
Ми зварили суп, але Олег лише покуштував і ввічливо сказав:
— Смачно, Софіє Іванівно, але я більше люблю щось легше.
Мама кивнула і більше не пропонувала готувати. Я бачила, як вона згасає. Вона годинами сиділа в своїй кімнаті, дивилася у вікно або перебирала старі фотографії. Одного дня я не витримала.
— Мамо, що не так? — спитала я. — Ми ж хочемо, щоб тобі було добре!
Вона подивилася на мене, і її очі були повні сліз.
— Маріє, я вдячна тобі, — сказала вона. — Але я тут не на своєму місці. Усе це, — вона махнула рукою на нашу простору кухню, — воно не моє. Я почуваюся, як селючка, що приїхала до панів. Ви живете красиво, а я ніби ганьблю вас своїм життям.
— Мамо, що ти кажеш? — я сіла поруч, узяла її за руку. — Ти моя мама, ти ніколи не можеш бути ганьбою!
— Але я так почуваюся, — тихо сказала вона. — Ти відірвалася від нас, Маріє. Стала іншою. І я не можу тут жити.
Я була приголомшена. Я думала, що даю їй краще життя, а вона відчувала себе чужою. Тієї ночі я довго не могла заснути. Як я могла не помітити, що винна в усьому? Я хотіла поговорити з Олегом, але він лише знизав плечима:
— Маріє, вона стара, у неї свої звички. Може, їй краще вдома?
— Але ж вона не може бути сама! — заперечила я. — Їй 82, вона потребує турботи!
— Тоді найми доглядальницю, — запропонував він. — Але якщо вона не хоче тут жити, ми не можемо її змусити.
Я зателефонувала сестрі Наталії, сподіваючись, що вона порадить щось.
— Маріє, мама завжди була впертою, — сказала Наталія. — Вона любить свій дім, свій город. Ти забрала її в Київ, але це не її світ. Відпусти її.
— Але як я можу? — я ледве стримувала сльози. — Вона ж одна!
— Вона не одна, — відповіла Наталія. — У містечку сусіди, подруги. А ти приїжджай частіше.
Через місяць мама зібрала свій чемодан. Я намагалася її переконати залишитися, але вона була невблаганна.
— Маріє, відвези мене додому, — сказала вона. — Я хочу жити там, де мені затишно. Не ображайся, доню. Я тебе люблю, але тут я не можу.
Я плакала, коли ми їхали назад у містечко. Мама тримала мою руку і шепотіла:
— Не плач, Маріє. Ти хороша донька. Просто ми різні.
Коли ми приїхали, сусідка тітка Ганна обняла маму, наче рідну.
— Софіє, нарешті ти вдома! — вигукнула вона. — А ми вже думали, Київ тебе забрав!
Мама засміялася, і я вперше за довгий час побачила її щасливою. Я залишила їй 15000 гривень і обіцяла приїжджати щомісяця. Але в душі я відчувала провину.
Минуло кілька років. Я частіше приїжджала в містечко, допомагала мамі з городом, варила з нею її улюблений суп. Софія і Данило із задоволенням проводили канікули в селі. Донька знгімала відео, а син проводив час бігаючи з місцевими дітьми.
Олег спочатку дивувався, але згодом і сам полюбив ці поїздки.
— Маріє, може, нам дачу тут купити? — пожартував він якось.
— А чому б і ні? — відповіла я, сміючись.
Мама прожила ще п’ять років. Вона була щаслива у своєму домі, серед сусідів і знайомих вулиць. Вона прожила довге і насичене життя до останнього дня обходила себе сама і була при ясному розумі:
— Я хочу доню от що сказати, – почула я від неї уже коли стояла моя мама на порозу вічності, – Ні коли старе дерево не пустить коренів на новому місці. Що б не було, не йди зі своєїхати. Поки молодий, то воно легше, а вже у старості така туга накриває.
А я ніяк не можу зрозуміти за чим тужити? Ми ж жили у тисячі разів краще від неї, чого міняти розкіш на те, що мама мала?
Головна картинка ілюстратвина.
