— Ну що, відпочили влітку? Ремонт на дачі — за ваш рахунок, — брат вирішив поживитися за наш кошт, та не тут-то було
Володимир сидів на кухні, пив чай і дивився у вікно на жовтневу сірість. Телефон мовчав третій тиждень. Раніше Олег телефонував кожні вихідні:
— Володь, поїдемо на дачу? Шашличок підсмажимо, картопельку в золі спечемо.
Тепер — тиша.
Усе почалося з діда Миколи. Коли його не стало минулої осені, залишив двом онукам у спадок дачу під Києвом: дванадцять соток землі, напівзруйнований будинок ще минулого століття й спогади про літні канікули в дитинстві. Тоді ще росли яблуні, а дідусь розповідав казки біля вогнища.
— Слухай, Олеже, — сказав Володимир якось братові, — бери дачу собі. Мені вона не потрібна, живу в квартирі, навіщо мені зайві клопоти?
Олег аж засяяв:
— Справді? Але ж я не буду там сам сидіти! Ми з родинами будемо їздити, відпочивати. Як раніше, пам’ятаєш?
Володимир кивнув. Брати завжди були дружні, попри п’ятирічну різницю у віці. Олег — молодший, більш підприємливий, працював у торгівлі. Володимир — інженер, спокійний, звик задовольнятися тим, що є.
Навесні Олег закотив рукави. Дача виявилася занедбаною: дах протікав, підлога прогнила, вікна перекосилися. Але ділянка — краса. Гарна земля, багато сонця, поруч ліс. Олег вирішив поки не витрачатися на будинок, а впорядкувати територію.
— Будинок поки залишимо як є, — пояснював він Володимиру. — Головне — ділянка. Зробимо альтанку, мангал, грядки невеличкі посадимо. Для відпочинку — саме те.
Олег не збрехав. До травня ділянка змінилася. Простора альтанка, добротний мангал із цегли, рівні доріжки, клумби з квітами. Навіть невеликий город завів — цибуля, кріп, петрушка. Все своїми руками, вечорами й у вихідні.
Уперше Олег запросив Володимира на початку червня:
— Володь, поїхали в суботу. Мангал обновимо, подивишся, що вийшло.
Володимир приїхав із дружиною Світланою і донькою Машею. Ділянка й справді виглядала чудово. Альтанка простора, стіл міцний, лавки зручні. Навкруги цвітуть півонії, які ще дідусь садив.
— Краса, — похвалив Володимир. — Молодець, Олеже.
Посмажили шашлики, посиділи до темряви, поговорили про роботу, про дітей. Машка гралася з Олеговими синами-двійнятами Кирилом і Максимом. Світлана балакала з дружиною Олега, Наталею, про жіноче.
Додому їхали задоволені. Світлана всю дорогу нахвалювала Олега:
— Який молодець твій брат! Стільки праці вклав, а нас ще й пригощає. Ми б хоч щось привезли в подяку.
— Та ну, — відмахнувся Володимир. — Ми ж родина. Яке там рахувати.
Червень минув швидко. Олег телефонував майже щовихідних:
— Володю, поїхали на дачу. Огірки вже зав’язалися, редиска достигла.
Володимир не завжди погоджувався. Роботи багато, а ще не хотілося кожні вихідні сидіти на одному місці. Але кілька разів таки з’їздили. Олег зустрічав завжди з усмішкою, показував нові грядки, пригощав шашликами.
У липні дзвінків побільшало. Олег наполягав:
— Володю, ну що ти сидиш удома? Поїхали, картоплю молоду викопаємо, помідори вже червоніють.
Володимир почав помічати: Олег усе частіше говорить про те, скільки грошей і сил вклав у дачу. Як рано встає, щоб полити грядки, як важко носити воду з колодязя. Як дорого коштують насіння й добрива.
— Ти уявляєш, — скаржився Олег, роздмухуючи вугілля у мангалі, — одна теплиця чого варта! А ці засоби від шкідників — то окрема тема.
Володимир підтакував, але не надто вникав. Адже це ж Олег сам вирішив усе це робити.
У серпні Олег прямо засипав запрошеннями:
— Володю, давай на шашлик. Курку вже замаринував.
— Володю, помідори поспіли, треба знімати.
— Володю, гриби після дощу пішли, гайда в ліс!
Володимир їздив через раз. Інколи знаходив відмовки — то справи, то втома. Але все одно раз на два тижні навідувалися. Олег щоразу радів, готував пригощання, розповідав новини дачного життя.
Наприкінці серпня Олег подзвонив з урочистим тоном:
— Володю, в суботу закриття сезону. Приїжджайте обов’язково всією сім’єю. Я такий шашлик зроблю — якого ти ще не пробував! Та й урожай подивитесь.
— Який урожай? — розсміявся Володимир.
— Огірки, помідори, зелень — усе своє, натуральне. Побачиш, які огірочки вродили!
Субота видалася сонячною. Володимир із родиною приїхали до обіду. Олег метушився біля мангалу, Наталія накривала на стіл у альтанці. Діти грали у футбол на галявині.
— Дивіться, який урожай! — Олег показав кошик із овочами. — Огірки, помідори. Все зі своєї грядки!
Сіли за стіл. Олег налив напій:
— За діда! За його спадок! За те, що сім’я разом!
Пили, їли, розмовляли. Діти бігали по ділянці. Світлана фотографувала квіти. Наталія пакувала овочі в пакети — “з собою візьмете”.
Вечоріло, пора було їхати. Олег допомагав вантажити пакети в машину, весело балакав про плани:
— Наступного року теплицю поставлю, може, парничок ще. Тоді вже взагалі буде краса!
Володимир сів у машину, завів мотор. І тут Олег нахилився до вікна:
— Ну що, відпочили влітку? Тепер ремонт на дачі — за ваш рахунок!
— Що? — не зрозумів Володимир.
— Кажу, ремонт за ваш рахунок. Дім же розвалюється. Ви все літо відпочивали, а я працював на городі. Тепер черга вам вкладатись.
Володимир заглушив мотор:
— Олег, ти що несеш? Я ж тобі тоді чітко сказав — дача твоя, я відмовився від спадку.
— Була б твоя, якби не я! — вперся Олег. — А так я літо вас приймав, шашликом пригощав, овочами частував. Міг би і рахунок виставити!
Володимир тільки головою похитав:
— Яке ще рахувати? Ти ж сам запрошував, дзвонив постійно. То як це — ремонт за мій рахунок?
— Бо ви тільки користувалися! Їли, відпочивали. А працював я!
Світлана не витримала:
— Та ми ж кожного разу щось везли! І дітям гостинці, і торти, і фрукти. Ми що, просто так сюди їздили?
Олег тільки обурився:
— Фрукти… На п’ятсот гривень. А я витратив двадцять тисяч на насіння й добрива!
Володимир закипав:
— Ніхто тебе не змушував садити! Ти сам захотів. А тепер із нас хочеш витрусити!
Олег почав сперечатися, рахувати, скільки ночей вони провели на дачі, скільки шашликів з’їли, скільки огірків забрали.
Тоді Володимир сказав спокійно:
— Олег, ти отримав дачу у спадок. Я від своєї частки відмовився. То тепер це твоя власність. Хочеш — ремонтуй, хочеш — продавай. Але від мене — жодної копійки. І на дачу я більше не приїду. Ніколи.
Сів у машину, грюкнув дверима, а перед тим кинув:
— Рахуй далі свої огірки, брате.
І поїхав, навіть не озираючись.
— Їдь, їдь! — кричав Олег навздогін. — Потім прибіжиш! Як дах завалиться — тоді побачимо!
Але Володимир навіть не обернувся. Їхали мовчки. Діти в машині притихли, відчуваючи напругу.
Світлана зітхнула:
— От скажи, ти хоч шкодуєш, що тоді відмовився від своєї частки?
Володимир посміхнувся гірко:
— Ні. Інакше ще б і мене зобов’язав усе ремонтувати, гроші витрачати, а потім ще й винним залишився б. Краще вже так — з чистими руками.
— Правильно. Хай тепер сам сидить на тій дачі зі своїми огірками, — буркнула Світлана. — І рахунок нехай собі випише — за кожну витрачену копійку.
Вдома Володимир довго мовчав. Хотів подзвонити брату, залагодити якось ситуацію, але згадав ті ображені очі Олега — й передумав.
А за кілька днів прийшло повідомлення. Від Олегової дружини:
«Володю, не ображай Олега. Він просто втомився. Усе літо на ньому, а ви тільки гостювали. Він добрий, просто йому прикро».
Володимир прочитав — і видалив.
Добрий? Добрий брат не рахує кожну пляшку води й не ставить умови.
Так і перестали спілкуватися. Зиму перезимували без дзвінків і зустрічей. Навесні Світлана жартома запитала:
— Ну що, Олег не дзвонив? Не покликав на шашлик?
Володимир тільки махнув рукою:
— Хай сам собі шашлик смажить. Я вже наївся.
І більше до тієї дачі вони так і не поїхали.
Минуло кілька місяців. Володимир інколи сумував за дачними посиденьками, але гордість не дозволяла зробити перший крок. Світлана зрідка казала:
— Може, ти перший подзвониш? Все ж таки брат.
— Ні, — відповідав Володимир твердо. — Хай сам подзвонить і вибачиться за свою поведінку.
Але Олег не телефонував. Напевно, вважав себе правим.
Одного вечора Володимир зайшов у супермаркет за продуктами. Коли став у чергу до каси, попереду побачив Олега. Той стояв із похмурим, навіть розгубленим виглядом, тримав у руках хліб, пакет молока й пачку макаронів.
Олег озирнувся, побачив брата, кліпнув очима:
— О, Володю… Привіт.
— Привіт, — коротко кивнув Володимир.
Обидва замовкли. Черга рухалась повільно. Володимир хотів відвести погляд, але помітив: у Олега картка до оплати не спрацьовує. Касирка сухо сказала:
— Недостатньо коштів. Може, щось приберете?
Олег знітився, зняв пачку макаронів, залишив лише хліб та молоко.
Володимир спостерігав мовчки, але всередині щось стислося. Підійшов ближче, простягнув свою картку:
— Я заплачу.
Олег здивовано підняв очі:
— Не треба, Володю. Сам розрахуюсь.
— Та не переймайся. Ще винен залишився за огірки, пам’ятаєш? — Володимир усміхнувся ледь помітно.
Олег ніяково посміхнувся, прийняв пакунок, але сказав:
— Я не через справедливість тоді… Просто образливо було, що я працював, а ви як у гостях. А потім ще й ремонт той… Сам зрозумів, що зайве тоді сказав.
— Пізно про це зараз, — зітхнув Володимир. — Але добре, що визнав.
Обидва стояли мовчки, кожен зі своїми думками.
— Може… — Олег нерішуче подивився, — може, весною знову шашлик зробимо? Тільки вже без рахунків.
Володимир довго мовчав, потім кивнув:
— Побачимо, Олег. Побачимо.
І розійшлися по різних виходах, не попрощавшись, але без образ у серці.
Через тиждень вони знов випадково зустрілися у тому ж супермакеті:
— Привіт, — сказав Володимир.
— Привіт, — відповів Олег, не підводячи очей.
— Як справи? Дачу до зими підготував?
— Підготував, — буркнув Олег. Помовчав, а потім додав: — Тихо там тепер. Сумно.
— Сам хотів, — знизав плечима Володимир.
— Не хотів я… — Олег важко зітхнув. — Володю, може, поговоримо?
— Про що говорити? — Володимир поглянув на нього байдуже. — Ти все сказав. Я зрозумів.
— Та нічого ти не зрозумів! — спалахнув Олег. — Я просто… У мене з грошима важко. Робота погано йде. Думав, може, допоможеш.
— Так і сказав би: «Брате, позич грошей». А ти мені про справедливість почав читати.
— Незручно було просити, — винувато відповів Олег.
— Зате звинувачувати зручно?
Олег опустив голову:
— Я образив тебе. Сам знаю.
— Знаєш, — кивнув Володимир. — Але пізно.
— Не пізно. Ми ж брати.
— Брати, — сухо сказав Володимир. — Але я тепер не знаю, що у тебе на думці. Може, знову рахуєш, скільки я з’їв, скільки випив.
— Не рахую. Чесно.
— Чесно? — Володимир скептично хитнув головою. — Олеже, ти все літо рахував. Мовчав, а потім усе одним махом виклав. Як я тепер можу тобі довіряти?
Олег хотів щось відповісти, але Володимир уже рушив до каси.
Вдома Світлана спитала:
— Бачив Олега? Як він?
— Сумує. Хоче помиритися.
— І що ти?
— А що я? — Володимир знизав плечима. — Він все заспокоїтися не може. Все вираховує. Навіщо мені такий родич?
— Може, він зрозумів, що був неправий?
— Може. Але як перевірити? Приїду — знову про себе рахуватиме.
— Не буде.
— Буде, — впевнено сказав Володимир. — Такі люди не змінюються. Раз порахував — завжди порахує.
Світлана зітхнула:
— Шкода. Все ж таки брат.
— Брат, — погодився Володимир. — Але вже не близький.
Олег більше не дзвонив. Час від часу вони перетинались у магазині чи на вулиці — вітались, перекидалися кількома словами й розходились. Олег завжди виглядав винуватим, але першим кроку до примирення не робив.
А Володимир і не хотів. Образа сиділа глибоко. Він думав, що брат щиро запрошує, хоче поділитися радістю дачного життя. А той усе літо щось рахував, зважував, прикидав у грошах. І вирішив, що Володимир йому винен.
«Ні, — подумав Володимир, — з такими людьми краще не мати справи. Навіть якщо це рідний брат».
Зима минула мовчки. Навесні Володимир почув від сусідів: Олег продав дачу. Мабуть, грошей на ремонт так і не знайшов. А може, просто набридло там одному. Володимир не став розпитувати. Йому було байдуже. Брат сам зробив свій вибір.
Та не так сталося, як гадалося. Дачі більше не було. Як і братських стосунків. Згадуючи те літо, Володимир іноді думав, що мав би зрозуміти брата, допомогти з ремонтом. Так би всі разом знов би весело відпочивали. Але, на жаль, деякі речі приходять на думку пізніше, і наслідки бувають зовсім не такі, які очікуєш. Стосунків з братом вже не повернеш, як і тої дачі.
