Євгенія сиділа навпроти чоловіка і подумки лаяла себе на чому світ стоїть. Як же вона всім набридла зі своїм характером — навіть собі. Ну що, хіба тяжко було промовчати? Ну якось по-іншому все… Навіщо ця її прямолінійність? Ось до чого все дійшло. І винна в цьому лише вона.
З Сашком останнім часом життя не ладилося. А Женя, яка все своє життя працювала, й знати не знала, що таке нічні бари чи походи в лазню, цілими днями й ночами «пиляла» чоловіка. Сашко особо себе не перевантажував — грошей у сім’ї вистачало, тому він більше відпочивав, ніж працював.
Напередодні того, як чоловік потрапив до лікарні, її терпіння лопнуло. Вона повернулася додому майже о десятій вечора. Змучена, знесилена, тому що цілий тиждень вела важкі переговори. Сьогодні, нарешті, усі документи були підписані, і Женя твердо вирішила влаштувати собі три вихідні. «Можна з’їздити кудись на турбазу чи навіть кудись полетіти», — думала вона.
Вирішивши це, Женя уявила, як зрадіє Сашко. Вони останнім часом дуже мало бачилися. Ні, якби Сашко хоч іноді ходив на роботу, вони б, звичайно, хоча б спілкувалися. А так: Женя йшла — він спав, Женя поверталася — він спав. Або його взагалі не було, як сьогодні.
Вона розгублено зупинилася посеред кімнати. Ну і що тепер робити? Взагалі-то в планах було виїхати рано вранці або, може, навіть сьогодні ввечері. Женя схаменулася, схопила телефон. Трубку Сашко взяв лише на третій раз.
— Саш, ти де шатаєшся? Чому тебе ніколи немає вдома?
— Та тут я з друзями…
Вона перебила його:
— Мені набридли твої друзі! Набридло, що ти не працюєш! Набридло таке життя!
На тому кінці проводу почувся жіночий голос: «Саш, котику, ти скоро? Я засумувала».
Сашко закашлявся, але запізнився. Женя все почула. Вона відчула, ніби серце пропустило удар.
— Я завтра ж подаю на розлучення!
Сашко закричав: «Жень, Жень, ти все не так зрозуміла!» Але вона вже кинула трубку й опустившись на диван. Закрила обличчя руками.
Сашко вночі не прийшов. Вона була впевнена, що прийде, що буде кричати, говорити, що їй усе здалося, і навіть підготувалася до розмови, відрепетирувавши. Але вранці прокинулася й зрозуміла: ніхто не приходив.
Вона знову розлютилася. «Що ж, витратимо вихідний на подачу заяви». Вона вже сіла в машину, коли задзвонив телефон. Номер був незнайомий.
— Алло? Доброго дня. Вас турбує лікарня. До нас надійшов ваш чоловік. Стан тяжкий, вам би приїхати.
І відключилися. Жодних пояснень.
Женя завела машину й рвонула туди. «Добре, хоча б адресу сказали».
Лікар довго говорив про те, що й у молодих бувають серйозні проблеми, що все в житті може бути — ніби намагався її у чомусь переконати. Женя дивилася на нього втомлено.
— Можна мені до нього?
Вона провела в палаті небагато часу, не могла дивитися на ці миготливі прилади.
— А завтра можна прийти?
— Звичайно, можна. Тільки приходьте в один і той же час, щоб ми не планували жодних процедур.
Женя злякано запитала:
— А скільки він може бути в такому стані?
— Важко сказати. Кожен організм бореться по-своєму. Будемо спостерігати. Про будь-які зміни одразу вам повідомимо.
Минув тиждень. Женя щодня їздила до чоловіка, вже й просила в нього пробачення, і плакала. А Сашко все так само перебував у комі. Лікар щось туманно пояснював, але не говорив нічого конкретного.
Женя вийшла з палати, притулилася до дверей. «Все через неї. Ось просто все… Хіба так хворіють?»
Вона сіпнулася, помітивши в темному коридорчику дівчинку, що сиділа на стільчику в куточку.
— Ти що тут робиш?
— Сиджу.
Женя ледве посміхнулася.
— Ну так, логічна відповідь. А чого сидиш? Чому тут? Чому сама?
Дівчинка встала.
— Чекаю. Мене сюди призначили, щоб приносити тому дядькові все, що треба. Тато в мене тут охоронцем, а я от підробляю.
— Постривай, постривай. Якому дядькові?
— Ну, тому, до якого ви ходите, а потім ще й плачете.
Женя нічого не розуміла.
— В якому сенсі, йому щось треба? Він же в комі, взагалі майже не ворушиться.
Вона розгубилася. Може, з дівчинкою щось не в порядку? Треба розпитати її детальніше.
— Хочеш булочку з чаєм? Ходімо в буфет. Я кави вип’ю, а ти мені все розкажеш.
Дівчинка подивилася на двері. Потім на Євгенію.
— Підемо. Він ще півгодини мовчки лежатиме, щоб точно знати, що ви пішли.
Женя навіть головою потрясла. Що тут взагалі відбувається?
— Ну, розказуй.
— А що розказувати? Шкода мені вас. Кожен раз плачете, а він, як тільки ви йдете, тут справжні свята влаштовує.
— Свята? Ти не помиляєшся? Він же без свідомості.
— А без свідомості він в ночі буває, напивається так зі своєю…
— Як тебе звати?
— Лера. Не вірите? Ось ви самі перевірте. Приїдьте пізно ввечері й подивіться. Я йому то каву ношу, то ще щось із буфету.
У зал увійшов чоловік, оглянувся й направився до них. На ньому була форма охоронця.
— Леро, ти що тут робиш?
— Тату, це Женя. Вона дружина того… Ну, ти зрозумів, так?
Чоловік перелякано подивився на Євгенію, потім повернувся до доньки.
— Леро, ходімо.
Дівчинка зітхнула, обережно завернула пиріжок у серветку й пішла за батьком.
Женя бачила, як він її за щось лає. Цікаво, чого він так злякався, коли дізнався, хто вона?
Вона вдома довго ходила з кута в кут. Подивилася на годинник — дев’ята вечора, схопила пальто й вискочила на вулицю.
Женя підійшла до дверей лікарні. Ну, звичайно, зачинено. І тут побачила, що йде охоронець, той самий тато Лери. Він мовчки впустив її й пішов до себе. «Так, це стає цікавим».
Женя йшла порожнім коридором. «А ось і палата чоловіка». Вона завмерла. Світло горіло. Навіщо йому світло? І в цю секунду почувся жіночий сміх, а потім пролунав жіночий голос:
— Саш, перестань, а раптом хто зайде.
Голос її чоловіка відповів:
— Зараз відчиняться двері й увійде моя курка.
Знову жіночий сміх.
Женя відчинила двері й увійшла. Треба було бачити обличчя чоловіка, та й тієї дівчини, що сиділа у нього на колінах.
— Сашу, я бачу, ти йдеш на поправку.
Він відштовхнув дівчину, підскочив.
— Жень, Жень, це все вона! Я ні до чого, повір!
Євгенія розвернулася, вийшла з палати. Голова крутилася, в очах темніло. «Господи, яка ж я дурна».
Назустріч їй вийшов той самий охоронець.
— Вам погано?
Він підхопив її під руку, завів у свій закуток, посадив на стілець.
— Ось, випийте, — простягнув їй склянку води.
Женя ковтнула. Справді, полегшало. Вона підвела очі.
— Як? Як таке може бути? Це ж лікарня.
Чоловік знизав плечима.
— По-перше, лікар — друг вашого чоловіка, а по-друге, це VIP-палата. Ви за неї платите, тому можна багато чого. Нам усім було сказано мовчати, а якщо хтось проговориться — на звільнення.
— Вас тепер звільнять?
Він знизав плечима.
— Можливо. Але я не переживаю. Давно пора знайти роботу без нічних. Лерці доводиться у сусідки ночувати. Це вона вам усе розповіла?
— Так, і я дуже їй вдячна.
— Скажіть, а де ви живете? Я хотіла б принести їй якийсь подарунок, подякувати.
— Та що ви, не треба нічого…
— Але все ж…
Чоловік назвав адресу, потім усміхнувся.
— Ну, якщо зберетеся, то приходьте краще післязавтра, о п’ятій годині. У Лери день народження. Будемо чай з тортом пити.
Женя кивнула.
— Я обов’язково прийду. А скільки їй виповнюється?
— Шість.
— Ух ти, вона у вас дуже кмітлива.
Женя ніби відволіклася від усього, що щойно сталося. Задихала рівніше, та й взагалі ніби відгородилася.
— Вибачте, а вас як звати?
Чоловік розсміявся.
— Це ви вибачте, що не представився. Михайло.
— А мене — Євгенія.
— Дуже приємно.
— Ну, я поїду.
— Ви взагалі як? У порядку?
— Так, усе добре, дякую вам.
Телефон, який вона залишила в машині, показував сім пропущених від Сашка. Вона усміхнулася. Якщо Женя приймала рішення, то вже ніколи його не змінювала. А рішення щодо свого чоловіка вона прийняла в той самий момент, як тільки відчинила двері в палату.
Євгенія набрала номер банку. Звичайно, уже ніч, але оскільки вона VIP-клієнт, то й обслуговування в неї цілодобове.
— Заблокуйте всі картки мого чоловіка й зупиніть виплату на лікування.
Вона відкинулася на спинку сидіння. «Ну от і все, Сашку. Тепер доведеться почати самому заробляти на життя».
Наступний день присвятила майбутньому розлученню, але перш ніж відправитися по справах, викликала слюсаря й поміняла всі замки в будинку.
Сашко продовжував їй дзвонити, і щоб він не заважав своїми дзвінками, Женя внесла його до чорного списку.
Повернулася додому тільки під вечір. Побачила його, що стояв під дверима, і зітхнула. Спокійного вечора тепер не чекати.
— Жень! — Сашко кинувся до неї. — Мені додому ніяк не потрапити! Замок, чи що, заклинило?
— Ні, не заклинило. Я змінила замки.
— Змінила? Навіщо?
— Ну, це ж таки мій будинок. Не хочу, щоб сюди лазили чужі.
Сашко зло на неї подивився.
— Ну що ти драматизуєш? Нічого ж не сталося! Усі мужики такі! Ну, пробач. Пробач!
— Мені нема за що тебе пробачати. Ти хотів свободи, розваг. Будь ласка, вони в тебе є. А в мене, вибач, часу нема. Я повідомлю, коли можна буде забрати речі.
Євгенія увійшла в будинок і зачинила за собою двері. Сашко залишився на вулиці.
Так, вона поплакала. Не без цього. Дуже їй все це далося нелегко. А наступного дня, рівно о п’ятій, стояла біля багатоповерхівки. У руках — коробка з тістечками й дуже гарна, велика лялька. Женя, як побачила цю іграшку, так одразу й закохалася в неї. Ще подумала, що якби в неї така в дитинстві була, вона б її досі зберігала.
Двері відчинила Лера.
— Ой, а я думала, тато пожартував.
— Тримай. З днем народження тебе.
Дівчинка обережно взяла ляльку й видихнула:
— Яка гарна… Дякую.
До них вийшов Михайло. На ньому був фартух. І Женя раптом подумала про те, що жодного разу не чула згадки про маму Лери. Схоже, жили вони одні. Він весело сказав:
— Добрий вечір! Ще п’ять хвилин — і все буде готове.
Женя відчула себе якось дуже по-домашньому, і весело, і ще якось добре.
— А давайте я вам допоможу.
Вони пройшли на кухню. Євгенія розсміялася.
— Відразу видно, що готує чоловік.
Склалося відчуття, що по кухні пройшов ураган.
Михайло зніяковіло відповів:
— Ну, невеликий творчий безлад. Ну, або великий. Не виходить у мене, щоб усе як слід.
Вони їли салат, пили чай з тортом і тістечками, вибирали ляльці ім’я. Жені ніколи не було так добре.
Коли ляльку все ж таки назвали Іванною, Лера пішла з нею в кімнату, а Женя запитала:
— Що у вас із роботою? Вилетіли через мене?
— Звільнили. Ну, точніше, попросили звільнитися. Я сперечатися не став. Не переживайте, вже знайшов інше місце. Завтра виходжу. Для мене це взагалі було наче поперек душі. Приховувати таке — неприємно, неправильно.
Женя кивнула.
— Міш, скажіть, а мама Лери?.. Вибачте.
— Та нічого. Альони не стало через півроку після її народження. Хворе серце було, не можна було народжувати.
Він пішов її проводити. Вони випили трохи вина, і Женя вирішила залишити машину у них у дворі. Вони йшли набережною, і Михайло запитав:
— Як у вас справи з чоловіком?
— Та нормально. Подала на розлучення.
Чоловік замислено сказав:
— Чесно кажучи, не розумію, що йому не так. Мені здається, ви ідеальна жінка.
Євгенія подивилася на нього з подивом і відчула, що червоніє.
— А знаєте, от зараз зрозуміла, що мені дуже давно ніхто не робив компліментів.
— Та не може того бути! Ви насправді дуже дивовижні.
Женя не спала всю ніч. Вона все думала про Сашка. А вранці їй прийшло СМС: «Доброго ранку, Євгеніє. Гарного дня». Вечором — знову смска. А потім… потім вони подзвонили один одному й проговорили майже всю ніч.
Перед розлученням, перед тим, як їх викликали в кабінет, Сашко спробував взяти її за руку.
— Жень, давай поговоримо. Якось дурно все вийшло. Я сумую за тобою. Давай все забудемо й почнемо все спочатку.
— Ти чого, Саш? У тебе молода гарна дівчина.
— Вона мене кинула! Вона меркантильна! Їй потрібні були тільки мої гроші!
Женя розсміялася.
— Ти хотів сказати — мої гроші.
Сашко поморщився.
— Ти стала злою?
— Та ні, я стала, нарешті, звичайною, нормальною, а не дурепою в рожевих окулярах. Ні, Саш, нічого в нас з тобою вже не може вийти. Я заміж виходжу.
Сашко вирячив очі.
— У сенсі — заміж? А як же я?
— А з тобою ми зараз розлучимося, і я забуду все це, як страшний сон.
Женя увійшла до кабінету. Треба було зробити все швидко. На вулиці, в машині, її чекали Міша й Лера. Вони виїжджали на всі вихідні на турбазу. Вирішили пожарити шашлик, половити рибу, побродити лісом. Адже як же це насправді цікаво — робити все разом, сім’єю.
