Олена мельком глянула на настінний годинник. Без п’яти хвилин шоста. Зовиця з’явиться з хвилини на хвилину.
Кинувши сумку на диван, бізнес-леді зняла туфлі й прошльопала на кухню. Розчахнулакрила холодильник, але всередині була порожнеча.
Олена скривилася. Сьогодні вона цілий день перевіряла склад, щоб навести лад у бухгалтерії. Думки про вечерю навіть не спадали на думку.
Дзвінок у двері луною прокотився квартирою. Олена повільно видихнула, збираючись із силами.
— Невістонько, привіт! А я проходила повз, думаю – зазирну! — Наталя влетіла до передпокою, не чекаючи запрошення.
— У мене є ім’я, — сухо нагадала Олена. — І я щойно з роботи.
— Ой, я ненадовго! — Наталка прошмигнула повз господиню квартири до вітальні. — Уявляєш, мені завтра на співбесіду, а вдягнути нічого!
Олена подумки порахувала до десяти.
— І що ти пропонуєш?
— Ну, глянути твій гардероб? — Наталя вже відчиняла дверцята шафи. — У тебе стільки всього, що ти й не помітиш, якщо одна блузочка тимчасово зникне!
Олена коротко всміхнулася. Усе як за нотами. Слово «тимчасово» плавно перетікало в «назовсім». Утім, Наталя навіть не обтяжувала себе такими складнощами. Просто брала й забирала.
— Нічого собі! — захопилася Наталка, витягаючи з шафи шовкову блузу. — Це ж Шанель! Ого, а цінник зрізаний. Скільки коштує таке диво?
Олена згадала, як купувала цю блузу в бутіку, відкладаючи на неї два місяці.
— П’ятдесят тисяч.
Наталя присвиснула.
— А Тарас знає, що ти такі гроші на ганчірки витрачаєш?
— Я витрачаю свої гроші, — відрізала Олена. — І це не ганчірки.
Зовиця підійшла до туалетного столика, перебираючи прикраси.
— Слухай, а можна мені ось ці сережки? Вони так ідеально пасуватимуть до блузки!
— Ні, — твердо відповіла Олена. — Це подарунок моєї мами.
— Жаднюга! — надула губи Наталя. — А той флакончик парфумів, який я минулого тижня взяла, закінчився. Даси новий?
— Той флакон коштував дванадцять тисяч.
— Ну вибач! Звідки мені знати? У вас тут усе так дорого, — пирхнула зовиця. — До речі, я тут твій срібний браслетик примітила. Даси поносити?
Двері в передпокої грюкнули. Тарас повернувся з роботи.
— Мої улюблені жінки! — усміхнувся він, зазираючи до кімнати. — Про що розмова?
— Твоя сестра знову прийшла за моїми речами, — склала руки Олена.
— Ну почалося! — закотила очі Наталя. — Тарасе, поясни дружині, що треба ділитися. Хіба мама тобі в дитинстві не казала?
Олена кинула на чоловіка погляд. Подумки благала підтримати її.
— Олено, ну що тобі, шкода? — знизав плечима Тарас. — У сестрички завтра важлива співбесіда. Хай візьме речі.
— Минулого разу вона «взяла» мамину брошку. І не повернула, — процідила Олена.
— Знову ти перебільшуєш, — відмахнувся чоловік. — Звичайна дешева брошка. Ти її, мабуть, кудись сама закинула.
— Срібна брошка ручної роботи не була дешевою, — відкарбувала Олена. — Наталю, поверни.
— Нема в мене нічого, — пирхнула зовиця. — Вигадує вона все, Тарасе!
— Знаєш що, — повільно промовила Олена, дивлячись на чоловіка. — Якщо вона не поверне мої речі, то піде на співбесіду в тому, в чому прийшла.
— Не перебільшуй, — скривився Тарас. — Ти ж бачиш, у Наталки нічого немає. Ми росли небагато, їй хочеться гарних речей. Дай їй, що просить, не збіднієш!
Олена зрозуміла: час ставити крапку. Ця розмова зайшла надто далеко.
— Бачу, ви все вирішили, — вона склала руки і відступила до дверей. — Тоді мені тут немає що робити. Вечеряйте без мене, чим хочете.
Олена вийшла з квартири, не зважаючи на гукання чоловіка. Їй потрібне було повітря, простір для роздумів. Вона блукала вечірнім містом до півночі, аналізуючи свій шлюб. Повернувшись додому, у неї визрів план.
Уранці, дочекавшись, поки Тарас поїде на роботу, Олена зателефонувала в офіс і взяла вихідний.
— Боже мій, — Олена відчинила дверцята шафи й почала витягувати вішалки із сукнями. — Два роки збирала колекцію, а рятую за один день.
Вона методично діставала з шаф усе найцінніше: вечірні сукні, костюми від відомих дизайнерів, туфлі з лімітованих колекцій. Речі акуратно складалися в валізи.
Закінчивши з одягом, Олена відкрила комод. Сережки, які чоловік подарував на річницю, золоті браслети, кольє із сапфірами – усе відправилося до спеціальної скриньки.
— Спочатку речі, тепер прикраси, — пробурмотіла Олена, збираючи антикварні статуетки. — Що буде наступним? Квартира?
Вази, фігурки й інший декор дбайливо загорталися в рушники й перекладалися в коробки. Усе, на що хоч раз поглядала Наталя, зникало з полиць.
До обіду три великі валізи й кілька коробок вишикувалися в передпокої. Олена викликала таксі.
— Мамочко, привіт, — вона обійняла жінку, що відчинила двері. — Вибач за раптовий візит.
Світлана Іванівна оглянула таксі біля під’їзду, навантажене речами.
— Оленко, що сталося? — її очі наповнилися тривогою.
— Довга історія, — зітхнула Олена. — Допоможи занести речі, а потім розповім.
Мати мовчки допомогла дочці розмістити валізи й коробки у вільній кімнаті. Олена зняла піджак і опустилася на кухонний стілець.
— Ти від чоловіка пішла? — прямо запитала Світлана Іванівна. — Але ж квартира твоя.
— Ні, мамо. Просто рятую те, що заробила своєю працею, — Олена розповіла історію про набіги Наталі та бездіяльність чоловіка.
— Треба ж, — похитала головою мати. — Але ти не вирішила проблему, доню.
— Я знаю, — кивнула Олена. — Але зараз мені потрібен простір для маневру.
Повернувшись додому, вона пройшлася по незвично порожній квартирі. Порожні полиці дивилися на неї мовчазним докором, але всередині Олена відчула дивне полегшення.
— Моя територія, — вона опустилася в крісло з чашкою чаю.
Раптово у двері подзвонили. На порозі стояла Наталя з незмінною широкою усмішкою.
— Олено, привіт! Я тут проходила повз.
— Як завжди, — сухо зауважила Олена, відступаючи вбік.
— Ой, я зі співбесіди, — заторохтіла Наталя, проходячи до квартири. — Так втомилася, так зголодніла! У тебе немає чого перекусити?
— Знайдеться, — кивнула Олена, прямуючи на кухню.
Поки господиня розігрівала в мікрохвильовці магазинну запіканку, Наталя, пославшись на потребу «припудрити носик», зникла в глибині квартири.
За хвилину з спальні пролунав обурений голос:
— Олено! Куди ти все поділа?! — Наталя влетіла на кухню з здивованим обличчям. — Де твої сукні? І чому ти сховала прикраси?
Олена незворушно переклала розігріту запіканку на тарілку.
— Про що ти? — вона підняла брову.
— Не прикидайся! — Наталя підвищила голос. — Я ж бачила твою колекцію Шанель! І брошки ті, з каменями!
— Нічого не знаю про жодні брошки, — знизала плечима Олена, ставлячи тарілку на стіл.
У цей момент клацнув замок вхідних дверей. На порозі з’явився Тарас, а за його спиною височіла масивна постать Галини Петрівни.
— Сюрприз! — широко всміхнувся Тарас. — Мама вирішила заїхати на вечерю!
— Дуже несподівано, — Олена подумки всміхнулася. «Увесь клан з’явився».
Галина Петрівна одразу зайняла командну позицію. Поважна пані зайшла на кухню, обвела поглядом скромну вечерю.
— І це все, чим ти годуєш мого сина? — похитала головою свекруха. — Тарас важко працює, а ти його запіканкою пригощаєш?
— Мамо, не починай, — скривився Тарас, уникаючи погляду дружини.
Наталя миттю підскочила до матері, схопила її за руку.
— Мам, а ти знаєш, що вона зробила? — зашепотіла Наталка, але досить голосно, щоб усі чули. — Усі речі посховала! Учора тут було повно суконь, прикрас, а сьогодні шафи порожні!
Галина Петрівна повільно повернулася до невістки. Погляд свекрухи пронизував наскрізь.
— Це правда? — відкарбувала вона.
— А що такого? — знизала плечима Олена. — Мої речі, моє право розпоряджатися.
— Твої речі?! — напосідала Наталя. — Та в родині Тараса завжди все було спільне! Правда, мам?
— Абсолютно, — підтисла губи Галина Петрівна. — У нашій родині ніколи не було цього буржуазного «моє-твоє». Ми ділилися всім.
Тарас підійшов до дружини, узяв за лікоть.
— Олено, навіщо ти це зробила? — у його голосі звучав докір. — У тебе ж три магазини одягу! Невже тобі шкода кількох суконь для Наталки?
— Кількох? — Олена випростала руку. — Тарасе, твоя сестра бере брендові речі, які коштують не одну тисячу гривень!
— Ой, вигадує вона все! — махнула рукою Наталя. — Подумаєш, взяла те, що їй було не потрібно.
— Не потрібно? — Олена склала руки на грудях. — Срібну брошку за 20 тисяч, дизайнерську сукню за 50, парфуми за дванадцять тисяч – це дрібниці?
— Так не можна! — мовила Галина Петрівна. — Одразу було видно, що ти не з нашого кола! Усі багаті такі – трясуться над своїм добром, поділитися не можуть!
Буря наростала. Свекруха голосно говорила, пригадуючи, якою щедрою була її мати, що ділилася останнім шматком хліба. Наталя схлипувала, зображуючи нещасну і обділену. Тарас говорив про сімейні цінності.
Слухаючи цей гамір, Олена відчула дивний спокій. Наче всі сумніви зникли. Вона дочекалася паузи в загальному крикові.
— Ви всі маєте покинути мій дім, — промовила Олена рівним голосом. — Негайно.
Тиша запанувала одразу ж. Галина Петрівна відкрила рота, але не видала жодного звуку.
— Ти що таке кажеш?! — оговтався першим Тарас. — Я твій чоловік, це наш спільний дім!
— Ні, Тарасе, — похитала головою Олена. — Ця квартира — моя власність. Я купила її до нашого шлюбу.
— Ти виганяєш рідну матір свого чоловіка? — заходилась від обурення Галина Петрівна. — Це нечувано!
— Безсердечна! — підхопила Наталя. — Тарасе, як вона з нами розмовляє?
— Олено, ти не розумієш, що кажеш, — Тарас спробував узяти дружину за плечі. — Ми ж родина! Родина, розумієш?
Тарас збирав речі мовчки, уникаючи її погляду. Наталя хлипала, мовляв вона тут ні до чого, лиш просила, бо свого не мала. Галина Петрівна голосно обурювалась дріб’язковості невістки. За годину Олена зачинила двері за свекрухою, зовицею та чоловіком.
Залишившись на самоті, Олена повільно опустилася на диван. Тиша огортала, заспокоювала.
— Може, я й справді не така як треба, — промовила вона в порожнечу. — Але я більше не дозволю користуватись тим, на що заробляю своєю працею.
Телефон задзижчав повідомленням від Тараса: «Не розумію, як ти могла так вчинити. Ми ж кохали одне одного».
Олена видалила повідомлення, не відповідаючи. Вона раптом усвідомила, що справжнього кохання в їхніх стосунках не було. Була звичка, зручність, але не повага і не любов.
Зрештою, коли ти повертаєшся у свій дім і не знаєш чи знайдеш на місці якусь свою річ, хіба таке місце може вважатись домом. Завжди можна запитати, обговорити.
Олена ніколи не була жадібною, готова була ділитись, але коли між “позичити” і “взяти назавжди” межі немає, хіба не чоловік повинен це припинити? Він навіть не вислухав, просто захищав сестру. Де тут сім’я?
Хіба Олена не права у цій ситуації?
Головна картинка ілюстративна.
