— Ну, не те щоб прозорою, але схуднути тобі, Таню, не завадить. На дієті посидіти. Ти ж подивися, що ти їси: сальце, картопелька, сметанка. А жінка повинна їсти фрукти й капусточку.
Василь повернувся з міста якийсь інший. Таня не знала, як угодити чоловікові.
— Васєчку, сідай, вечерю приготувала, наливоньку твою улюблену дістала.
Василь відклав газету — старався завжди бути в курсі новин, аби блиснути в гаражі перед хлопцями — і сів за стіл. Таня старалася. Вона взагалі любила й уміла готувати, але сьогодні стіл просто ломився. Вася, розпарений після лазні, із задоволенням крякнув, поклав собі картоплі з салом, з краєчку примостив салатик із капустки з журавлиною, налив собі чарку, і Таня собі трохи підлила.
— Ну, за підвищення!
Таня всміхнулася.
— Ой, скажеш, теж мені підвищення — з трактора на комбайн.
— Але так, не всі вміють і можуть.
Василь роздратовано поставив порожню чарку.
— Ось, Таню, якась ти не така. Чоловіка треба підтримувати, захоплюватися ним…
— Та я ж підтримую! Он цілих два тижні все сама тягнула. А господарство-то в нас яке! І нічого, мене от ніхто не похвалив.
Таня теж поставила чарку на стіл, так і не пригубивши.
— Знаєш, от у місті жінки зовсім інші. Такі вони там прозорі, тендітні, їдять, як курчата. І чоловік для них — це цар і бог.
Таня спробувала усміхнутися.
— Ну, якщо я їстиму, як курча, — так і чавун у піч не засуну. У нас на двох поросят чавуни відерні. А що — цар і бог? Так це ж від безділля все. Якщо ти, як цар, на печі лежатимеш, а я все сама робитиму — думаєш, це правильно буде?
Василь навіть кулаком по столу грюкнув.
— Гей, та ти ж мене не розумієш! Я тобі про стосунки, а ти мені про поросят! Ну, що за життя таке особисте? Ніякої романтики, тільки порося, курки та корови на думці!
Таня встала, похмуро подивилася на Василя.
— Щось я тебе не тямлю. Вчитися наче як на комбайнера поїхав, а навчився начебто одразу на директора. Чи, може, знайшов собі там таку прозору?
Василь сіпнувся. Танька завжди його на відстані відчувала. Оця Інна, з якою він познайомився в місті, була зовсім не така.
Вона говорила, що в кожного має бути свій особистий простір, тобто те, в що другі половинки втручатися не повинні. І зараз Василь дуже, доречно, згадав її слова. Ну, йому спершу так здалося, що доречно.
— А це, Тетяно, моя справа, і ти не повинна порушувати межі мого особистого простору й намагатися лізти до мене в душу!
Василь махнув ще чарку. Хай знає, що поруч із нею не якийсь там селюк, а цілком освідчений і підкований хлопець.
— У душу, кажеш, лізти не можна?
— Ні.
—Прозорою, кажеш, треба бути.
Василь демонстративно оглянув дружину. Ніде нічого не торчить, не висить, але на верхню частину тіла можна кружку пивну поставити — і пиво не розіллється, міцно стоятиме. Та й стегном… якщо зачепить кут будинку, то точно поламає.
— Ну, не те щоб прозорою, але схуднути тобі, Таню, не завадить. На дієті посидіти. Ти ж подивися, що ти їси: сальце, картопелька, сметанка. А жінка повинна їсти фрукти й капусточку.
— Це так твоя знайома їсть?
— Яка знайома? — Василь зніяковів.
От як вона здогадалася? А потім вирішив, що трохи ревнощів Таньці не зашкодить, а то щось дуже впевненою в собі стала. А як Юрка народила, так взагалі…
— Та хоч і знайома. Ти слухай та на вус мотай, як справжні жінки живуть! І взагалі, в мене, мабуть, від твоєї їжі й печія — усе жирне й багато.
Таня дала синові в руку цукерку й сказала:
— Піди в кімнату, включи мультики.
Юрка ні в яких переконаннях не потребував, а Таня втупилася своїми величезними очима в Васю.
— Тобто ти хочеш сказати, що вона, яка їсть капусту, — жінка, причому справжня, а я, значить, — ні?
Василь розумів, що розмова звернула кудись не туди, і спробував пояснити.
— Але ж це еталон жіночності, ніжності, тендітності…
Яким чином у дружини в руках опинилася сковорідка, він не помітив. Ухилився в останню мить, встигнувши тільки крикнути:
— Ти що, ненормальна?!
Таня замахнулася. Якимось дивом Вася вистрибнув у вікно. Він чудово знав Таню. Причому задовго до того, як вони одружилися. Її було дуже складно вивести з себе. Але якщо Таня розлютилася — гаси світло.
Був випадок у селі, коли Мішка, чоловік продавщиці, яка подругою Тані була, став на неї руку підіймати. Сам був не місцевий. У Маринки, окрім баби, нікого не було. І ніхто нічого довго не знав. А потім Таня помітила синці. Одразу сказала Васькові, що ввечері в гості до Марини йдуть.
Посиділи, випили трохи, і чоловік той давай видавати: «Маринко, подай те», «Маринко, подай се». Та спочатку побігала, а потім сіла й каже: «Сам візьми». А він одразу в бійку. А кого там бити? У Маринки зросту метр з кепкою, а ваги — як у півня.
Вася був проти, щоб вона втручалася, але це Таньку не зупинило. Чоловік більше ніколи на Маринку не то що руки не підіймав — а навіть помахати боявся. А перш ніж щось сказати, обертався — чи немає Таньки поруч.
Василь зупинився. «Так, вдома є рушниця. Якщо тільки Таньці на думку спаде, що він їй зрадив — йому кранти». Вася сховався за дерево, але Таня не вийшла. Він із полегшенням зітхнув і рушив у бік лазні. «До ранку заспокоїться, а потім ще й прощення проситиме». А в лазні, у передбаннику, там, де віники висять, у нього пляшечка захована. Там же рибка висить, в’ялена. Тож він із комфортом проведе час.
Тетяна в цей час зі сльозами на очах крутилася біля дзеркала. «Корова, по-іншому й не скажеш. Має рацію Васька. Не дивно, що чоловік на інших жінок позирає. Сама у всьому винувата». Таня бачила, що в передбаннику світиться вогник, заспокоєно зітхнула, але за чоловіком не пішла. «Нехай там поспить, і я сама заспокоюся».
Ніч майже не спала. Усе згадувала страви з капусти та усілякі фрукти. Як згадала — так бігом й записувати.
Вранці Вася обережно заглянув у двері.
— Танюх, зайти можна?
— Вась, ну що ти як нерідний? Погарячкували обоє.
Вася з полегшенням видихнув.
— Та вже ж, погарячкували. І я теж хороший. Чого оцю Інку згадав? Чіплялася до нього, худа. А Танька он в нього яка! Є за що потриматися. А волосся? А очі!
Він сів за стіл.
— Поснідаю й у контору, мабуть, одразу, а потім у гараж.
Таня поставила перед ним тарілку. Вася здивовано на неї подивився.
— Таню, а це що?
— Ну, як що? Каша вівсяна з цільного зерна, дуже корисна. Знаєш, Вася, подивилася я на себе, на тебе… Маєш рацію, неправильно ми харчуємося. Тепер усе буде по-іншому.
Василь похмуро запихував у себе кашу на воді й думав про те, що зараз би він із задоволенням відрізав собі свій язик.
Додому повернувся під вечір голодний, але задоволений. Директор пообіцяв, що до сезону йому новий комбайн пригонять. А це не жарти. Господарство розраховує на нього. Готове таку покупку зробити. Відповідальність.
— Танюх, я вдома! Жерти хочу, як вовк!
Таня якось дивно на нього подивилася.
— Вась, так говорити негарно. Треба говорити «їсти», «кушать».
— Та яка різниця? Швидше неси, а то помру!
Таня поставила перед ним дві тарілки. В одній — салат із капусти, в другій — відварений шмат м’яса. Перед собою поставила тільки капусточку.
— Це, Танюш, а може, хоч хлібця даси?
— Ні, Вась. Якщо вже ми збираємося правильно харчуватися, то не можна робити ніяких поблажок.
— Таню, я не хочу! Я хочу нормальної їжі, розумієш, людської!
— А як же печія?
Вася прикусив язика, узяв виделку, почав гризти капусту. З цього дня його страждання тільки починалися. Він і уявити не міг, що чекає на нього попереду.
Вихід із ситуації з їжею він знайшов швидко — став заходити в їдальню. Хлопці на нього дивилися як на ненормального.
— Вась, ти що, ніколи в житті в їдальню не ходив? У тебе ж Танька готує, як Бог!
Він спочатку відмахувався, а потім розповів усе на перекурі. Іванич, найстарший із бригади, почухав потилицю.
— Краще б ти сам себе застрелив. Сказати жінці, що вона товста, та ще й готує не так — це ж рівносильно самогубству.
— Зате Ольга моя каже, що щось сталося в родині у Тані. Така дівка була хороша, а тепер злюща стала, як змія. Навіть діти від неї тікають.
— А як тут злющим не будеш, якщо голодний постійно?
Василь зітхнув.
— Виселила мене в кімнату до Юрки. Каже, що втомлюється.
— Хлопці, ну годі реготати. Краще порадьте, що робити. У нас зараз тільки Юрка нормальну їжу їсть, бо росте.
Хлопці нічого порадити не встигли. У гараж увійшла жінка.
— Вітаю. Мені сказали, я тут Василя можу знайти.
Вася поблід, потім почервонів, потім устав.
— Іно, а ти що тут робиш?
Вона підійшла до нього, усміхнулася.
— Ось, приїхала. Я ж пам’ятаю, ти казав, що з дружиною тобі дуже не пощастило. Приїхала рятувати. Ти радий?
Вася розгубився. Інна жила в тому ж готелі, що й він. Вони попадали вранці в один час у їдальню, потім якось розговорилися. Вона теж приїхала на підвищення кваліфікації. Потім прогулялися разом, потім випили, посиділи. Нічого такого не було, окрім розмов, правда, досить відвертих.
— У сенсі «рятувати»?
Вася розгублено дивився на хлопців, але ті відводили очі. Інна сміялася.
— Та не лякайся ти! Я дізналася, що у вас фельдшера нема. Ось напросилася до вас. І ти тут.
Тільки зараз Вася зрозумів, що він попав. Причому попав так, що як вийти з цієї ситуації, взагалі було незрозуміло.
— Інно, послухай… я ж, як би це… одружений. Дружину свою кохаю.
Інна кивала головою в такт його словам і посміхалася.
— Вась, я все розумію. Не прийнято говорити, що погано, але ж людина не повинна страждати заради пристойності.
Вася спітнів.
— Інно, які пристойності? Зрештою, я ж нічого такого тобі не обіцяв.
Вона кивнула головою.
— А я почекаю, поки ти у своїх почуттях розберешся. Ну, все одно мені тут працювати.
Інна вискочила за двері. Така вся тоненька, прозора. Вася з розмаху сів на колесо. Іванич зітхнув.
— Ось що я тобі скажу, Василю. Ну й дурний же ти, а? Остання справа з чужими бабами своє обговорювати. Тьфу ти!
Хлопці розійшлися, і пояснення Василя ніхто слухати не став. А він розлютився. «А що, може, він не прав? Жінка ж повинна бути тендітною, чи ні?»
Коли повернувся додому, одразу зрозумів — Таня була в курсі. Вона сиділа за столом рівно, як солдат із рушницею. А перед нею стояла велика валіза й сумка.
— Це що? — Вася вказав на валізу.
— Речі твої?
— Мої? Навіщо?
— Була в мене сьогодні оця твоя тендітна.
Він так і сів.
— Навіщо?
— Сказала, що прийшла подивитися на мене, оцінити, так би мовити. Позітхала. Сказала, що Василь такого не заслужив.
— Таню, послухай, вона якась ненормальна, дурна! Чесно, от у нас нічого з нею не було взагалі!
— Вась, а мені не цікаво. Досить того, що вона просто прийшла. От і все.
— Таню…
Тетяна встала, стримуючись із останніх сил.
— Будь ласка, іди.
— Та куди ж я піду?
Вона здивовано подивилася на нього.
— Як куди? Тебе ж там чекають, мабуть.
Він вискочив за двері. «Ну, і що тепер робити?» Пометався селом, постукав до Іванича. Той відчинив, подивився на розкуйовдженого Василя, кивнув.
— Заходь. Що трапилося?
— Іваничу, пусти пожити.
— А…
— Ну, хоч на веранду вигнала б, чи що?
— Так тобі й треба. А жити? Живи, місця багато.
Село веселилося. Ввечері перед домом Іванича розташувалася Інна. Ходила по травці, сиділа, насіння лускала, а Василь, перемахнувши в город, щоб вона не бачила, що його вже нема, так само тинявся перед своїм домом.
Дітвора бігала подивитися то на одну, то на іншого. Приходили й дорослі. Хто головою хитав, хто просто сміявся. Таня, як тільки бачила Васю, одразу зачинялася на гачок. Так і сиділи: вона в домі, він на вулиці.
Вася висох, став схожий на тінь. Таня теж сильно змінилася, схудла, якось осунулася. Інна все намагалася поговорити з Василем, але він усе тікав, поки Іванич не гаркнув на нього:
— Вась, ну ти що, як не чоловік? Ти вже поясни або одній, або другій, як жити далі збираєшся.
Він вийшов на вулицю. Інна одразу підскочила з трави.
— Підем до річки, поговоримо.
Інна з готовністю повисла у нього на руці.
— Уявляєш, до мене якісь старухи ходять, усе до совісті моєї звертаються, а того не розуміють, що кохання — тобі на совість начхати!
— Яке кохання?
Інна подивилася на нього здивовано.
— Як яке наше? Я ж пам’ятаю, які ти мені слова говорив, як захоплювався!
— Інно, та це ж не я говорив, це випивка говорила! Ми з тобою тоді скільки випили?
Інна вперто потрясла головою.
— Що в тверезого на умі, те в не тверезого на язиці.
Василя розірвало.
— Ти взагалі дурна! Навіщо сюди припхалася? Тобі що, у місті не сиділося? Чи, може, я тебе кликав? А може, я тобі щось обіцяв? Ну, як ти зрозуміти не можеш? Я свою дружину люблю! Саме таку, яка вона є! Бо вона в мене найкрасивіша і найкраща!
— Але ж я бачила її! Вона товста!
— Ні, вона нормальна! Така, якою має бути жінка! А от ти — худа! Ти вже вибач, але в тобі немає нічого від жінки! Фікція одна! Усе, прошу тебе, їдь! Ніколи! От навіть якщо Таня мене не простить — ніколи я з тобою не буду!
Інна навіть ногою притопнула, дивлячись йому вслід. Потім оглянулася, побачила камінь, схопила й із злості кинула йому вслід. Не думала, що влучить, а влучила.
Василь повільно розплющив очі. Стеля… його стеля. А як він тут опинився? Взагалі нічого не пам’ятав.
— Ну, отямився.
Вася сіпнувся. Точно, його стеля. Та й голос Тані. Він скосив очі. Вона стояла поруч.
— Танечко.
— Значить, так. От якщо ти хоч один разочок, ні, ні, хоч півразочка подивишся кудись набік.
— Таню.
Вася хотів схопитися, але вона його втримала.
— Лежи, струс у тебе.
Вася замовк, лежав і тільки щасливо посміхався. Та він готовий був п’ять дірок у голові зробити, аби тільки сюди повернутися.
— Що на вечерю будеш?
Таня дивилася на нього в очікуванні.
— А можна картоплі з салом?
Таня вже повітря набрала, а потім розсміялася.
— Що? Знову переходимо на шкідливу їжу?
— Не шкідлива вона, вона смачна!
За кілька днів Василь нарешті наважився.
— Таню, а чому ти простила мене?
Вона хмикнула.
— Так… Іванич, слідопит недороблений, усю вашу розмову з оцією Інкою підслухав. У кущах сидів. Ну, не спеціально, а от як ви прийшли — сховався. Ну, от він тебе й притягнув, і розповів усе.
— А вона де? У поліції?
— Ні, відпустила я її. Нещасна вона дуже, раз так за чужих чоловіків хапається. Так що фельдшера в нас знову нема.
Вася обережно притулився щокою до її руки.
— Та й Бог із нею. Головне, що ти в мене є.
А Тетяна якось незвично на нього подивилася.
— До речі, про те, хто є і хто буде їсти. Поповнення у нас намічається.
