— Ну і що це за сільська вечеря, Віро, невже так важко було запекти рибу до мого приїзду? — кинув Руслан, ледь переступивши поріг разом із гостями. Ці слова стали початком кінця мого терпіння, адже я ще не знала, яку розмову почую за тиждень.
Руслан стояв посеред вітальні, вказуючи рукою на стіл, накритий білою скатертиною. — Я ж казав, що люди здалеку їдуть. Хіба не можна було приготувати щось особливе до мого приїзду і приїзду друзів? Звичайні вареники я ще не раз поїм у будні, це щоденна їжа. А ось качку з яблуками запекти або хоча б м’ясне асорті дороге зробити не додумалася? Гості все-таки їдуть, треба ж якось зустрічати по-людськи.
Віра завмерла з тарілкою в руках, відчуваючи, як обличчя починає палати від сорому. У дверях стояли Катерина та Степан, їхні давні друзі, які щойно переступили поріг дому. Вони ніяково переглянулися, не знаючи, куди подіти очі від такої несподіваної сцени. Віра готувалася до цієї зустрічі весь день: запікала крученики з грибами, робила домашні паштети, вибирала найсвіжіші овочі на ринку. Вона хотіла, щоб усе було по-домашньому затишно, але Руслан вирішив інакше.
Сонце повільно ховалося за обрій, розфарбовуючи небо в рожеві відтінки, коли Віра почула знайомий гуркіт мотора під вікном. Вона якраз поправляла краї скатертини, яку діставала лише в особливих випадках. На серці було легке хвилювання, адже сьогодні до них мали завітати особливі гості. Вона хотіла, щоб усе було ідеально. Проте, як тільки Руслан зайшов до хати разом із друзями, його похмурий погляд одразу зіпсував усю атмосферу.
— Проходьте, будь ласка, ми так на вас чекали — Віра зробила крок назустріч, намагаючись згладити перше враження. — Роздягайтеся, мийте руки і сідайте до столу, поки все гаряче.
— Та куди там сідати — знову вставив Руслан, знімаючи куртку. — Я хотів, щоб ми посиділи солідно, щоб на столі було те, що рідко готуємо. А ти знову за своє — овочі, вареники. Це просто неповага до моїх друзів, Віро.
Катерина спробувала розрядити обстановку.
— Руслане, та що ти таке кажеш? Усе виглядає неймовірно смачно! Ми так скучили за справжньою домашньою їжею, нам нічого іншого не треба. Вареники ручної ліпки — це ж справжнє свято!
Але Руслан не вгамовувався. Він продовжував висловлювати претензії, поки гості проходили до кімнати. Він вважав, що Віра вічно економить там, де треба показати себе з найкращого боку. Для нього стіл був способом продемонструвати свій статус, а не просто вечерею з близькими людьми. Йому хотілося вишуканості, дорогих соусів та страв, які вимагають багато часу та грошей, хоча він сам ніколи не докладав зусиль до господарства.
Віра мовчки відійшла на кухню. Її руки тремтіли. Вона згадала, як вибирала кожен інгредієнт, як хотіла порадувати Катерину її улюбленим яблучним пирогом. Тепер усе це здавалося непотрібним. Коли всі нарешті сіли за стіл, напруга лише зростала. Руслан демонстративно відсував від себе тарілку.
— Спробуй крученики, Степане, вони хоч трохи нагадують святкову страву — сказав він. — Хоча, якби була запечена телятина з чорносливом, було б куди краще. А ці вареники — ну що це за дитячий садок?
— Руслане, припини — тихо сказала Віра. — Усім усього вистачає. Давайте краще поговоримо про те, як ви доїхали.
Розмова йшла важко. Катерина розповідала про нову роботу, але Руслан постійно повертав тему до високих стандартів гостинності. Він згадував, як їх приймали в інших місцях, які вишукані наїдки подавали на стіл. Він буквально смакував назви страв, яких сьогодні не було на його столі, намагаючись показати гостям, що він людина великого польоту, а от дружина не дотягує.
— От бачиш, Степане, як воно буває. Працюєш, стараєшся, хочеш гідного прийому в домі, а в результаті отримуєш звичайну вечерю. Наступного разу, мабуть, доведеться все замовляти з ресторану, щоб не було ніяково перед людьми. Бо господиня наша, бачте, не додумалася до чогось серйознішого.
Степан, який до цього моменту мовчки їв, відклав виделку.
— Знаєш, друже, ти дарма це затіяв. Ми приїхали до вас, а не на дегустацію меню. Віра приготувала все з душею. А пафос нам ні до чого. Мені ці домашні страви кращі за будь-яку ресторанну їжу. Я б кожен день таке їв, якби хтось з такою любов’ю готував.
Руслан на мить замовк. Він розраховував, що друг підтримає його критику, але сталося навпаки. Катерина теж почала розхвалювати кожну страву. Віра вдячно посміхнулася подрузі, але в душі все стискалося. Вона згадала, скільки разів за останні роки Руслан так само знецінював її працю. Для нього ніколи не було достатньо добре, він завжди шукав, до чого причепитися, щоб підняти власну значущість.
Вечір тривав, але затишок так і не повернувся. Коли настав час десерту, Віра принесла свій фірмовий пиріг. Його аромат наповнив усю кімнату. Навіть Руслан взяв собі великий шматок, хоча продовжував тримати вираз обличчя людини, яку важко вразити.
— Пиріг нормальний — пробурмотів він. — Але якби ти додала туди ще горіхів і карамелі, або хоча б якісь лісові ягоди, було б значно краще. А так — просто тісто з яблуками.
Катерина лише похитала головою. Вона бачила, як Віра намагається стримати сльози. Після вечері, коли гості вже поїхали, у хаті запала важка тиша. Віра почала збирати посуд, не дивлячись на Руслана. Він сидів у кріслі, ніби нічого не сталося, і гортав стрічку новин у телефоні.
— Тобі справді було так соромно перед ними за мою вечерю? — тихо запитала вона, стоячи біля столу.
— Що ти починаєш? — відгукнувся він, не піднімаючи очей. — Я просто сказав правду. Ти могла б більше постаратися, знаючи, хто їде. Це питання престижу.
— Це були і мої друзі також. Ти зневажив мою працю при них, Руслане. Ти перетворив наш вечір на якесь змагання статусів, де я виявилася винною в тому, що просто хотіла нагодувати людей смачною їжею.
Руслан лише махнув рукою і пішов до спальні. Наступного ранку Віра не приготувала сніданок. Коли він запитав, де його кава та омлет, вона спокійно відповіла, що її страви занадто прості для такої витонченої людини, тому йому краще відвідати ресторан.
Минуло кілька днів. Руслан ніби вибачився, приніс якісь квіти, куплені похапцем. Віра почала потроху відтавати, сподіваючись, що цей випадок став для нього уроком. Проте через тиждень вона випадково почула його розмову по телефону на балконі. Він знову обговорював ту зустріч з колегою.
— Та ти розумієш — казав він тихим, але самовпевненим голосом. — Віра просто не додумалася накрити стіл нормально. Я вже їй пояснив, що треба було щось солідне подати, а не ті вареники. Вона ніби послухала, трохи поображалася для вигляду, але ж ти знаєш — за ними треба постійно наглядати, щоб не розслаблялися. Мені навіть трохи незручно перед Степаном було за таку просту їжу, він же людина ділова.
Віра завмерла посеред коридору. Вона зрозуміла, що всі його вибачення були лише грою, щоб повернути собі звичний комфорт і щоб вона знову почала бігати навколо нього. Його справжнє ставлення нікуди не зникло. Він ніколи не цінував її зусилля, а лише використовував її працю як частину своєї вигаданої картинки успіху для оточуючих.
Вона сіла на край дивана, відчуваючи повну байдужість. На кухні в каструлі щось закипало, але вона навіть не поворухнулася. Вона раптом зрозуміла, що в цьому домі вона завжди буде самотньою, скільки б страв вона не готувала і як би не старалася. Повага — це те, чого вона тут ніколи не отримає, бо Руслан бачив у ній лише функцію, а не живу людину з почуттями.
Ця історія залишає по собі гіркий осад, бо в житті не завжди все закінчується красивими змінами. Іноді люди просто не здатні бачити нікого, крім себе та своїх амбіцій, і ніякі зусилля близьких не можуть змінити цю внутрішню черствість.
А як ви вважаєте, чи можна навчити людину цінувати вашу працю, якщо вона бачить у ній лише належне і постійно порівнює вас з якимись вигаданими ідеалами? Чи варто витрачати роки свого життя на того, хто завжди знайде привід для невдоволення, навіть якщо ви віддаєте останнє, щоб створити затишок?
Поділіться своїми думками в коментарях, адже це дуже важливо для кожного з нас — знати, що ми не самотні у своїх переживаннях. Будь ласка, поставте свою вподобайку, якщо ця історія зачепила вас за живе, і обов’язково напишіть свою думку, нам це справді важливо!
