— Ну і куди їй тепер іти? На теплотрасу? Там морози, до вихідних обіцяють до -10°C!
Віктор завзято тицяв вилкою в котлету, наче шматок смаженого м’яса був особисто винен у всіх бідах людства.
— Господиня навіть тиждень почекати не захотіла. Одразу замки міняти, дільничним погрожувати. А у Свєтки грошей зараз — кіт наплакав!
Олена повільно пережовувала вечерю, дивлячись не на чоловіка, а в темне вікно. Вона знала цей тон занадто добре. Це був початок великої “мильної драми”. Сценарій завжди однаковий: спочатку він тисне на жалість, малює картини апокаліпсиса, де його сестра — головна мучениця, а потім висуває вимогу.
— Вітю, давай не будемо, — втомлено промовила вона. — У Світлани завжди грошей «кіт наплакав». Це її перманентний стан, у якому їй, судячи з усього, дуже комфортно.
— Комфортно?! — Віктор аж поперхнувся. — Людину на вулицю викидають! Вона мені дзвонила пів години тому, ридає в трубку, каже — навіть на хостел не вистачає. Ти уявляєш, як це — жінці самій, взимку, без даху над головою?
Він спеціально робив акцент на слові «жінці», намагаючись розбудити в Олені хоч краплю солідарності. Але всередині Олени на місці жалості було випалене поле.
— Я чудово уявляю, як це, — холодно відчеканила вона. — Коли тобі дзвонить директор у вихідний і питає, чому твоя протеже, твоя родичка, за яку ти поручилася головою, винесла з офісної каси 15 000 гривень. І послала мою керівницю матом перед тим. Ось це я пам’ятаю. Я потім три місяці червоніла перед усім відділом і виплачувала недостачу зі своєї премії.
Віктор поморщився. Він ненавидів цей козир.
— Знову ти за старе… Це була помилка. Вона думала, це чайові. Вона ж повернула! Ну, тобто, ми повернули…
— Вона типу “повернула”, тому що я заплатила зі своєї кишені, Вітю. А вона навіть «вибач» не сказала.
Олена встала, щоб помити тарілку, але відчувала, як чоловік набирає повітря для головного удару.
— Оленко, послухай… — голос став лагідним. — Вона складна людина. У неї доля важка. Але вона моя сестра. Єдина. Я не можу кинути її замерзати.
— І що ти пропонуєш? — запитала вона, не обертаючись.
— Їй треба просто перекантуватися. Недовго, пару тижнів, може, місяць. Поки роботу знайде. У нас у залі диван порожній. Вона тиха буде, ти її й не помітиш.
Олена повернулася. Погляд її був важким.
— Ні. Вона не буде тут жити. Ні місяця, ні дня.
— Ти що, не чуєш?! Їй іти нікуди! Це форс-мажор!
— У Світлани все життя — один суцільний форс-мажор. Я не хочу ховати золото і гроші у банківську комірку. Не хочу перевіряти, чи не відлила вона половину мого крему для обличчя в баночку з-під йогурту. Чи не залізла “випадково” у мою сумочку – раптом, там готівка є? Вона крадійка. І брехло. Та лінива нечупара. Побачу її на порозі – викличу поліцію.
— Та як ти можеш бути такою черствою! Це рідна кров! — Віктор схопився, стілець із брязкотом від’їхав. — Я зобов’язаний їй допомогти!
— Допомагай, — спокійно відповіла Олена. — Зніми їй кімнату, оплати хостел, дай грошей на їжу, але сюди не тягни.
— Ти просто егоїстка, Олено! Зажерлася у своєму комфорті! — він навис над нею, намагаючись задавити криком. — Мені плювати на твій дозвіл, я не буду питати, як мені допомагати сестрі!
Віктор вилетів із кухні, а Олена почула, як він люто набирає повідомлення. Вона знала: він написав «Збирайся». Він думав, що це просто жіночий каприз, через який можна переступити.
Олена повернулася з «магазину» через 40 хвилин. Вона просто сиділа в машині, намагаючись заспокоїтися. Вона сподівалася застати чоловіка розгубленим, але реальність вдарила в ніс запахом вогкості та старого тютюну.
Прихожа була завалена величезними картатими сумками-баулами. Якесь пістряве шмаття, старий пуховик, коробки зі взуттям, перетягнуті скотчем. Із вітальні доносилося пихкання.
— Вітю?
Чоловік визирнув із кімнати, спітнілий і розхристаний.
— О, повернулася. А я тут місце розчищаю. Свєтка подзвонила, вона вже в таксі.
Олена пройшла у вітальню. Її улюблений диван був розкладений, декоративні подушки валялися в кутку як непотріб.
— Звідки це все? — тихо запитала вона.
— Ну… речі її. Вони в мене в гаражі лежали пару днів. Вона попросила притримати. Я зганяв швиденько, поки ти гуляла. Не ганяти ж машину двічі.
Олена відчула холод у грудях.
— У гаражі? Тобто ти знав усе заздалегідь? Ти чекав моменту, щоб поставити мене перед фактом?
— Яка різниця! — огризнувся він. — Людині жити ніде! Олено, не стій над душею, дай постільну білизну. Тільки не ту «парадну», а простіше щось. І рушник знайди — їй у душ треба з дороги.
Він говорив з нею як з покоївкою в дешевому готелі.
— Прибирай це все. Зараз же, — сказала Олена.
— Ти зовсім хвора? Куди я це приберу? Сестра вже під’їжджає! Я не буду виглядати «ганчіркою» перед ріднею!
Він схопив одну з сумок, і дно не витримало. На чистий килим вивалився мотлох: старі журнали, немитий посуд у газеті та попільничка, повна недопалків. Запах прокуреного під’їзду миттєво заповнив кімнату.
— Упс, — буркнув Віктор. — Ну нічого, приберемо. Олено, чого стала як істукан? Неси віник і ганчірку. Тут протерти треба, поки Світлана не прийшла. Незручно, брудно ж.
Він навіть не подумав вибачитися. Він вимагав, щоб вона прибирала бруд за його сестрою ще до того, як та зайшла.
Олена мовчки вийшла в коридор.
— Ти куди знову? — крикнув він навздогін. — Білизну дістань і ключі свої дай! Я дублікат зроблю завтра, а свій комплект Свєтці віддам поки що.
Олена зупинилася біля тумбочки. Там лежали ключі Віктора: зв’язка від квартири з брелоком-машинкою і ключі від його автомобіля.
Вона взяла обидві зв’язки. Важкий метал холодив долоню. Ключі від дому, який він перестав поважати, і ключі від машини, за яку вона допомагала платити кредит.
— Чуєш, Олено! — знову крикнув він, повзаючи на колінах серед недопалків. — У нас поїсти щось є? Свєта голодна буде. Розігрій котлети!
Олена не відповіла. Вона вийшла на сходовий майданчик і підійшла до сміттєпроводу. Залізна кришка була холодною. Вона потягнула її на себе.
— Розігрій сам, — прошепотіла вона в порожнечу і розтиснула пальці.
Дзень! Метал вдарився об стінки труби. Глухий удар десь на рівні першого поверху поставив крапку.
Олена повернулася в квартиру. Двері не зачиняла. Віктор усе ще порався з брудом на килимі.
— Ну де ключі? — буркнув він. — Давай швидше, Свєта зараз набере.
— Тобі не знадобляться дублікати, — рівним голосом сказала Олена. — І зустрічати її доведеться дуже швидко.
Віктор нарешті підвів голову.
— У сенсі? Лено, не виводь мене. Дай ключі й іди грій вечерю.
— Ключів немає. Свої я не дам А твої я викинула, Вітю. У сміттєпровід.
В кімнаті запала тиша.
— Куди викинула? — У сміттєпровід. Я чула, як вони вдарилися об метал десь внизу. Думаю, вони зараз у загальному контейнері, у купі помиїв. Разом із твоїми ключами від машини.
Віктор застиг. Його обличчя стало сірим. Машина була його ідолом.
— Ти брешеш… Ти не могла. Ти не така стерва.
— Могла. Ти зробив мене такою пів години тому, коли вирішив перетворити мій дім на нічліжку для злодійки. А тепер слухай уважно: у тебе рівно дві хвилини, щоб зібрати цей мотлох і забратися звідси. Мусоровоз приїжджає рано-вранці, але безхатьки перевіряють баки набагато раніше. Якщо хочеш врятувати свою «ластівку» — біжи.
Віктор з криком кинувся до вікна, потім до дверей.
— Тварюка! Я з тобою жив, а ти — змія!
— Забирай речі сестри і свої прихопи, якщо встигнеш. Час пішов.
Знизу на вулиці пролунав настирливий гудок таксі. Світлана приїхала. Віктор заметався по кімнаті, хапаючи сумки, розсипаючи фен і попільничку.
— Я тобі це пригадаю! — ричав він, волочачи баули по ламінату. — Ти на колінах приповзеш!
Олена тримала вхідні двері.
— Остання сумка залишилася. Поквапся.
Віктор, червоний від напруги, вивалився на майданчик.
— Ключі! — загорлав він. — Де саме?! Який контейнер?!
— Правий, — збрехала Олена. Їй було байдуже. — Шукай краще. Може, знайдеш там свою совість заодно. І пошукай одразу їй гарного адвоката. Бо свою заяву до поліції я не заберу, за минулі її “гастролі” тут. А будеш далі їй допомогати – станеш спільником, рано чи пізно.
Вона повільно, з насолодою, зачинила двері перед його носом. Клацнув замок. Один, другий. Далі ланцюжок.
В квартирі пахло тютюном, але це було поправно. Олена відчинила вікна. Вперше за довгий час тут стало легко дихати. Вона сповзла по дверях на підлогу і… посміхнулася. Це була перемога.
