— Ну, чого зупинилися? Зовсім хлопчину замучила. Заходьте.
Аня здригнулася. Збоку, у тіні, стояла жінка чи бабуся — незрозуміло було, бо чорна хустка, якою вона була закутана, ховала половину обличчя
— Не плач, не плач, — Анна тихо гладила Єгора по голові.
Син підвів на неї заплакані очі.
— А чому ми з ним живемо? Мам, давай поїдемо. Далеко, щоб він нас не знайшов.
— А як же ми житимемо?
— Нас же ніхто не чіпатиме, ніхто не лаятиме — отже, житимемо добре.
Єгор тихо схлипнув, а в душі Ані піднялася хвиля розпачу. Що ж вона робить? Гаразд, сама терпить таке ставлення від чоловіка, але син-то чим винен? Він не винен, що йому дісталися такі батьки.
Вона обернулася до Єгора.
— Ось що. Давай-но дуже тихо й швидко збирай свої речі — тільки ті, з якими не зможеш розлучитися, — і чекай мене.
Єгор миттю витер очі.
— Мамо, ми втечемо від нього? Ми поїдемо?
Анна тихо вийшла з кімнати сина. На весь дім лунав багатирський храп. Вона дуже добре знала чоловіка. Тепер він прокинеться тільки до завтрашнього обіду, а за цей час можна від’їхати дуже далеко. Тим більше зараз він спокійний і задоволений.
Олександр був монстром. Шкода, звісно, що Аня зрозуміла це не одразу. Якби вона придивлялася, якби проаналізувала його поведінку до народження Єгора, напевно, зрозуміла б щось. Але вона була молоденькою, закоханою дівчинкою, яка нічого не помічала.
Коли народився Єгор, і Саша зрозумів, що тепер Анька нікуди не дінеться, став поступово показувати своє справжнє обличчя. Він був на підпитку не дуже часто — раз на тиждень, інколи раз у два тижні. Завжди тільки один день. Але цього дня, цього одного разу їм вистачало надовго.
Коли чоловік випивав, то ставав зовсім іншою людиною. Увесь бруд, вся жорстокість і все те погане, що в ньому було, лізло з нього безупинно. Він згадував якісь неіснуючі провини Анни й «навчав» її — навчав так, що залишалися синці.
Потім, коли Єгор почав щось розуміти й став плакати, коли ображали маму, батько став «навчати» його.
Вони жили у страху, знали, що навіть якщо щось спробують розповісти, ніхто ніколи не повірить їм. Для всіх Аня була неробою, що сидить на шиї у чоловіка, який працював, піднімав свій бізнес, годував їх, одягав, взував. І все гідно, як би важко йому не було. Аня всі ці слова вислуховувала від чоловіка, коли він навчав її розуму, — і вірила, бо дуже добре його знала.
Вона тихенько прокралася в його кабінет, набрала пароль на сейфі, тихо відчинила, взяла свої документи й документи сина, подумала — взяла трохи грошей. Все ж таки колись чоловік продав її квартиру, що дісталася їй від держави, щоб потім купити цей будинок.
Вона не мала поняття, куди вони поїдуть. У неї зовсім не залишилося друзів, бо спілкуватися з ними їй теж було заборонено.
Як вона не намагалася брати лише необхідне, але набралося дві величезні сумки. Вони не зможуть пересуватися, не привертаючи уваги. І тут Аня усміхнулася. У неї є машина. Так, вона користується нею раз на рік. І зовсім вона старенька, але ж на ходу.
А що старенька — це навіть краще. Менше уваги привертатимуть. Тільки потрібно намагатися їхати такими дорогами, де камер нема. Адже головні траси буквально обвішані ними.
— Синку, ти готовий?
Єгор дивився на неї налякано. Для своїх шести років у нього був надто дорослий погляд.
— Мамо, я дуже хочу взяти ведмедика. Розумію, що він великий, але це ж друг.
— Гаразд, бери. Ходімо.
Анна підхопила сумки. В одній були її речі, в іншій — Єгорові. Біля дверей вона обернулася, ледве подавила бажання кинути палаючий сірник, просто зітхнула й вийшла.
Єгор, коли зрозумів, що вони поїдуть на машині, налякано сказав:
— Тато ж лаятиметься.
— Та хай лається, а ми далеко поїдемо. Це моя машина, а нехай він на своїй катається.
Вони повільно, щоб не газувати, тронулися з двору. Секунду подумавши, Аня повернула ліворуч.
— Мам, а куди поїдемо?
— Поки не знаю, Єгоре. Зараз заїдемо на заправку, заправимо повний бак — і поїдемо, куди вистачить пального. Ну, а там почнемо нове життя.
— І тато нас не знайде?
— Ну, якщо й знайде, то точно не скоро. А до того часу ти вже станеш сильним, великим і зможеш нас захистити.
Єгор спокійно зітхнув.
Поки Аня заправляла машину, він влаштував собі гніздечко на задньому сидінні, потім обійняв ведмедика й задрімав.
Аня їхала вже четверту годину. Позаду було багато кілометрів. Навряд чи Сашка настільки заморочиться, щоб шукати їх так далеко. Швидше за все, знайде собі якусь іншу дурепу. Це йому складнощів не складе. Адже він дуже красивий, а вже пил у очі пускає так, що будь-якому фокусник позаздрить.
Вона помітила ґрунтову дорогу, що йшла в красиві ліси й поля, й рішуче звернула туди. Напевно, там якісь села й селища, а там, напевно, можна зняти будиночок чи кімнату. Потім вона знайде роботу. І є варіант, що в селі офіційні оформлення не потрібні. Ну, або все не так складно, як у місті. І тоді в них буде ще час, якщо Саша все ж таки надумає їх шукати.
Вона ще кілька разів повертала, заплутуючи сліди, хоч уже була впевнена, що не тільки Саша їх не знайде, але й самі вони не виберуться, бо зворотній шлях Аня не знала точно.
Дорога ставала усе вужчою. Хотілося вже розвернутися, але ніяк не траплялося відповідного місця. Навколо стіною стояв ліс. Машина раптом почала чхати. Вони якраз викотилися на велику галявину — і машина заглохла.
Над лісом сходило сонце, а Аня раз за разом повертала ключ у замку запалювання. Але машина, ще трохи пофиркавши, остаточно здохла.
— Мам, щось сталося?
Аня готова була собі язик відкусити, що не змогла втриматися. Потім зітхнула.
— Ми, здається, зламалися.
Єгор швидко переповз до неї вперед.
— Здорово! Можна влаштувати пікнік у лісі! Мам, а в нас є з собою їжа?
Аня усміхнулася.
— Є.
Вони порізали ковбасу з хлібом і запили все це водичкою.
— Ну що, підемо подивимося, де ми?
Вони піднялися на горбочок, у самий центр галявини, — і звідти побачили будинок.
— Ой, мам, дивись — будиночок із казки!
— Так, точно, як із казки.
До будиночка було пристойно. І те, що їй здалося галявиною, далі під горою переходило у великі поля. І десь там знову починався ліс, і вже там стояв самотній будиночок.
— Гаразд, підемо за речами — і до того будинку. Може, там підкажуть когось, хто може полагодити машину. Ходімо.
Вони сильно втомилися, хоч і зупинялися відпочити кілька разів. Висока трава плутала ноги, до того ж була мокрою. Загалом добралися до будинку тільки до обіду — брудні, голодні.
А будинок був обнесений високим парканом, але ворота відчинені.
— Ну, чого зупинилися? Зовсім хлопчину замучила. Заходьте.
Аня здригнулася. Збоку, у тіні, стояла жінка чи бабуся — незрозуміло було, бо чорна хустка, якою вона була закутана, ховала половину обличчя.
— Здоровенькі. Ніна Федорівна я. Заходьте в будинок. Хлопчина зовсім стомився.
Єгор і справді втомився, так що в нього було лише одне бажання — упасти й заснути.
У будинку все було саме так, як вони й уявляли. Єдиною сучасною річчю був електричний чайник. Він взагалі не вписувався в інтер’єр. Вони ще подумали: «Цікаво, а звідки в лісі електрика?»
Ніна Федорівна швидко накривала на стіл.
— Що ж ви пішли так по траві? Там ліворуч дорога хороша.
— Не помітили.
— Ех, не дивно.
Жінка зняла хустку й виявилася літньою, але не старезною.
Після їжі Єгор притулився до мами.
— Ти чого, синку?
— Голова болить.
Аня поклала руку йому на чоло.
— Так ти гориш!
Ніна Федорівна зітхнула.
— Так, зараз чайку вам зроблю лікувального.
— Та в мене пігулки є.
— Не треба дитину всякої хімії годувати.
І за десять хвилин Єгор, покладений у ліжко й закутаний ковдрою, пив чай. Йому ставало краще. Аня це бачила. Ніна Федорівна гладила його по голові й щось шепотіла.
— Страху в твоєму синові багато.
— Ну так, страху в нас вистачає. Ви не прихистите нас, поки я знайду когось, хто нам машину гляне?
Жінка якось дивно на неї глянула й знову повернулася до Єгора. Він наче заплющив очі, наче хотів заснути, але все крутився, стогнав. Тоді Ніна Федорівна поклала йому на чоло руку й тихенько заспівала.
Аня — завмерла. Цю пісеньку вона чула всього один раз, але ніколи в житті її не забуде.
Колись чоловік, коли дуже перепив, став розповідати про свою матір. «Вона… вона, розумієш, кинула мене!» Далі йшли суцільно нецензурні слова. «А прикидалася такою… ще й колискову мені маленькому співала».
І він навіть наспівав їй цю пісню. Аня ніколи її не чула, але запам’ятала на все життя. Бо після того, як Саша викрикнув, що всі жінки на світі погані, він випустив увесь гнів на неї.
Єгор заснув. Вони не ворушилися.
— Ти що, як заморожена? Усе добре з сином буде. Встане — і не згадає, що погано було.
— Ця пісня, колискова.
— Що?
— Пробачте у вас є син?
Ніна Федорівна похмурніла.
— Був колись. Але давно вже нема. Він помер для мене.
— Так. Його Саша звуть?
Жінка сіпнулася, подивилася на Єгора, на Аню.
— Господи, а я-то думаю, кого він мені так нагадує! Ти навіщо сюди приїхала?
Жінка встала й зло подивилася на Аню.
— Він забрав у мене все! Чоловіка, гроші, життя. Що вам ще потрібно?
— Ми втекли від нього. Просто їхали, куди очі дивляться, аби він нас не знайшов. Але якщо вам неприємно знаходитися поруч — то ми підемо.
Жінка втомлено опустилася.
— Я так сподівалася, що ніколи не почую про нього. Він же монстр. І так, він був нам нерідним сином. Ми з чоловіком усиновили його, коли зрозуміли, що діточок у нас не буде. Саша маленьким хорошим хлопчиком був. Він відправив батька на той світ, випадково, але це його розсмішило. Він знущався з мене. Я прокляла його, сказала, щоб більше він ніколи не зустрічався на моєму шляху, інакше він сам здохне. І він повірив.
Бачиш, я, як би тобі пояснити. Я лікую людей руками, травами, словами. Але можу й скалічити. Він хотів, щоб я робила це на його замовлення й за великі гроші.
Аня закрила обличчя руками. Ніна Федорівна м’яко сказала:
— Не бійся, він не буде вас шукати. Він боягуз і ображає лише тих, хто не може дати йому відсіч. Якби ти хоч раз вдарила його сковорідкою — він би більше ніколи не торкнувся тебе.
Минув тиждень. Єгор називав Ніну Федорівну бабусею й просто ходив за нею слідом. Він захоплювався усім, що вона робила чи що показувала йому. Аня ж займалася будинком, городом — і так.
Ніна Федорівна іноді говорила:
— Анюто, та відпочинь ти! Мені он навіть соромно — всю роботу по домі в мене відібрала.
Аня тільки сміялася.
— А мені в радість.
Ніна Федорівна сказала їй, що неподалік, якщо через місточок іти, буде велике селище. І як тільки Аня почне почувати себе впевненіше, потрібно буде сходити, записати Єгора до школи, і там можна дізнатися щодо роботи.
А якось під вечір у дворі з’явився молодий чоловік.
— Привіт, тітко!
— О, Колю, давно тебе чекаю.
— Ай! Умієш ти, тітко, чоловіче самолюбство потішити? Ну, і навіщо я тобі знадобився?
— А ти, Колю, умієш на похвали напрошуватися? Ну, знаєш же, що мені тут без тебе ніяк. Машину подивитися потрібно. Ось у Анічки зламалася.
Микола здивовано подивився на Анну. Хотів, мабуть, запитати, хто та звідки, але запитав інше.
— І де ж ваша машина, мадам?
Аня усміхнулася.
— Там, на тім боці поля.
Машину до будинку Микола пригнав через два дні.
— Ох, вже ці жінки!
Аня сором’язливо поглядала на Миколу, а Ніна Федорівна — хитрo. Єгор же, як завжди, був у захваті, бо за два дні дядько Коля зробив йому справжнього повітряного змія, притягнув відкілясь велосипед і ще пообіцяв навчити ловити рибу.
До Ніни Федорівни час від часу приїжджали якісь люди, а вони з Єгором, аби не заважати, йшли до річки. Останнім часом до них дедалі частіше приєднувався Микола.
Аня врешті не витримала й запитала:
— А як ви знаєте, коли ми тут?
Він подивився на неї й серйозно сказав:
— Відчуваю серцем.
Аня почервоніла, відвернулася. Микола легесенько торкнувся її за руку, розсміявся.
— Та просто тітка Ніна приймає відвідувачів тільки у певні дні й у певний час.
Аня розсміялася разом із ним. Микола замовк, а потім, не дивлячись на неї, сказав:
— Але про серце я не збрехав. Якби мені не подобалося поруч із вами — я б не приходив.
Вони сиділи, мовчали, спостерігали за Єгором — і обоє думали про те, що, схоже, ось-ось їхнє життя зробить новий виток.
А вже через півроку вони одружилися. Весільним подарунком для Ані стало несподіване надходження великої суми на рахунок. Вони були від колишнього чоловіка.
Як виявилося, Ніна Федорівна все ж таки поїхала до сина одного разу, попередивши його, що окрім розлучення він повинен виплатити Анні належну половину й компенсацію за свої знущання. Інакше…
Що саме його чекало, він уточнювати не став.
