— Усе, що не робиться, — усе на краще. Запам’ятай це, онучко.
Ніна тихо плакала, сидячи біля ліжка бабусі.
— Ну, як же це? Якщо людині дуже погано чи боляче, що в цьому може бути на краще? Якщо людина на вулиці опиняється, якщо все втратила?
Бабуся ледве усміхнулася.
— Ну, значить, йому дається шанс, почати все спочатку. Людина — істота, яка живе так, як простіше. От простіше твоєму чоловікові сидіти на шиї. Він і сидить. Ти звикла, що він у тебе бездар. Вважаєш, що це нормально?
— Ба! Що?
— А я що, неправду сказала? Та таких, як твій чоловік, купа. Ось взяти всіх наших родичів. Усі живуть в очікуванні, в очікуванні того, що мене скоро не стане, а їм усе дістанеться. І можуть вони жити так десять років. Нічого не робитимуть для того, щоб добре жити за власний рахунок. Погано житимуть по звичці, просто в очікуванні того, що розбагатіють.
— Бабусю.
— Ніно, йди вже. Втомилася я, поспати хочу.
Ніна слухняно встала. Вона взагалі завжди слухалася бабусю, вірила в неї і мало не боготворила. Мати залишила дівчинку на Серафіму, коли їй ледве виповнилося три роки. Сказала, що потрібно влаштовувати особисте життя — і зникла.
З’являлася, правда, час від часу, щоб зализувати рани від чергового любовного краху, але потім знову зникала. Ніна завжди реагувала спокійно. Вона вважала бабусю і бабусею, і мамою, і подругою, і всім, ким тільки можна було.
З’їхала від бабусі тільки коли вийшла заміж. Та й то через те, що наполягла Серафіма, а так збиралася з нею жити. Але це майже нічого не змінило. Ніна кожного дня після роботи бігла до своєї бабусі, щоб прибрати, приготувати, а Серафіма лаялася на неї:
— Нінко, ну тебе ж вдома чоловік чекає.
— А та весело відмахувалася: — Нехай чекає. Яка різниця, п’ять годин пролежав на дивані чи шість — нічого з ним не станеться.
А два тижні тому Серафіма застудилася, лежала, не вставала. Розуміла, що все-таки наздоганяє її стара з косою. «Ну, скільки можна світ займати? Пора і спокій знати». Поки в силі була, нотаріуса викликала, усі свої справи завершила, сподівалася, що все зробила по совісті.
Ну а за кілька годин бабусі не стало. Ніна ридала. Чоловік сидів осторонь, мабуть, заважати не хотів. І від цього ставало ще болючіше. А до обіду він потряс її за плече:
— Ніно, годі вже, а? Обідати пора, а ти нічого не приготувала.
Ніна сіла на ліжку й подивилася на нього червоними від сліз очима.
— Скажи, Єгоре, ти насправді такий безсердечний, чи ні?
— А чому це я безсердечний? Вона вже стара була, то це процес природний. Ти ж не думала, що твоя баба-яга житиме вічно?
Ніна зітхнула.
— Знаєш що? А не пішов би ти і не приготував би їжі собі сам?
Єгор здивовано вирячився на неї, але Ніна вже знову лягла і відвернулася до стіни.
Як пройшло прощання, пам’ятала погано. Чула тільки шепіт за спиною. Родичі припускали, кому скільки чого дістанеться. У неї не було сил навіть розігнати їх.
Оголошення заповіту призначили на дев’ятий день. Це теж була воля Серафіми. Зачитували заповіт у неї в домі. Єгор приголомшено дивився на дружину. Її двоюрідні сестри, тітки відверто сміялися.
— Ой, Нінко, даремно горщики за бабою виносила. Вона, мабуть, вирішила, що ти занадто дурна, щоб залишати тобі гроші.
— Ну так, таким місце в глушині, поруч із такими ж, як і сама.
Ніна дивилася в підлогу. Усі отримали щось істотне: хто житло, хто гроші, хто авто з бабусиного великого гаражу. А їй бабуся залишила дім у якомусь дуже далекому селі, в глушині, поруч із лісом.
— Усе, що не робиться, — усе на краще, — прошепотіла Нина ледве чутно, але чоловік почув її.
Вони якраз тільки приїхали додому.
— Господи, ну й дурна. Я йду. Іду до нормальної жінки, подалі від тебе.
Двері грюкнули так, що Ніна підскочила. Потім повільно завалилася набік, закусила рукав і заридала.
Вранці прокинулася іншою людиною. Одразу стала збирати речі, подзвонила на роботу, сказала, що звільняється, вислухала багато цікавого на тему «але ти, звісно, вчасно». До вечора все було готово.
Меблі розпродала сусідам за копійки, потрібне спакувала. Тепер залишалося якось добратися до того села. І тут Ніну осяяло. Бабуся чотири роки тому подарувала їй машинку, простеньку, але надійну. Ніна дуже рідко сідала за кермо. Їздив на ній Єгор. А раптом він її не забрав? Раптом коханка неподалік живе? Ніна спустилася в двір, усміхнулася. Машина на місці стояла.
Дім виявився немалим, похмурим трохи, втім, як і все навколо. Дерева великі, темні, і люди якісь невеселі. Ніна, правда, зустріла всього кількох осіб, але настрій стрімко падав.
Вона знала про цей дім, але ніколи тут не бувала. Та й бабуся їздила туди досить рідко. А коли Ніна питала, навіщо він їй, Серафіма лише хитро посміхалася.
— Пам’ять про діда.
Дідуся Ніна пам’ятала погано. Він був такий… такий великий, такий мовчазний і завжди при цьому на роботі. Але більше пригадати нічого й не змогла.
Всередині дім виявився добротним і навіть чимось затишним. Наче тут і прибирали, і протоплювали. Ніна не встигла речі розкласти, як у двері неголосно постукали.
— Доброго здоров’ячка.
На порозі стояв старенький, літній чоловік.
— Мене Ніконором кличуть, а я, значить, за домом тут придивлявся. Ви, мабуть, онучка Серафіми. Сама-то не приїхала.
— Здрастуйте. Бабусі більше немає.
— Ех, усі скоро там будемо. Ну, м’якої землі їй. А ви надовго, чи як? – кивнув дід.
— Ніна знизала плечима. — Поки не вирішила. Буду жити, а там видно буде.
Дідусь знову кивнув.
— Я тут поруч, якщо що, через тин. Якщо які питання, звертайтеся, не соромтеся.
І він так само раптово зник, як і з’явився. Ніна усміхнулася. «А що, цілком позитивний дідусь. Не так уже тут усе й похмуро».
Ніч пройшла спокійно. Щоправда, встати довелося рано, тому що півнів у селі, мабуть, спеціально навчали горланити саме під її вікнами. Ніна вмилася, зварила каву й вийшла на вулицю. Перед нею розстилалася справжня краса. Дерева злегка обвиті туманом. Усе в росі, свіже, яскраве. В кінці села збиралося стадо корів. Пастух то й раз цокав батогом по траві, покликаючи парнокопитних до ладу.
— А я от думаю, не може такого бути, щоб тут і справжньою кавою пахло.
Ніна здригнулася. На її тин повис молодий бородатий чоловік. Він усміхався на всі 32 зуба й прищурився на сходяче сонечко. Вона не знайшла нічого іншого, крім як запитати:
— Вам зварити?
Чоловік тут же опинився у дворі й сів на сходинку.
— Буду вам дуже вдячний. У мене от закінчилася, а до міста все ніяк не зібратися. А в місцевому магазинчику кавою вперто називають якийсь дивний порошок у скляних банках.
Ніна розсміялася. Вона завжди любила добру каву й завжди купувала собі тільки дорогу. Могла відкласти купівлю зимових чобіт, але кава в неї завжди була з запасом.
Чоловік, виявляється, не жив тут, а працював. Він був чи то геологом, чи то кимось ще. І розповів, що землі тут дуже багаті.
— Ви не повірите. Чого тут тільки нема. А вода? Так тут стільки джерел, і скрізь найчистіші. Ех, якби хтось взявся за ці місця — миттєво став би мільйонером. Я не жартую. Тут стільки народу готові заплатити шалені гроші за ці землі.
— То в чому ж річ?
— Е, ви не розумієте. Тут усе скуплено однією людиною, один господар, і ніхто не знає, хто він. Якийсь інкогніто, чесне слово.
— А ви б теж купили?
— Я? Ні, я вчений. Мені не так цікавлять гроші, як сам процес.
Вони пробалакали майже годину. Потім Микита наполіг на вечері й пішов. А Ніна увійшла в дім і закружляла. Сама не розуміла, що з нею, але хотілося співати й танцювати.
Увесь день присвятила прибиранню. Дім до вечора сяяв. Зайшла й до сільського магазину. Правда, продавщиця зустріла її так, наче Ніна їй грошей кілька років винна. Ну, чи доріжку перейшла в чомусь.
Ніна вийшла з магазину засмучена, та й до того ж розгублена. «Невже продавщиця так до всіх ставиться?» Та жінка за прилавком мило усміхнулася наступному покупцеві й защебетала як пташка. Ніна знизала плечима. «Нічого незрозуміло».
Ну, добре, що дід Ніконор одразу її просвітив.
— То що ж неясного? Вона ж за Микитою, майже, півроку хвостом ходить. Проходу йому не дає, а він на неї — нуль уваги. А в тебе він сьогодні скільки просидів? А? Ось і будеш ти їй тепер, як кістка в горлі.
— Та як же я могла це знати? А ви звідки знаєте?
Ніконор розсміявся.
— Це ж село. Фу, ти ще тільки захочеш щось зробити, а вже й результат твій обговорюватимуть.
Стосунки з Микитою закручувалися стрімко. До магазину Ніна ходити не перестала. Тепер же продавщиця з нею просто не розмовляла. Ніна знала, що Микита працював над якимось дослідженням, але йому потрібен був дозвіл господаря землі, а без папірця вся його робота зводилася до нуля. І вже два роки він намагався докопатися, хто це, але нічого не виходило.
— Та не переживай ти. Не може ж бути, щоб людина ніколи-ні…
— На це тільки й надія.
Минув тиждень, коли Ніна нарешті добралася до прибирання горища, і увагу її одразу привернула скриня. Стояла вона начебто трохи осторонь, але при цьому не виглядала запиленою настільки, наскільки були пил і павутиння на всьому іншому.
Ніна обережно її відчинила. Старі листи, альбоми й зовсім сучасний конверт із дуже дивним написом на ньому. А було написано так: «Відкрити, коли буде зовсім погано».
Ніна задумалася. А от їй зараз як? Чоловік пішов, вона в якомусь глухому селі… І рішуче надірвала конверт.
Ніна не знала, скільки часу минуло, але явно багато, тому що піднялася вона на горище в обід, а зараз на вулиці були сутінки. Сиділа й дивилася перед собою, згадувала бабусю, витирала сльози. Те, що вона знайшла в конверті, її просто приголомшило, так що й у часі загубилася.
— Ніно, Ніно, ти де?
Вона почула голос Микити й здригнулася.
— Я тут. Зараз спущуся.
Микита був увесь у землі й траві.
— Ти не уявляєш, що я знайшов! Дивись!
Ніна здивовано дивилася на якусь грудочку в його руках.
— Це… це таке рослина, точніше, корінь. Отже, він настільки рідкісний, що його можна вважати вимерлим. На його основі роблять дуже потрібні ліки. Якщо він тут росте просто так, то його можна й вирощувати. Розумієш? Це ж скільки людей врятувати можна! Ех, як же знайти господаря цих земель?
Микита засмучено махнув рукою й сів. Ніна присіла поруч.
— Я знаю, хто господар.
Він повільно до неї повернувся.
— Знаєш?
— Так. Сьогодні дізналася.
Він допитливо подивився на неї, а потім сказав:
— Цікаво, як. Ми стільки часу б’ємося, запити від інституту робили…
— Ну, от так вийшло.
— Ну, і хто він?
— Це вона. Виявляється, господаркою цих земель є я.
Микита повільно встав.
— Жартуєш?
Ніна схопилася.
— Ну, ні, Микито, ну тільки не це! Я ж сама нічого не знала! Ну, не будеш ти поводити себе так, наче ми незнайомі!
Чоловік сів, потер обличчя, потім сказав:
— Чесно кажучи, не порадувала ти мене.
— Та чому? Ти ж так хотів!
— Хотів, але й подумати не міг, що ти… розумієш? Ти ж мені дуже подобаєшся. Я думав, що колись, може, й я тобі сподобаюся. Але тепер-то…
— А що змінилося тепер?
— О, скажеш теж: хто я, хто ти? У тебе тепер інші горизонти, інші погляди на світ!
Ніна схопила його за плечі й почала з усієї сили трясти.
— Гей, отямся! Ти взагалі про що? Це я, Ніна! Ніна! І нічого в мені не змінилося. Чуєш? Знаєш, я от взагалі піду й спалю ці папери!
Микита схопив її за руку.
— З розуму з’їхала? А про людей-то подумай! Про тих, у кого тепер шанс з’явився.
Все-таки вони вирішили, що поки нікому, крім керівництва інституту, нічого не скажуть. Але шила в мішку не сховаєш.
До Ніни мало не кожного дня хтось приїжджав, пропонували такі гроші, що можна було кілька життів прожити, але Ніна твердо стояла на своєму. Адже в кінці останнього листа бабусі було написано: «Пам’ятай, Ніночко: земля дає, поки на користь, а як тільки для вигоди — стане такою самою бідною, як і все навколо».
Дивлячись на свого чоловіка й на маленьку донечку у колясці за пару років, та й на новий дім, який Микита сам спроектував, Ніна була в цьому впевнена. Адже вона отримала у спадщину набагато більше, ніж усі її родичі. І справа була навіть не в паперах на землю, а зовсім в іншому.
