Моєму чоловіку, Степану, вже тридцять п’ять, а я, самостійна жінка з власною фірмою. Але для його мами, Ніни Олексіївни, ми досі “діти”, які не здатні приймати жодних рішень. Я поважаю старших, але не розумію, чому вона постійно втручається в наш сімейний бюджет, житло і навіть виховання нашого сина. Через це постійне втручання я почуваюся чужою у власній сім’ї.
— Ніно Олексіївно, але ж це наші гроші! Ми самі вирішуємо, куди їх вкладати! — Я підвищила голос, дивлячись на свекруху, яка сиділа у нашій вітальні, розклавши на столі наші фінансові документи.
— Степане, ти чуєш, що вона говорить? Вона тебе налаштовує проти матері! Я лише хочу, щоб ви, діти, не зробили помилок. Продаж цієї квартири — це божевілля! Ви втрачаєте стабільність! — Ніна Олексіївна звернулася до сина, повністю ігноруючи мої слова.
— Мамо, ми продаємо стареньку однокімнатну, щоб докласти кошти до будівництва нового будинку. Це інвестиція, — спробував пояснити Степан, але його голос був невпевнений.
— Яку інвестицію?! Я вам сама пропонувала жити у моєму будинку на першому поверсі, безкоштовно! Але ти повівся на її амбіції, а тепер хочеш залишити мого онука без надійної квартири! Як ти, Дарино, могла його на це підмовити? — Вона обернулася до мене з такою докорою, ніби я була фінансова шахрайка, а не його дружина.
— Я не “підмовляла”, ми вирішували разом. І ми не хочемо жити у вашому будинку під постійним контролем, Ніно Олексіївно. Ми хочемо незалежності — цей мій останній аргумент, здається, став причиною її обурення.
Моєму чоловіку, Степану, вже тридцять п’ять років, а мені тридцять три. Я маю власну невелику фірму, пов’язану з організацією заходів, і сама заробляю непогані гроші. Степан — кваліфікований інженер. Але для його мами, Ніни Олексіївни, ми досі залишаємося “дітьми”, які не здатні самостійно приймати жодних рішень. Я завжди поважала її як матір мого чоловіка, але не можу зрозуміти, чому вона вважає, що має право постійно контролювати наш сімейний бюджет, наші плани щодо житла і навіть те, як ми виховуємо нашого шестирічного сина, Олега. Через це постійне втручання я почуваюся чужою у власній сім’ї, ніби невістка “збоку”.
Коли ми одружувалися, вона була рада. Я тоді тільки почала свою справу, а Степан мав невеличку однокімнатну квартиру, яку успадкував від бабусі. Ми жили в ній, і це було нормально. Але в міру зростання мого бізнесу і народження сина, стало зрозуміло, що нам потрібен простір.
Я завжди мріяла про власний будинок. Мені хотілося, щоб Олег ріс на свіжому повітрі, мав свій двір, щоб ми могли мати велику терасу для сімейних свят. Степан підтримав цю ідею. Ми знайшли гарну ділянку землі за містом, почали оформлювати документи і збирати кошти на будівництво.
Оскільки наші доходи були хороші, ми вирішили продати Степанову однокімнатну квартиру. Гроші від продажу становили значну частину нашого стартового капіталу для будівництва. Це було цілком логічне фінансове рішення.
Але тут на сцену вийшла Ніна Олексіївна. Вона не просто не схвалила наш план, а буквально оголосила нам бурю.
— Як ви можете продавати це житло? Це ж ваша “подушка безпеки”! Що буде, якщо твій бізнес прогорить, Дарино? — з такими словами вона прийшла до нас одного вечора, ледь не вибивши двері.
— Мамо, ми не прогоримо. Ми все розрахували, — пояснював їй Степан. — Ми будуємося, щоб покращити якість життя.
— Я вам пропонувала, щоб ви переїхали до мене! Мій будинок великий, я можу вам віддати весь перший поверх! Жили б безкоштовно! Але ти, Степане, обрав цю авантюру з Дариною!
Це було її постійним аргументом. Ніна Олексіївна володіє великим, але застарілим будинком у центрі міста, і вона щиро вважає, що ми маємо жити під її дахом. Ми відмовилися, бо знаємо, що це означає жити під її постійним, тотальним контролем, де кожен наш крок буде обговорюватися і критикуватися.
Коли ми таки продали квартиру, вона була шокована і ображена. Вона почала щодня дзвонити Степану.
— Ти зрадник! Ти залишив свого сина без квартири! — кричала вона йому по телефону.
Я намагалася бути терплячою. Я пояснювала, що ми беремо іпотеку на землю, що мій бізнес стабільний. Я навіть показала їй наші детальні фінансові плани та кошториси на будівництво, сподіваючись, що цифри її переконають.
— Це все твої вигадки, Дарино. Ти нічого не розумієш у будівництві — була її відповідь.
Її втручання не обмежувалося фінансами. Вона почала вказувати нам, як ми маємо виховувати Олега.
— Чому ви дозволяєте йому малювати на стінах? Ви зіпсуєте йому психіку! — кричала вона, коли приїхала і побачила дитячі малюнки на старих шпалерах у квартирі.
— Він маленький, це творчість. Ми потім зробимо ремонт, — пояснила я.
— Ти не маєш права дозволяти йому гуляти у таку погоду! Він застудиться! — Це було сказано, коли ми гуляли з сином у парку, а вона “випадково” нас побачила.
Коли я досягаю успіхів у своїй фірмі, вона цього ніколи не помічає. Натомість, якщо я зроблю найменшу помилку, вона одразу ж про це згадає.
— Знову той торт, який ти пекла на Великдень, вийшов занадто сухим. Пам’ятаєш? — це вона може сказати, коли ми обговорюємо абсолютно не пов’язані речі.
Вона постійно порівнює мене з невісткою своєї подруги, Людмилою.
— От Світлана, дружина сина Людмили, така молодець. Вони взяли кредит на готовий, хоч і маленький, будинок. А ти хочеш будувати щось грандіозне, витрачати роки. Це нерозумно.
Мій чоловік, Степан, опинився між двох вогнів. Він любить матір, але й зі мною погоджується. Проте він боїться прямого конфлікту.
— Мамо, перестань. Це наше рішення, — це його максимум.
Я відчуваю, що вона ніколи не пробачить мені того, що ми відмовилися жити у її будинку і що я, її невістка, фінансово незалежна і маю власні погляди на життя. Я вважаю, що її контроль іде від самотності та бажання бути потрібною, але це руйнує наші стосунки.
Навіть зараз, коли фундамент будинку вже готовий, вона продовжує “допомагати”. Вона приїжджає на будмайданчик і критикує якість цементу, хоча не має жодної інженерної освіти. Вона дзвонила архітектору і намагалася змінити план кухні, бо “вона краще знає, де має стояти плита”.
Я розумію, що якщо ми не встановимо чітких меж, це триватиме вічно. Я втомилася від постійної критики та відчуття, що я маю виправдовуватися за кожен свій крок.
Дорогі читачі, порадьте мені, будь ласка. Чи варто мені поставити чоловіку умову: або він захищає мене і встановлює чіткі кордони з матір’ю, або я максимально дистанціююсь від його родини, чи це буде занадто?
