Нінка сиділа за сараєм. «Мамка сюди не прийде. Тут кропива вища за дах. Ну, принаймні, не повинна». А там залишалося тільки сподіватися.
Дівчинка всього півгодини тому відхватила від мамки за порваний піджак. Чудом вискочила на вулицю й майже одразу побачила Інну Олексіївну, яка прямувала до їхнього будинку. Ось це було вже страшніше за порваний піджак. Інна Олексіївна була її класним керівником. Вона часто обіцяла, що зайде до Ніни додому, поговорити з мамою, але якось усе обходилося, а сьогодні йшла.
Дівчинка заметушилася двором. Що ж робити? Куди сховатися? Мамка в неї, звісно, може й покричати, і навіть різкою по м’якому місцю дати, але ж вона відхідна, швидко заспокоюється.
Тож треба просто десь пересидіти, поки в неї нерви затихнуть. Хоч іноді Нінка думала: «Краще б уже різкою, ніж плакати, як мама теж любить». Мамині сльози були гірші за різку у багато разів.
Взагалі Нінка завжди старалася, щоб мамі було легше. Ось і піджак вона сьогодні порвала, поки честь їхньої родини відстоювала. Колька Федоров, вони взагалі з ним ніколи не ладнали, бо він противний. Отож, цей Колька перший почав її чіпляти, дражнився, що в неї тата немає й мамка навіть не знає, хто він.
Чому Нінка мала мовчати? Вона спочатку хотіла відповісти, але потім подумала, що він все одно слів не зрозуміє, тому одразу кинулася в бій.
Коля був вищий за неї й набагато більший у ширину, але Нінка не здалася. Вона його перемогла. Правда, піджак постраждав, але Колькин костюм взагалі весь у клаптях. Вона так і знала, що він побіжить ябедничати. Інакше навіщо б Інні Олексіївні до них приходити?
Минуло вже півгодини, як не більше. У Ніни все затекло. Вона вже вибирала інше місце, куди можна переховатися, але тут почула голоси.
— Так, Інно Олексіївно, я вас зрозуміла. Я поговорю з нею.
— Поговоріть. Я б на вашому місці пішла до батьків Миколи, вибачилася й компенсувала вартість костюма. Наскільки я знаю, його батько збирався писати заяву, а це стовідсотковий приїзд опіки. До того ж ви виховуєте доньку самотужки.
— Я зрозуміла. Дякую. Так і зроблю.
Ніна чула, що мама повернулася в будинок. Дивно якось. Навіть не стала шукати. Ну, напевно, дочекається, поки вчителька піде, і от тоді вийде.
Час минав. Нінка вже й замерзла, й проголодалася, але мама так її й не кликала. Дивно це все.
Дівчинка вибралася з зарості кропиви й вийшла у двір. Подумала, вирішила йти додому. Напевно, мама вже відійшла й сильно лаяти її не буде.
Мама сиділа за столом. Вона навіть голови не повернула в її бік. І Нінка зрозуміла — справа погана. Тихо роздягнулася, підійшла.
— Мам, ти чого сидиш?
Вона підвела на неї заплакані очі.
— Сідай, Нін, розмовляти будемо.
Нінка налякано сіла.
— Доню, я чудово розумію, чому ти кинулася в бійку, але ти маєш пам’ятати: дівчатка не б’ються й тим більше не починають першими. Тепер нам доведеться віддати йому гроші, щоб батьки купили йому новий костюм. Але й це не все.
Усю ніч Нінка плакала. Вона не хотіла в дитячий будинок. Вона збиралася тепер добре себе поводити.
В школі Колька дивився на неї й посміхався. Нінка старалася не звертати уваги.
Ввечері пішла до баби Насті. Баба Настя була їхньою сусідкою, і коли Нінка була маленькою, часто з нею сиділа. Баба Настя завжди й у всьому її підтримувала, заступалася перед мамою. А, вислухавши розповідь Нінки, зітхнула:
— Ох-ох-ох, був би тато — усім би роти позатикав.
Нінка вирішила скористатися ситуацією.
— Бабусю, а ти про нього щось знаєш? Мама от нічого не говорить.
— Може немає його на цьому світі. Тому він не з нами?
— Та з чого йому померти? Тут мати твоя сама винувата.
— Це як?
— Сідай, розкажу тобі їхню історію. Ти, дівчинка, вже велика, маєш зрозуміти. Тільки матері — ні слова.
Нінка зробила вигляд, ніби застібає рота на замок.
— Тато твій до нас у село приїжджав будувати дитячий садочок. Ох, і красивий же був! Усі сільські дівчата за ним табуном ходили, а мамка твоя не ходила — от і зачепила його.
Кохання було в них, як у кіно, правда, недовго. Одна дівка дуже засмутилася, що не її Сашко обрав. Ось вона й підлаштувала так, ніби Сашко твоїй мамі зрадив.
Мама ж завжди гаряча була. Вона йому одразу — відворот-поворот. А він образився, поїхав. Ми ж тільки потім дізналися, що не винен він ні в чому. А потім Свєтка дізналася, що ти в неї будеш. Ох, як же я її лаяла, як лаяла! І просила навіть, щоб поїхала, знайшла того Сашка. Вона вперта — ні в яку.
— Бабусю, то виходить, тато не знає, що я є?
— Виходить, що так.
Нінка чудово розуміла, що розпитувати маму нічого не можна, а дізнатися хоч щось про тата дуже хотілося. Бабуся тільки й згадала, що звали його Сашко, та що будівельником був.
Нінка тиждень думала, що й як, а потім наважилася. Вона сама його знайде, усе розкаже, і тоді в неї з’явиться тато, а в мами — чоловік. І тітки не будуть називати маму нікому не потрібною.
Вона готувалася ретельно. Навіть те, як сісти в автобус, що їде в місто, не привертаючи уваги, теж продумала. Ну а там, у місті, вона все розпитає. Бабуся завжди говорила: «Язик до Києва доведе».
Світлана вийшла з роботи. Сьогодні якось серце було не на місці. Начебто нічого статися не мало. Вона часто виходила працювати в суботу. Це ж додатковий дохід до зарплати. Увійшла в двір — на дверях замок.
Значить, Нінка десь собакам хвости крутить. Краще б книжку почитала. Хоча за навчання на доньку не потрібно було ображатися — вчилася добре, якось легко їй усе давалося.
Свєта поставила сумку й раптом помітила листок. Інколи донька залишала їй записки, якщо десь планувала затриматися. Так і Свєта їй, коли перераховувала, що треба зробити, поки сама на роботі. Вона взяла листок.
«Мам, ти не хвилюйся. Я поїхала шукати тата. Як знайду, він зрадіє, і ми приїдемо разом, і до нас більше ніхто чіплятися не буде».
Серце пропустило один удар. Не може бути! Нінка, звісно, в місті бувала, але завжди з нею. І взагалі, звідки вона про тата раптом щось дізналася?
Свєта кинулася до баби Насті.
— Бабусю, ви Нині що-небудь про Сашка розказували?
Бабуся піджала губи, потім відповіла:
— Говорила. А то що ж це таке? Вона ж нічого не знає.
— Що ж ви наробили!
Свєта притулилася до дверей. Ноги її вже не тримали.
— Свєт, та на тобі обличчя нема! Ти чого? Ну що такого страшного-то сталося? Ну знає дівка, що її не в капусті знайшли. Що в цьому поганого?
— Вона поїхала в місто, сама, тата шукати!
Баба Настя так і сіла.
— Як поїхала? Як сама? Цього не може бути!
За секунду вже кричала на Свєту:
— Чого розклеїлася? Біжи до дільничного! Він хоч і недавно у нас, а хвалять його. Біжи, давай!
І Свєта побігла з усіх ніг.
Молодий чоловік, що сидів за столом, одразу підвівся їй назустріч.
— Щось сталося?
Вочевидь, виглядала Світлана не найкращим чином.
— Донька… У мене дитина пропала!
Чоловік тут же натягнув фуражку, взяв ручку.
— Так, давайте спокійно й по порядку.
За десять хвилин він вже кудись дзвонив, диктував прикмети. Свєта тихенько плакала.
— Поїдемо.
Вона підвела на нього заплакані очі.
— Куди?
— Як куди? До міста! Зараз усі на ногах. Вашу доньку шукають.
Свєта мовчки вийшла за ним із кабінету. Вона подумала, що як тільки Нінка знайдеться, опіка одразу візьметься за них.
— Мене Олександр Сергійович звати.
— Світлана. Скажіть, а ви в опіку повідомлятимете?
Він уважно подивився на неї.
— А що, проблеми з опікою?
Свєта зітхнула й розповіла про останні події в школі. Він усміхнувся.
— Знаєте, як людина, я розумію вашу доньку й повністю її підтримую. Ну, а як дільничний… Мабуть, зможу трохи схитрувати й не повідомляти про цей інцидент.
— Дякую вам велике. Ох, і всиплю ж я їй! Тільки б знайшлася.
— Не хвилюйтеся. Може, поки їдемо, уже й знайдуть. Вочевидь, далеко від автовокзалу піти не могла.
Вони завернули до вокзалу, проїхали й зупинилися біля будівлі поліції. Свєта увійшла й одразу побачила доньку. Вона сиділа за столом, пила чай, заїдала його якоюсь булкою й при цьому щось емоційно розповідала. Чоловіки у формі від душі реготали.
— Нінко!
Дівчинка поперхнулася, схопилася й тут же сховалася за найбільшого вусатого поліцейського. Світлана, що грізно йшла до неї, в розгубленості зупинилася, бо чоловік ніби розкинув руки, закриваючи доньку.
— Будь ласка, не лайте її дуже сильно. Вона, звісно, провинилася, але дитина все зробила правильно. Вона ж не пішла сама кудись, щоб загубитися, а одразу прийшла до нас — за інформацією, за допомогою.
Свєта почервоніла. Так, мабуть, тепер уся дільниця в курсі їхніх сімейних проблем і того, що Нінка поїхала в місто маму «заміж» видавати.
Після заповнення різних папірців Світлана, Нінка й дільничний сіли в машину. Донька майже одразу задрімала, незважаючи на те, що бобик не відносився до розряду м’яких машин.
— Лаятимете її?
Світлана знизала плечима.
— Начебто й треба, але зараз розумію, що й моя вина в тому, що все це сталося. Треба було поговорити з нею, розповісти, а я все думала — маленька, маленька… А Нінка вже виросла. Я навіть не помітила, коли.
Дорога додому пройшла якось дуже швидко. Вони розбалакалися, і виявилося, що Олександр Сергійович виховувався в дитячому будинку.
— Знаєте, коли мене у матері забрали, я був радий. І, чесно, не розумію, чого ви так переживаєте через опіку. Тому що порівняти умови, в яких жив я.
— Ну, час зараз інший, люди інші.
— Тут ви праві. Я тому й попросився в село. Тут якось усе правильно, чесніше, і при цьому люди набагато добріші.
Нінка ледве дійшла до ліжка й одразу лягла. Коли Свєта підійшла поцілувати її, донька вже майже уві сні прошепотіла: «А тата я так і не знайшла».
Рано вранці прийшла баба Настя.
— Ох, Нінко, хіба ж так можна? Ми ж усі мало з розуму не зійшли!
— Бабусю, я вже доросла, мені дев’ять років. Хоч хтось має знайти тата?
— Свєто! — сердито кинула та.
— Я не розумію, тобі що, погано живеться? Я тобі чогось не купую?
Нінка зітхнула.
— Мам, я то сильна, якщо що, можу за себе постояти. А от Григорівна нещодавно в магазині говорила, що від таких, як ти, треба своїх мужчин ховати, бо ти одна й на будь-якого чужого кинешся.
Баба Настя й Світлана переглянулися.
Сусідка сказала:
— От зміюка підколодна! А в неї ж донька в місті вже двічі розлучилася. Ну, почекай, от я її зустріну.
За тиждень, у вихідний, у двері постукали.
— Хто там? Відчинено!
Свєта одразу подивилася на Нінку, але дівчинка знизала плечима — нічого такого на цьому тижні вона не зробила.
— Здоровенькі!
На порозі, сором’язливо переступаючи з ноги на ногу, стояв дільничний.
— Олександре Сергійовичу, здоровенькі! Щось сталося?
— Ні, ні, вибачте, я як сніг на голову. Справа в тім, що в мене сьогодні день народження, а я тут у селі толком нікого ще не знаю. Торт от купив, а одному якось не хочеться. І от подумав: зайду до вас, може, компанію складете.
Баба Настя й Нінка пили чай. Вони тільки-но повернулися з лісу, куди ходили по гриби. Бабуся раптом усміхнулася.
— Нін, а Сашко-дільничний приходить-то до вас?
— Так, майже щодня. Тут, до речі, паркан нам полагодив.
— Так і я паркан бачила, й інше теж.
— І що це значить?
— А ти не розумієш?
— Ні.
— А це значить, Нінко, що ти все ж таки виконала, що хотіла, коли в місто їздила.
— Що це?
— Ну, в місто ти навіщо їздила?
— Тата знайти, мамі — чоловіка.
Нінка раптом втупилася на бабусю.
— Тато… Настю, ти думаєш?
Додому вона мчала, як на крилах. Швидко відчинила двері, залетіла всередину. Сашко й мама одсахнулися один від одного. Цілувалися, напевно.
Нінка щасливо розсміялася.
— Та все-все, можете не ховатися. Ми з бабою Настею вас вже розсекретили.
Свєта уважно подивилася на доньку.
— І що, не будеш проти, якщо одружимося? Ти ж в місто їздила, щоб тата знайти.
— Ні, не буду. Та й потім. Я ж ніколи не бачила того Сашка. То будемо вважати, що знайшла кого треба.
Минуло менше року. А Нінка вже вважала Олександра своїм татом. Він чудово до неї ставився, інколи навіть від мами якісь її прокази ховав. Сходив до школи, поговорив із директором, і противний Колька навіть не дивився в її бік більше. Хоч Нінка теж поводилася пристойно. Дівчатка ж не повинні битися. Ну, не те щоб завжди. Але коли в них є захисник — тато, хоч і не зовсім рідний, але найкращий, — то всіма цими проблемами має займатися тільки він.
