— Маріє Петрівно, це мій заміський будинок, моя власність, і я не дозволю, щоб ви тут розпоряджалися, наче у себе вдома! — мій голос лунав твердо, хоча всередині все кипіло від обурення, а серце калатало від несподіванки.
— Оксанко, ну що ти таке кажеш? — відповіла вона з удаваною солодкістю, але в очах блиснула хитрість, а губи скривилися в незадоволеній гримасі. — Це ж просто святкування, нічого особливого. Я запросила друзів, щоб відзначити свій особливий день, а ти одразу так різко. Сідай з нами, пригощайся, ми тобі раді!
— Раді? — я ступила ближче, відчуваючи, як повітря навколо наелектризоване напругою, а гості ніяково перезиралися між собою. — Ви вдерлися на мою територію без дозволу, накрили стіл, розклали свої речі, і ще смієте говорити про радість? Якщо через десять хвилин тут залишиться хоч хтось, я викличу правоохоронців. Це порушення, і я не збираюся терпіти таке нахабство!
— Ти не посмієш! — її тон став різкішим, вона підвелася з місця, ігноруючи шепіт гостей, які вже почали збирати речі. — Це мій день, мій ювілей, і ти хочеш все зіпсувати через якусь дрібницю? Де твоя людяність, Оксанко? Ти ж була частиною нашої родини!
— Була, але більше ні, — відрізала я, тримаючи телефон у руці, готовою набрати номер. — Виходьте, і не забудьте забрати все своє. Це кінець вашому “святкуванню” на моїй землі.
Той момент, коли я стояла посеред двору, оточена чужими людьми, які раптом стали свідками нашої сімейної сцен, здавався вічністю. Але все почалося набагато раніше, з простої думки про те, що пора перевірити, як мій заміський будинок пережив холодний сезон.
Весна вже розквітла повним цвітом, дерева вкрилися ніжним зеленим листям, а сонце гріло так приємно, що відкладати поїздку далі не мало сенсу.
Я завжди була людиною, яка любить порядок і планування, тож того ранку я швидко зібрала необхідні речі: записник з нотатками про дрібні ремонти, кілька інструментів для саду, термос з гарячим напоєм, щоб зігрітися під час роботи.
Живу я в невеликому містечку на Черкащині, де життя тече спокійно, але робота в офісі постійно тримає в напрузі, з паперами, зустрічами та нескінченними дзвінками. Тож той вільний день став справжнім подарунком долі.
Дорога до заміського будинку зайняла близько години, петляючи через мальовничі поля та лісочки, де вже цвіли перші квіти.
Я їхала, розмірковуючи про те, що потрібно оглянути: дах на предмет пошкоджень від снігу, водопровідні труби, щоб переконатися, що мороз не завдав шкоди, і можливо, підготувати грунт для посадки овочів, якщо земля вже достатньо тепла.
Минулого сезону я виростила чудові томати та зелень, які радували всю родину свіжим урожаєм, і цього року хотіла розширити грядки, додавши ще ягоди чи трави.
Коли я під’їхала до воріт, серце завмерло від несподіванки — біля огорожі стояли кілька автомобілів, яких я не впізнавала: великий темний позашляховик, блискуча срібляста машина та старенький фургон. З-за паркану лунали голоси, сміх і тиха мелодія з радіо, що створювало атмосферу веселощів.
Я вимкнула двигун, вийшла з авто і оглянулася, переконуючись, що це справді мій будинок — номер на табличці, назва вулиці в садовому кооперативі, все збігалося.
Здивована, я відчинила хвіртку, яка виявилася незамкненою, і ступила на подвір’я.
Те, що відкрилося перед очима, змусило мене зупинитися, ніби вкопану. Посеред двору стояв великий стіл, вкритий білою скатертю, заставлений різноманітними стравами: свіжими нарізками, яскравими салатами в прозорих посудинах, фруктами, що вабили соковитістю, та напоями в пляшках.
Навколо сиділи гості — десь з десяток людей, одягнених святково, вони жваво розмовляли, сміялися, піднімали келихи.
У центрі всього цього сиділа Марія Петрівна, моя колишня свекруха, приймаючи привітання з посмішкою, ніби королева на троні.
На ній було елегантне плаття глибокого винного кольору з блискучою прикрасою, зачіска акуратно укладена, а на шиї сяяли намиста.
Вона виглядала так, ніби це її володіння, і насолоджувалася кожною миттю уваги.
— З особливим днем вас, Маріє Петрівно! — вигукнув один з гостей, піднімаючи келих. — Нехай цей куточок завжди буде наповнений теплом і радістю!
— Дякую, любі мої! Я така щаслива, що ви всі тут зібралися, — відповіла вона, наливаючи собі напій і піднімаючи свій келих. — Цей будинок для мене як рідний осередок, стільки спогадів пов’язано з цими стінами. Ми з моїм чоловіком колись тут відпочивали, садили перші дерева, створювали затишок, — вона зітхнула з удаваним сумом, прикладаючи руку до серця.
Я стояла осторонь, спостерігаючи за цим видовищем, і відчувала, як всередині наростає хвиля обурення, але стримувалася, намагаючись зберігати спокій.
Рідний осередок? Чоловік? Яка зухвалість! Марія Петрівна ніколи не відвідувала цей будинок за життя свого чоловіка, бо він пішов з життя задовго до того, як я зустріла її сина Андрія, ще в ті далекі роки.
Цей заміський будинок я придбала сама, на заощадження від своєї роботи в торгівельній фірмі, де я працювала спеціалісткою, накопичуючи ресурси роками, відмовляючи собі в багатьох радощах життя.
Коли я вийшла заміж за Андрія, ділянка вже була на моє ім’я, і залишалася тільки моєю.
Після нашого розлучення, яке сталося чотири роки тому, Андрій переїхав до іншого міста, знайшов там нову справу, а Марія Петрівна залишилася у своїй квартирі.
Вона час від часу намагалася підтримувати зв’язок: дзвонила, запрошувала на чай, цікавилася моїми справами, пропонувала допомогу.
Я відповідала ввічливо, але тримала дистанцію, бо минуле залишило багато гіркоти, і я не хотіла близьких стосунків з родичами колишнього чоловіка.
Але тепер вона перейшла всі межі — не просто зайшла без запрошення, а влаштувала ціле свято, запросила гостей, накрила стіл і розповідала байки про “рідний осередок” та чоловіка, який нібито тут бував.
Я підійшла ближче до столу, крок за кроком, відчуваючи, як рішучість наростає.
Як вона сюди потрапила? Звідки в неї доступ? Чи давно це триває?
Першим мене помітив чоловік середнього віку з рідким волоссям, що сидів праворуч від неї.
Він замовк посеред фрази і здивовано подивився на мене. За ним обернулася жінка в яскравому светрі з прикрасою, потім ще хтось. Поступово всі гості звернули увагу.
— Маріє Петрівно, до вас хтось прийшов, — тихо сказав той чоловік, злегка штовхаючи її ліктем.
Розмови стихли, всі повернулися в мій бік. Хтось відклали столові прилади, хтось застиг з келихом.
Марія Петрівна підняла погляд, і на мить її посмішка застигла, в очах промайнуло занепокоєння.
Але швидко вона опанувала себе, і на обличчі з’явилася штучна усмішка.
— Оксанко! Який несподіваний візит! Ми тебе не чекали. Навіщо приїхала без попередження? Ми б тебе запросили, — її голос звучав надто весело, але в ньому відчувалася напруга.
— Без попередження? — я склала руки на грудях і зиркнула на неї. — Це мій будинок, Маріє Петрівно. Мені не потрібно нікого сповіщати, щоб приїхати сюди.
Гості перезирнулися, дехто з подивом. Хтось кашлянув ніяково. Жінка в светрі опустила погляд до тарілки і почала крутити серветку.
Чоловік з рідким волоссям насупився і подивився на ювілярку, ніби намагаючись зрозуміти ситуацію.
— Ну, люба, ми ж колись домовлялися, що я можу тут бувати час від часу, — спробувала віджартуватися Марія Петрівна, махнувши рукою, ніби відганяючи дрібницю. — Сідай до нас, візьми щось смачненьке. Дивись, скільки всього наготувала!
— Ми ні про що не домовлялися, — твердо сказала я, не рухаючись. Мій голос був спокійним, але рішучим. — Я ніколи не давала згоди на подібні заходи тут. І як ви взагалі опинилися всередині? У вас не повинно бути доступу до мого будинку.
— Оксанко, не будь такою суворою! — її тон став жорсткішим, з’явилися нотки роздратування. — У мене сьогодні особливий день, ювілей! Хотіла відзначити на свіжому повітрі, в затишку. Ну скористалася будинком на один раз, що з того? Ніхто не постраждав!
— Будинком? — я підняла брову і ступила вперед. — Це не просто будинок, це моя власність, яку я набула завдяки власним зусиллям, роками працюючи і плануючи. Після розлучення з Андрієм ніхто з вашої родини не має до цього відношення. Ви це знаєте.
— Ти розумієш, що Андрій — мій син, єдиний! — підвищила голос Марія Петрівна, її обличчя почервоніло. — А ти була його дружиною, жила з ним. То й будинок був спільним. Чи ти вважаєш, що все тільки твоє?
— Була, — спокійно відповіла я, хоч всередині кипіло. — Тепер ні. Ділянка була моєю до шлюбу і залишилася після. Ніяких прав у вас немає. Андрій це знає, ми все обговорили під час розлучення.
Гості почали непокоїтися, дехто зрушував на стільцях. Святкова
атмосфера зникла. Хтось цокав ложкою по тарілці. Поважна жінка з коротким волоссям і окулярами нахилилася до ювілярки і тихо спитала:
— Маріє, може, нам піти? Якось незручно. Я не знала про таке. Якби ти сказала…
— Нікуди не йдемо! — різко перебила Марія Петрівна, грюкнувши долонею по столу, від чого посуд задзвенів. — Ми щойно почали! Ще десерт не куштували! Оксанко, не псуй людям свято. Бачиш, гості приїхали спеціально, витратили час!
— Саме тому я прошу всіх вийти негайно, — сказала я, випроставшись і виймаючи телефон. Мій голос був непохитним. — Якщо за десять хвилин хтось залишиться, викличу правоохоронців. Незаконне перебування на чужій території — це порушення. Думаю, вашим гостям не хочеться пояснень.
Марія Петрівна зблідла, губи затремтіли, руки напружилися. Вона не чекала такої відсічі.
— Ти не наважишся! — її голос тремтів. — У мене ювілей! Хочеш мене принизити перед людьми?
— Ви самі себе поставили в таку ситуацію, обравши чуже місце для святкування без згоди, — спокійно відповіла я, дивлячись на екран телефону.
Гості поспішили збиратися. Хтось складав посуд у сумки, хтось хапав верхній одяг.
Жінка в светрі швидко зібралася і пішла до виходу, кинувши винуватий погляд. Чоловік з рідким волоссям взяв свій піджак. Поважна жінка з окулярами сказала ювілярці:
Маріє, давай поїдемо. Це непорозуміння, ми не знали. Продовжимо у тебе вдома, я візьму свій салат. Свято не зіпсоване, просто змінимо місце.
Марія Петрівна сиділа нерухомо, губи стиснуті, обличчя червоне від образи. Очі блищали від емоцій. Руки тремтіли.
— Це через тебе! — нарешті вигукнула вона, вказуючи на мене. — Ти бездушна! Не можеш дозволити навіть на один день! Тобі шкода? Ти стала холодною, злою людиною!
— Залишилося сім хвилин, — коротко сказала я, не відводячи погляду від телефону.
Через п’ять хвилин двір майже спорожнів. Гості швидко пішли, кидаючи вибачливі погляди.
Хтось забирав їжу, хтось лишав. Останньою збиралася Марія Петрівна, повільно пакуючи залишки, ігноруючи мене, демонструючи невдоволення.
Коли вона пішла до виходу з сумками, я зупинила її:
— Доступ.
Вона зупинилася, не обертаючись.
— Що? — холодно кинула через плече.
— Ключі від будинку. Віддайте. Звідки вони у вас? — я дивилася вимогливо.
Марія Петрівна поставила сумки, витягла зв’язку ключів — від воріт, дверей і господарського приміщення.
— Андрій дав давно, ще в перший рік вашого шлюбу. Про всяк випадок, сказав. Раптом знадобиться допомога, — сказала вона з викликом.
— Віддайте, — я простягла руку.
— Навіщо вони тобі тепер? — спробувала ухилитися вона, ховаючи руку.
— Саме тому й заберу. І замки зміню. Сьогодні. Викличу спеціаліста. А ці — як доказ незаконного доступу, — твердо сказала я.
Марія Петрівна кинула ключі, я зловила їх.
— Ти пошкодуєш! Андрій дізнається, як ти повелася з його матір’ю! Він не пробачить!
— Андрій знає, що будинок мій. Ми все обговорили. Якщо хочете його залучити, я розповім, як ви користувалися чужим, влаштовували свята, розповідали вигадки, — спокійно відповіла я.
Марія Петрівна, не попрощавшись, пішла швидко до машини, завела двигун і поїхала, лишивши пил.
Я залишилася одна, оглядаючи двір. На землі валялися стаканчики, серветки, на столі залишки їжі, плями від напоїв. Треба прибрати. Я зітхнула, відчуваючи втому.
Викликала майстра замків, знайомого пана Василя, який допомагав раніше.
— Добрий день, пане Василю. Це Оксана. Треба змінити замки на заміському будинку. Всі три. Якнайшвидше.
— Добре, буду через годину.
Поки чекала, прибирала: зібрала сміття, витерла стіл, склала їжу. Двір поволі повертався до норми.
Пан Василь приїхав, сивий чоловік з добрими очима, взявся до роботи.
— Вітаю, Оксано. Що трапилося? Проблеми з доступом?
— Довга історія, не хочу деталізувати. Просто для безпеки.
— Розумію, зробимо все якісно.
Через дві години замки були нові. Я перевірила — все надійно.
— Дякую, пане Василю. Скільки?
— За матеріали та роботу, як для знайомої. Головне, щоб спокійно було.
Я розрахувалася, додавши за швидкість, і провела його.
У будинку виявила чужі речі: в холодильнику продукти — сир, овочі, консерви; в шафі посуд — тарілки, келихи, чашки; на підвіконні квіти в горщиках.
— Облаштувалася, — пробурмотіла я, здивована. — Мабуть, не вперше.
Зібрала все в коробки, винесла за ворота. Нехай забере, якщо захоче.
Сіла на терасі з чашкою кави, розмірковуючи.
Скільки часу вона користувалася? Роки, мабуть. Приїжджала, запрошувала друзів, видавала за своє.
Почалося з Андрія, який дав ключі, не думаючи про майбутнє. Він завжди потурав матері, ставив її понад усе, що й стало причиною нашого розлучення. Але минуле — минуле.
Тепер все на місцях. Я встановила кордони. Не шкодую.
Потім оглянула будинок: вікна цілі, дах без ушкоджень, підвал сухий. Сад цвів: дерева в квітках, кущі зеленіли.
Скоро посаджу нові рослини.
Вечоріло, сонце фарбувало небо в теплі тони. Повітря пахло свіжістю. Я закрила ворота новим замком, сіла в авто, глянула в дзеркало. Мій будинок. Мій.
Якщо хтось влаштовує свято на твоїй території як на своїй, найкраще нагадати, чия це власність, і зачинити за останнім гостем. Без жалю. Просто захисти те, що твоє.
Мама дізнавшись була дуже обурена такою ситуацією. Сказала мені, що гостей я не повинна була виганяти, хай би відсвяткували а вже потім виставила б свекруху і замінила замки
Але скажіть з якої радості я повинна була таке терпіти у своєму будинку ви б не так вчинили?
Головна картинка ілюстративна.
