fbpx

Ніколи не подумала б, що на мою долю випадуть такі випробування. Робота, яка була не дозволяла триматися на плаву, чоловік отримував пенсію по інвалідності. Але нашого спільного доходу не вистачало

До чого тільки не доведе людину безвихідь. Без надії сподівалась, що потрібен час і щось таки зміниться. Але воля влади, політика урядовців і бездушність начальства помалу забирали цю надію.

Про що можна ще говорити, коли грошей постійно не вистачало, і річ не в норкових шубах. Адже часто наші діти не мають ані належного одягу, аби перезимувати, ані потрібної для
молодого організму їжі, а часто навіть канцтоварів до школи. Як пояснити їм чому так. Адже я працювала за мінімальну плату. Нікого не хвилювало, що в холодильнику порожньо, у квартирі холодно, і відчувається безвихідь.

…Ніколи не подумала б, що на мою долю випадуть такі випробування. Робота, яка була не дозволяла триматися на плаву, чоловік отримував пенсію по інвалідності. Але нашого спільного доходу не вистачало. Тож змушена я була шукати роботу. У мене вища освіта, та у нашій державі її наявність не гарантує хорошої роботи. Після тривалої сімейної наради, вирішили, що поїду на заробітки за кордон. Непевної репутації фірми, що займаються працевлаштуванням, знайомі наших знайомих з деякими зв’язками – де я тільки не намагалася знайти шлях у чужу державу. І ось з рекомендаційним листом на роботу і адресою для проживання я їду з рідної домівки, від дітей, чоловіка, друзів.

Перші години в дорозі, з комом в горлі, я згадувала хвилини прощання. Вологі очі сина і надійні обійми чоловіка розривали серце. Як же я не хотіла їхати. Мені здалося, що бачу їх востаннє. Невесела була дорога. Пасажири похмурі. До того ж вийшло так, що свій день народження відсвяткувала в придорожній забігайлівці наодинці, серед незнайомих людей. Та випробування ще навіть не починалися. Приїхавши на місце, я дізналася, що роботи вже нема. Це для мене був удар. Добре, що був хоч дах над головою. Одна кімнатка, у якій розмістилося семеро людей. Досить швидко ми знайшли спільну мову. Більш досвідчені шукачі заробітку розповідали невеселі історії.

Одна вже немолода жіночка працювала домогосподаркою в сім’ї, але її роботодавці виявилися справжніми деспотами. Могли накричати без причини, навіть побити. Вона для них була мало що не рабинею. Бігала навколо своїх хазяїв з безглуздими дорученнями. Незважаючи навіть на те, що була набагато старша за них. Вони взагалі не вважали її людиною. Робоча сила і все. Вона навіть поскаржитися не могла, бо перебувала в країні нелегально.

А на той час у мене взагалі не було , ніякої роботи. І гроші закінчувались. У розпачі я ходила по всіх можливих адресах. Проте великою проблемою була мова. Я погано володіла нею – на рівні школи. Тому частенько зі мною навіть не хотіли говорити. Навколо чужі люди, чужа мова. І ти ще менше потрібна, ніж на батьківщині.

Я вже була у стані розпачу, та після кількох днів звикла. Мені поталанило. Потрібна була нянька для маленького хлопчика, і я з радістю погодилася. Хоч якась робота. Мене навіть не стримала розповідь жінки про знущання з домогосподарок. Адже потрібно було якось жити.

Хлопчик виявився справжнім розбишакою у свої 5 років. Проте максимум, що я могла йому сказати було ввічливе зауваження. Голос не підвищувати, аби у нього не розвинулося почуття невпевненості в собі. Та коли він робив якусь шкоду, мені діставалося від господарів за поганий догляд. Це було просто нестерпно. Часто ночами я згадувала свого сина. Він був справжнім янголятком, допомагав  мені, а я ще й сварила іноді його. Як мені не вистачало своєї сім’ї.  Намагалась якнайчастіше дзвонити додому. Почувши рідних людей, я наче
поверталася в Україну. Чоловік із хвилюванням розпитував про справи, а син дрижачим голосом запитував, коли повернуся.

“Чому ти мене залишила?” – питав мій хлопчик, а в мене серце розривалося. Як пояснити шестирічному малюкові, що заради нього я тепер хтозна-де. Йому не потрібне зимове пальтечко, бо живе без мами, бо я залишила їх з татом.

“Мамочко,повертайся швидше, будь ласка”.

На роботі няньки я одержувала 600 євро на місяць. Це мізер за їхніми мірками. Та ще й доводилося терпіти щоденні образи. Тому почала шукати іншу роботу. Якраз розпочалися
польові роботи. Заробітна плата там була вищою. Це для мене було найважливішим критерієм, тому без вагань попрощалася з попередньою роботою.

На полях було важко. Вставали вдосвіта, лягали пізно ввечері. Втомлювалася настільки, що не хотіла ні їсти, ні пити. Лиш би поспати десь у куточку з годинку. Умови проживання були мінімальними – справжні бараки. їжу купували самі. За весь час цієї роботи я настільки змарніла і висохла, що ледве пересувала ноги. Тож після завершення сезону польових робіт вирішила повернутися додому, набратися сил… і потім знову все спочатку. Хоч там ми й ніхто, дармова робоча сила, без жодних прав і поза законом (адже залишились нелегально).

Найщасливішим моментом у всій історії було моє повернення додому. З якою жадібністю я ловила слова рідної мови. Навіть повітря було іншим. Сім’я… Я напевне ніколи себе не почувала такою щасливою, цілувала сина, чоловіка. Не вірилося, що змогла прожити без них майже рік. Син підріс, подорослішав. Без мене… У чоловіка з’явилися сиві волосинки від проблем, які звалилися на його плечі після мого від’їзду.

Життя біжить, ми сподіваємось, що ось-ось прийдуть зміни на краще, але чомусь не бачимо перспектив. Тому знову і знову збираємо валізи, і їдемо на чужину…

You cannot copy content of this page