Мені 62 роки. І я шість років тому овдовіла. Втрату чоловіка я важко перенесла, довго не могла прийти в себе. Близько року я не могла жити нормальним життям. Діти мене постійно звали на якісь збори, зустрічі та свята. А я залишалася завжди одна. І відразу навіть і не думала, що коли-небудь в моєму особистому житті щось зміниться.
Поступово я почала виходити в люди, сама гуляла по набережній або парку. Влітку в парку часто робили всякого роду концерти, і на одному з таких концертів я познайомилася з одним самотнім чоловіком. Потім ми ще раз випадково зустрілися, погуляли і обмінялися телефонами.
Кілька місяців ми ось так просто зустрічалися і разом гуляли або ходили на концерти. Він теж виявилася вдівцем, і у нас було багато спільних тем. Поруч з ним час летів непомітно, так було легко і спокійно. Він мені дуже подобалася. Правда мені було трохи соромно за свої почуття, адже після того як не стало чоловіка я дала собі слово, що ніколи і ні з ким не зав’яжу відносин. Але наша тяга один до одного все росла і росла, і поступово у нас зав’язалися романтичні стосунки.
Жити разом ми поки не плануємо, але дуже часто бачимося. Мені хочеться розповісти про цього чоловіка дітям, познайомити їх. Але я соромлюся це зробити, думаю, що вони мене не зрозуміють. Раптом скажуть, що я на старості років розум втратила? У нього теж є діти. Ми вже знайомі і вони прекрасно мене сприймають. Його донька навіть розплакалась і сказала, що нарешті у її дітей з’явиться бабуся.
Я ж знаю своїх дітей. У мене так не буде. Син і донька завжди конкурували за мою увагу. Появу нового чоловіка і нової родини вони сприймуть не надто добре – я це розумію прекрасно.
А може ну його? Не казати нічого. Хай усе буде як є. Не казатиму нікому нічого, хай пливе усе за течією, час усе на свої місця сам і розставить.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
