— Ігоре, це наша пісня, пам’ятаєш? — Люба почула знайому мелодію, сидячи за столиком у літньому кафе.
Ігор жував стейк і дивився на телефон.
– Ігор!
— Так, що?! — він, нарешті, відірвався від мобільного.
— Наша пісня.
– Хм.
— Люди танцюють. Може, запросиш мене на танець?
Ігор відклав вилку, зняв серветку з шиї, і голосно засміявся.
— Танцювати? Тут?
— Це не забігайлівка, а ресторан, який ти сам вибрав. — Люба проводила поглядом літню пару, яка йшла танцювати. Чоловік років сімдесяти так дивився на свою дружину, ровесницю.
Його волосся було сивим, та й вона не була стрункою красунею, типова бабуся, але разом вони були такою гарною парою. Що й очей не відвести.
— Як їм вдалося стільки років любити один одного? — подумала Лариса, і всередині щось защеміло. Вона відклала прилади – апетит зник.
– Знаєш, я піду. Ти маєш рацію, ресторан огидний.
Люба підвела голову, розправила плечі і, взявши сумочку, пішла до готелю. Ігор здивовано глянув на дружину, дожував стейк і замовив собі ще пінного.
— Пішла, то й нехай. Я й без тебе повечеряю, — промимрив він.
Тиждень тому
– Серйозно, Любо? Ти поклала мені сорочку з коротким рукавом на вечерю? — Ігор уже вп’яте заглядав у валізу, ніби сподівався, що там раптово з’явиться щось пристойне.
— Ігоре, ти сам сказав: «Поклади щось простіше, мені спекотно буде». Ось я й поклала. З довгим рукавом теплі сорочки.
— Так, звичайно. Все ти робиш наперекір! Як завжди. Навіть валізу нормально зібрати не можеш!
Люба тільки зітхнула. Почалося. Адже вони ще навіть не виїхали з дому!
— Ігоре, знаєш, думаю, що ти вже великий хлопчик і можеш зібрати свої речі самостійно. А я піду займуся своїм багажем.
Це була довгоочікувана відпустка. Після трьох років роботи, різних справ, ремонтів і форс-мажорів, у подружжя, нарешті, збіглися відпустки.
Так сталося, що питанням відпустки довелося займатися Любі.
— Я в цьому нічого не розумію, мені треба, щоб ми вклалися у певну суму. Щоб було море та їжа. А так я взагалі невибагливий, ну ти й сама знаєш.
Люба подивилася на суму, виділену чоловіком, на ціни в нормальні готелі та знаючи, що чоловік «невибагливий» додала ще грошей зі своєї премії.
“Краще в старому купальнику на гарному пляжі, ніж у новому на поганому”, – подумала вона.
– Який тип харчування взяти? — усе ж таки спитала вона у чоловіка.
— Нічого особливого, головне – море.
– Ні. Там, куди ми їдемо, все включено не доступно. Та й ціни невиправдано дорогі. Краще поїсти десь у кафе, скуштувати місцеву кухню.
— Гаразд, бери що хочеш.
Люба подумала і взяла сніданок та вечерю.
Ох, знала б вона, до чого це приведе.
За три тижні до поїздки Люба працювала допізна. Треба було доробити справи.
— Ігоре, ти вже вільний, займися останніми приготуваннями, — попросила дружина.
– Що?! Я? Та ти жартуєш, чи що?
– Ні, я серйозно.
– Я не вмію.
– Нічого складного. Люба витратила півгодини, намагаючись пояснити чоловікові, як діяти, але той уперто не хотів розуміти.
— Гаразд, я сама швидше зроблю, — здалася вона. Щоправда, робота закрутила її, і коли жінка згадала про квитки, всі місця вже розпродані. Залишилися залишились верхні полиці і біля вбиральні.
Коли Ігор зрозумів де вони будуть їхати став схожим на велику червону обурену кулю:
— І що це за такі місця? Поряд із вбиральнею?! Ти що, не могла про все подбати заздалегідь?
— А ти сам не міг цим зайнятися? Я тебе просила, бо сама не встигла! — тихо відповіла Люба. — У тебе ж вихідні дні були тоді. Я на роботі була до ночі.
— Ну, зрозуміло. В нас завжди все на мені. А ти як королева.
— Ігоре, не треба, давай не псуватимемо настрій перед відпусткою.
У потязі Ігор знову почав висловлювати невдоволення.
– Це не припустимо, Любо! Попроси провідника нас пересадити! Тут смердить і незручно сидіти!
Ігор не вгамовувався і до них підійшла провідниця.
Ігор влаштував сцену, обіцяв написати скарги в усі можливі місця і все ж нічого не досягши заліз на свою другу полицю і відвернувся до вікна. Провідниця глянула на Любу із непідробним жалем.
— Вибачте, мій чоловік просто перенервував. Він утомився на роботі, давно не був у відпустці. Це моя вина, я все переплутала, треба було шукати місця заздалегідь, — тихо сказала вона.
— Дівчино, у нас є вільне місце у купе. Ви не проти пересісти? — тихо відповіла провідниця, ігноруючи Ігоря.
– Для мене?!
— Так, Нехай ваш чоловік почне відпочивати. І від вас навіть, — підморгнула вона.
— Звісно, не проти, — швидко кивнула Лариса і пройшла за провідником.
– А я? — зіскочив Ігор. – Ми ж разом!
— Вибачте, місце тільки одне, — посміхнулася провідниця.
Щойно потяг прибув на вокзал Ігор ідучи поряд своєї дружини висловив їй усе, що думав. Але Люба його слухала. Вона одягла навушники.
У готелі розпочався новий виток претензій:
– Це що за номер? Вигляд з балкона — на смітник! І кондиціонер шумить!
— Ну, йди сам розбирайся, — втомлено сказала Люба. — Я бронювала найкраще з того, що було. В нас ранній заїзд. Номерів немає, повна броня.
— Я піду! Зараз усе влаштую!
За тридцять хвилин у номер зателефонували.
— Шановна, там ваш чоловік сцену влаштував. Якщо зараз не заспокоїться, ми вас змушені будем виселити, – сказав адміністратор.
– Не треба, будь ласка! Я зараз прийду! — Люба зніяковіла. Її чоловіка мало не виставили з готелю. Любі довелося вибачатися перед адміністратором, чемно пояснюючи, що чоловік — втомлена людина, щойно з потягу де його поїздка пройшла у вкрай не комфортних умовах.
— Ну гаразд, для вас у нас є кращий номер, — м’яко сказав адміністратор, пошкодувавши Любу і прийнявши від неї як вибачення хороший шоколад. — Тільки без сцен, гаразд?
– Бачиш? Я ж казав, — гордо заявив Ігор уже в ліфті. – Я вмію досягати свого!
Люба тільки похитала головою.
Сніданок вони пропустили, а от вечерю чекали дуже активно.
– Я б слона з’їв! Ну хто робить вечерю о 8?!
— Одягайся, Ігоре.
— І що мені вдягнути?
— Сорочку, штани.
– Я щось не зрозумів?! Ти все-таки не взяла мені жодної нормальної сорочки?! Це що?
– Сорочка з рукавом.
– Вона робоча! Я в ній до офісу ходжу! Любо! Ну чому ти все робиш не так? Навмисне?!
— Так, навмисне Ігоре. Я навмисне стояла з праскою три години, щоб випрасувати тобі речі. – Люба пирхнула. Цю сорочку Ігор сам попросив випрасувати, а тепер, певне, забув.
– Добре. Якщо ти робиш навмисне, то і я так робитиму.
На вечерю Ігор вийшов у в’єтнамках та майц.
– Ти куди зібрався? – Підняла брову Люба.
— Отак і піду! Якщо вже ти не спромоглася покласти мені нормальну сорочку!
Біля входу до ресторану його розвернули:
– Вибачте, у нас дрес-код. У такому вигляді не можна.
– У мене тут дружина! Любо! Любо! Скажи їм! Скажи! Ми оплатили вечерю, хай мене годують!
Люба відвернулася:
— Вибачте, я вас не знаю.
– Що?
— Не знаю, хто ви, — повторила вона, проходячи до ресторану під руку з адміністратором, як із джентльменом. Адміністратор уже знав Любу. Знав і Ігоря.
— Шановна, вашому чоловікові потрібний гарний відпочинок.
— Схоже на те. Причому, від мене. — сумно посміхнулася вона.
Ігорю довелося тупотіти в номер і переодягатися. Втім, вечеря йому, звичайно ж, не сподобалася. А хто винен у цьому? Люба.
Далі – гірше. Претензії сипалися як із дірявого мішка з пшоном.
– Ти на фото погано стала, псуєш селфі!
– Ти замовила рибу, а я хотів м’ясо! Треба було подумати!
— Ти не подивилася на мене, коли я жарт розповів офіціантові, всі сміялися, а ти ні!
І нарешті:
— Мені взагалі все це набридло. Ти мені набридла. Я хотів їхати сам. У нас із тобою криза десяти років шлюбу! – Заявив він, коли Люба попросила його намазати спину кремом.
– Ти тільки зараз це зрозумів? — Люба дивилася на нього, як на незнайому людину. — Я десять років тягну цей шлюб на собі, намагаюся, згладжую гострі кути, перепрошую за тебе. А ти. Ти просто поводиться абсурдно. Зіпсувати відпустку — це талант.
Люба підхопила капелюх і пішла до басейну. Далі від чоловіка.
Наступного дня вона також лежала на шезлонгу біля басейну. Одна. Лежала, спостерігаючи, як сонце повільно опускається за обрій. Діти хлюпалися в басейні, пахло кремом від засмаги та хлоркою.
За роки шлюбу вони з Ігорем не мали дітей. Отже, зараз хтось із цих шибеників міг би звати Любу мамою. Може, й не було б порожніх претензій через сорочку, через пересмажене м’ясо на вечері, бо таким бути при дитині дуже складно. Фокус уваги зміщується на важливіші речі. З себе на іншу людину.
Після чергової сцени — цього разу через те, що вона не вгадала скільки льоду він хотів у напої — Люба просто встала і пішла. Без пояснень і з’ясовувань стосунків. Просто пішла. І ось уже годину, як сиділа тут, на самоті, обмірковуючи все.
Минуло десять років. Десять років шлюбу, де їй постійно доводилося підлаштовуватися. Ігор був не злий, ні. Але він був упертим, вимогливим і, головне, абсолютно переконаним у своїй правоті. Завжди. І навіть якщо був неправий, то «ти сама мене до цього довела».
Вона згадала, як на третій рік шлюбу він, забувши про річницю, звинуватив її, що вона спеціально не нагадала, щоб потім влаштувати сцену.
— Ти спеціально мовчала, га? Хотіла викрити мене в неуважності? — говорив тоді, — Яка нормальна людина взагалі пам’ятає ці дати?
А потім як вона плакала у ванній, тримаючи в руці приготований подарунок, який так і залишився не врученим.
І ось тепер, десять років по тому. Вони начебто подорослішали обидва, але залишилися ті самі докори. Ті самі слова і докори.
“Ти все робиш не так”.
А може, таки не вона, а він? Може, причина у ньому?
Спочатку вона гнала цю думку геть. Але зараз, лежачи на сонці, з апельсиновим соком у руці, вона дозволила собі чесно відповісти.
Так. Він. Він робить все не так. Він зовсім не робить нічого. Не любить, не дбає, не дякує.
Він навіть не помічає, як вона намагається. Як мирить його з батьками після чергового непорозуміння, як стає на його захист, коли цілий світ проти.
Як робить вигляд, що не чує його зауважень при друзях. Як захищає його перед своїм батьком, який ще на весіллі сказав: “Не впевнений, що він тобі підійде”.
Вона згадала, як мріяла, що якось вони поїдуть у відпустку, і все буде інакше. Що колись він скаже: «Дякую, кохана, що ти поруч. Що береш частину моїх обов’язків бути чоловіком на себе, на свої тендітні жіночі плечі. Без тебе я не впорався б».
Але ж ні. Натомість він докоряє їй в невдалому фото. У сорочці. Вибір коктейлю. У недостатньо спекотній чи холодній погоді.
Люба дістала з сумочки телефон та набрала повідомлення батькові: «Я вирішила. Я йду. Ти мав рацію, він недостатньо хороший для мене. Наш шлюб – це не шлюб. Це вічний іспит, який я здаю для нього і завжди невдало».
– Ти де?! – Почула вона голос Ігора.
Він стояв біля басейну, роздратований, з обуреним виразом обличчям.
— Знову ти пішла, лишила мене! Я думав, що ми на відпочинку разом!
– Ми на відпочинку, але не разом. Ми вже давно не разом, Ігоре.
Він не зрозумів.
– Ти що, влаштовуєш? Знову ображаєшся через дрібниці? Що я сказав не так цього разу?
– Все, Ігоре, – Люба встала, спокійно, зібрано. – Ти не сказав нічого нового. Просто я втомилася бути твоєю дружиною. Я десять років жила і вічно робила для тебе щось не так. Втомилася підбирати слова, вгадувати бажання, терпіти твої витівки. Перейматися, що знову не вгадаю твій настрій.
— Ну звісно. Знову я винний. Ти свята.
– Не свята. Просто доросла жінка. Яка розуміє, що заслуговує на краще.
— Ти мене кидаєш, га?
– Я звільняю і себе, і тебе. Ти теж зі мною не щасливий, правда? Скільки разів ти казав що я не така. Зрештою, я тебе почула. Я й справді не така. Вже не така, як була.
Того ж дня Лариса змінила квиток. Поїхала на три дні раніше. Одна. Сонце яскраво освітлювало перон. Люди, засмаглі і щасливі стояли біля потягу і щось весело обговорювали. А Люба також була щаслива. Вона сідала не у простий вагон, у новий етап свого життя.
Звісно, Ігор буде розповідати друзям, що все робив заради своєї дружини, але тій усе і завжди було не так. Буде жаліти себе, такого доброго прогресивного, буде оплакувати 10 років свого життя, які він витратив на дружину, яка його не цінувала і робила все наперекір.
А Люба буде усміхнена і щаслива. Їй нічого оплакувати, тільки святкувати.
Головна картинка ілюстративна.
