— Олю, ну будь ласка, давай просто сядемо і все обговоримо спокійно, — сказав Віталій, переминаючись з ноги на ногу, і його голос тремтів від напруги. Він дивився кудись у підлогу, ніби там ховалася вся правда. — Ми ж дорослі люди, можемо знайти компроміс. Квартира. Вона ж не тільки твоя. Я тут жив стільки років, маю теж своє.
— Своє? — перепитала я, відчуваючи, як усередині все кипить від обурення. — Ти серйозно? Цю квартиру заробила моя мама в Італії, роками тяжко працюючи, щоб надіслати гроші сюди! Вона надсилала кожну копійку, щоб ми мали дах над головою. А ти тепер вирішив, що маєш право її ділити? Просто тому, що ти мій чоловік?
— Послухай, я не заперечую, що твоя мама доклала зусиль, — відповів він, намагаючись звучати впевнено, але його очі блищали від роздратування. — Але ми ж були родиною, Олю. Стільки часу разом, спільне життя. Невже ти думаєш, що я нічого не заслуговую? Давай продамо її, розділимо гроші по-чесному — скажімо, 50 на 50, і розійдемося без сцен.
— По-чесному? — перепитала я, ледь стримуючи голос, — Ти кидаєш мене заради іншої, а тепер хочеш половину того, що заробила моя мама? Вона там, в Італії, мила підлоги, доглядала за старими, щоб ми мали цю квартиру. А ти? Ти навіть не дякував їй толком! І тепер — “по-чесному”? Ні, Віталію, це не чесно. Це нахабство!
— Чому ти завжди все ускладнюєш? — вигукнув він. — Я не хочу непорозумінь, Олю. Просто пропоную розумне рішення. Продамо і все. Ти почнеш нове життя, я теж. Навіщо тягнути це, витрачати час і нерви?
— Бо це не твоє, щоб ділити! — відрізала я, дивлячись йому прямо в очі. — Мама надсилала гроші мені, на мою картку. Це її подарунок родині, але ти тепер хочеш відкусити шматок?
Віталій замовк на мить, його обличчя спохмурніло, і він глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися.
— Добре, якщо ти так налаштована, то хай буде по-твоєму, — пробурмотів він нарешті. — Але подумай добре, Олю. Я б хотів розлучитись тихо і мирно.
Я не відповіла, просто стояла, відчуваючи, як мій звичний світ розсипався. Ця розмова була дуже несподівана. Але вона відкрила мені очі: попереду чекала справжнє випробування, і я була готова до неї. Що ж, нехай. Я не відступлю.
Той вечір став поворотним пунктом у моєму житті. Ми з Віталієм були разом уже дев’ять років, і все починалося так романтично, ніби в кіно.
Я пам’ятаю наш перший день знайомства, ніби це було вчора. Тоді я працювала в маленькій кав’ярні в центрі Києва, заварювала каву для втомлених офісних працівників і мріяла про щось більше.
Віталій зайшов туди випадково — високий, усміхнений, з копицею русявого волосся. Він замовив еспресо і пожартував про те, як моя усмішка робить напій смачнішим.
— Добрий день, що бажаєте? — запитала я, намагаючись не дивитися на нього надто довго.
— Каву, яка розбудить мене, бо сьогоднішній день — суцільний хаос, — відповів він, посміхаючись. — А ви, пані, мабуть, знаєтеся на таких дивах?
Я засміялася, і ми розговорилися. Виявилося, він інженер у будівельній компанії, любить подорожувати і грати на гітарі.
Того ж вечора він запросив мене на прогулянку парком, і я погодилася. Ми гуляли допізна, розмовляючи про все на світі — від улюблених фільмів до мрій про майбутнє.
— Знаєш, Олю, я завжди мріяв про родину, про затишний дім, — сказав він тоді, тримаючи мене за руку. — А ти? Які в тебе плани?
— Я хочу стабільності, — відповіла я. — Мати місце, де почуваєшся в безпеці. Моя мама багато працювала, щоб дати мені шанс на краще життя.
Здавалося, це початок чогось великого. Через рік ми одружилися. Весілля було скромним — у маленькому ресторанчику з друзями та родиною.
Мама прилетіла з Італії спеціально, вся сяяла від щастя. Вона вже тоді працювала там доглядальницею, надсилала гроші, щоб допомогти нам стати на ноги.
— Доню, це для вас, — сказала вона, вручаючи ключі від квартири. — Почніть з квартири, бо без власного куточка важко.
Ми були вдячні. Віталій обіцяв, що все буде добре, що він працюватиме, щоб доповнити ці гроші. Ми знайшли двокімнатну квартиру в спальному районі, не нову, але затишну.
Ремонт робили самі — фарбували стіни, клеїли шпалери. Віталій навіть навчився класти плитку в ванній.
— Дивись, Олю, це наша фортеця, — сміявся він, коли ми закінчили. — Тут ми будемо щасливі.
І ми були. Перші роки пройшли як у казці. Я влаштувалася на роботу в офіс менеджеркою, Віталій просувався по кар’єрі.
Ми подорожували — їздили до Карпат, до моря. Народилася дочка Софійка, і наше життя наповнилося дитячим сміхом. Мама продовжувала надсилати гроші з Італії — на меблі, на освіту для Софії.
— Як справи, доню? — питала вона по телефону щотижня. — Віталій добре до тебе ставиться?
— Так, мамо, все чудово, — відповідала я. — Він чудовий батько.
Але поступово все змінилося. Віталій став більше працювати, приходив пізно, був роздратованим. Ми рідше розмовляли, рідше сміялися. Одного разу я знайшла в його телефоні повідомлення від якоїсь жінки — нічого надзвичайного, але достатньо, щоб засумніватися.
— Віталію, хто ця Ірина? — запитала я спокійно, показуючи телефон.
— Просто колега, Олю, не вигадуй, — відповів він, відмахнувшись. — Ми обговорюємо проекти.
Я повірила. Але сумніви залишилися. Потім були пізні повернення, запах парфумів, які не мої. Я намагалася говорити з ним.
— Нам потрібно більше часу разом, — казала я. — Софійка росте, а ми ніби чужі.
— Я намагаюся, Олю, але робота. — відповідав він.
А потім стався той вечір, коли він зізнався. Ми сиділи на кухні, Софійка вже спала.
— Олю, я маю сказати правду, — почав він, не дивлячись на мене. — Я зустрів іншу жінку. Ми це серйозно. Я хочу розлучення.
Світ ніби перевернувся. Я просто запитала:
— Чому? Що я зробила не так?
— Нічого, просто ми виросли в різні боки, — відповів він. — Я хочу бути щасливим.
А потім пішла розмова про квартиру. Він хотів ділити все, ніби забув, що мама заробила на неї в Італії, тяжко працюючи. А він тепер претендував на половину, бо ж його нова дівчина при надії і він пообіцяв, що в них буде житло.
Після тієї гострої розмови я подзвонила мамі.
— Мамо, все погано, — сказала я, стримуючи сльози. — Віталій йде до іншої і хоче ділити квартиру.
— Що? — вигукнула вона. — Не віддавай йому ні копійки!
— Я не збираюся, — відповіла я. — Але він каже, що це не справедливо, що він має право.
— Де ти бачила які права? Смішний? А те, що житло мені належить він забув? П-ф-ф-ф, ото наївний.
Я думала, що після розлучення з Віталієм життя нарешті стане спокійним. Ми розійшлися – я не хотіла тяганини, а він погодився піти, отримавши 50 000 гривень як компенсацію за «свій вклад».
Квартира, яку мама заробила в Італії залишилася мені та Софійці. Я влаштувалася на нову роботу і я відчувала, що ми нарешті дихаємо вільно. Але Віталій не зник.
Спочатку він приходив за дрібницями. Одного вечора подзвонив у двері, тримаючи стару сумку.
— Олю, привіт. Можна забрати дещо? – запитав він, уникаючи мого погляду.
— Що саме? – насторожилася я, не запрошуючи його далі порога.
— Штори з кухні. Я ж їх обирав, пам’ятаєш? Пасують до мого нового місця, – відповів він, ніби це було нормально.
— Ти серйозно? – здивувалася я. – Штори? Ти їх обирав за мамині євро, між іншим.
Він зітхнув, ніби я ускладнюю.
— Олю, не починай. Я вклав у цю квартиру десять років життя. Це несправедливо, що ти все забрала. Я ж не прошу багато – лише штори.
Я стримала гнів, дозволила забрати. Не хотіла сваритися при Софійці. Але це стало звичкою. Через тиждень він прийшов за стільцями. «Я їх купував, Олю, пам’ятаєш? Два за 2000 гривень», – казав він, тягнучи їх до дверей.
Кожен візит супроводжувався докорами: «Десять років, Олю! Я ремонти робив, плитку клав! А ти мене вигнала, як чужого».
— Віталію, ти пішов сам, – відповідала я. – І квартира – мамин подарунок. Це справедливо!
Я терпіла заради дочки, але напруга зростала. Одного разу подзвонила подрузі Наталі.
— Наталю, він знову приходив. Взяв стільці й бурчить про «несправедливість», – поскаржилася я.
— Олю, не пускай його! – вигукнула вона. – Він маніпулює. Мамині гроші – це не його заслуга. Скажи, щоб відчепився!
— Софійка ж хоче бачити тата, – зітхнула я.
Найгірше сталося через місяць. Була субота, я пекла пиріг, коли пролунав дзвінок. Відкрила двері – і застигла. Віталій стояв із молодою жінкою, років двадцяти п’яти, з валізою. Вона ніяково посміхалася, тримаючи його за руку.
— Олю, це Марина, моя наречена, – сказав він упевнено. – Ми житимемо тут, у гостьовій кімнаті. Софійка – моя дочка, я маю право бути з нею. Навіщо орендувати, якщо в мене є ця квартира?
Я ледь не впустила тарілку, що тримала.
— Ти здоровий? – вигукнула я. – Це мій дім! Мама заробила на нього в Італії! Ви сюди не ввійдете!
— Олю, не починай, – втрутилася Марина тихо. – Віталій розповів, як ти несправедливо вчинила. Десять років його життя – це ж не просто так. Ми тільки в одній кімнаті, не заважатимемо.
— Ні! – відрізала я, зачиняючи двері. – Геть звідси! Це мій дім, і ніхто вас не впустить!
Вони постукали ще раз, але я не відчинила. Подзвонила мамі.
— Мамо, уяви: Віталій прийшов із новою і хоче жити тут! – розповіла я, тремтячи.
— Що за цирк! Ото вчудив.
Того вечора я обійняла Софійку й пояснила: «Тато приходитиме, але житиме окремо». Вона кивнула, хоч і сумно.
— Мамо, а ми залишимося тут? – запитала вона.
— Так, сонечко, це наш дім, – відповіла я.
Але сумніви гризли. Може, я чогось не розумію? Я йому щось винна? Десять років – це ж не просто так, але ж квартира – мамин подарунок.
Я не здаватимуся, але як пояснити Софійці, що тато не правий?
Головна картинка ілюстративна.
