Чайник тихо посвистував на плиті, а я перебирала пакети з чаєм. Ромашковий, м’ятний, чорний із бергамотом/ Моя донька, Софія, привезла їх із відрядження до Лондона.
Я посміхнулася, згадуючи, як п’ять років тому вона, сяючи від гордості, вручила мені ключі від цієї квартири.
— Мамо, тепер у тебе буде свій дім, — сказала тоді Софія, простягаючи зв’язку ключів. — Жодних орендованих кімнат більше.
Я любила цю стару кухню. Тут усе дихало затишком: потерта клейонка на столі, горщики з геранню на підвіконні, навіть тріщина на кахлі біля плити здавалася рідною. Я саме збиралася заварити чай, коли в двері постукали.
На порозі стояла Софія — у строгому діловому костюмі, з ідеальною зачіскою і крижаним виразом обличчя.
— Мамо, нам треба поговорити, — її голос був незвично чужим.
Я відступила, пропускаючи її. Щось у її тоні змусило мене розхвилюваьтись не на жарт.
— Проходь, люба. Я якраз чай заварюю. Твій улюблений, із бергамотом.
— Ні, дякую, — Софія навіть не глянула на чайник. — Я ненадовго. Мамо, тобі треба виїхати з квартири. До завтра.
Я застигла все ще тримаючи чайник. Мені здалося, що я погано почула.
— Що, вибач?
— Квартиру треба звільнити. Завтра. Я більше не можу це тягнути.
Гарячий чай хлюпнув на руку, але я не відчула болю.
— Софія, я не розумію. Це ж мій дім. Ти сама.
— Це просто квартира, мамо, — вона дістала телефон, щось швидко перевірила. — Ти пожила тут, але я більше не можу тебе утримувати.
— Утримувати? — я нервово засміялася. — Люба, я сама плачу за комуналку, прибираю, готую.
— Мамо, досить, — Софія скривилася. — Рішення прийнято. Ключі залиш на столі.
Вона розвернулася до дверей, але я схопила її за руку:
— Зачекай! Поясни хоча б — чому? Що сталося?
— Нічого не сталося. Просто бізнес, мамо. Квартиру можна здавати за 7000 гривень на місяць.
Двері грюкнули, а я залишилася сама. У вухах дзвеніло. Я повільно опустилася на табурет, дивлячись на калюжу чаю на підлозі. Сонце відбивалося в ній, наче глузуючи.
Тієї ночі я не могла заснути. Сиділа на дивані, перебираючи спогади. На стіні висіли фотографії: ось Софія на випускному, сяє в білій сукні.
А тут ми удвох на морі — вона будує замок із піску, а я сміюся, захищаючи його від хвиль. Тоді я продала дачу, щоб оплатити її навчання. Але хіба це було безглуздо. недалекоглядно? Ні, це була любов.
— Доченько, — прошепотіла я, торкаючись фотографії. — Як же так?
Я почала складати речі в стару валізу. Кожна дрібничка — облуплена фарба в шафі, тепле світло настільної лампи, тінь від герані на стіні — раптом стала безцінною. Я сподівалася, що вранці Софія подзвонить і скаже, що це помилка. Але телефон мовчав.
Наступної ночі я сиділа на лавці в парку, обіймаючи валізу. Зірки мерехтіли вгорі, а я думала: як я дійшла до цього? Ключі залишила на кухонному столі, ретельно протерши їх серветкою. Може, Софія побачить їхній блиск і згадає, як я завжди дбала про дрібниці.
— Добрий вечір, — хрипкий голос перервав мої думки. Я здригнулася. Бородатий чоловік у пошарпаній куртці сів на іншому кінці лавки. — Не бійтеся, я просто присяду. Теж ночуєте?
Я міцніше притисла валізу.
— Ні, що ви. Я просто гуляю.
Він хмикнув:
— О третій годині ночі? З валізою?
— Уявіть собі, — я спробувала посміхнутися, але губи тремтіли. — Люблю нічні прогулянки.
— Ясно, — він дістав із кишені яблуко і простягнув мені. — Будете? Чисте, щойно помив у фонтані.
Я похитала головою, але шлунок зрадницьки забурчав. Я не їла з учорашнього ранку.
— Мене, до речі, звати Семен, — він відкусив шматок яблука. — Три місяці на вулиці. Дружина вигнала. А вас хто?
— Донька, — тихо відповіла я, здивувавшись своїй відвертості.
— Хм, — Семен похитав головою. — Діти нині якісь інші. Мій син в Америці, другий рік дзвінка чекаю.
До ранку похолодало. Я задрімала, притулившись до спинки лавки. Семен пішов, залишивши мені ще одне яблуко і адресу нічліжки. «Там тепло, — сказав він, — і іноді годують».
На світанку я пішла до Анни, старої сусідки, яка завжди була привітною. Дзвонити в її двері було страшно. Я кілька разів піднімала руку, перш ніж наважилася.
— Олено? — Анна з’явилася в барвистому халаті. — Господи, що сталося? Ти як привид!
— Аню, — голос тремтів. — Можна в тебе пару днів пожити?
У її маленькій кухні пахло цукровою пудрою. Анна пекла булочки — любила балувати себе свіжою випічкою.
— Оце так, — вона хитала головою, слухаючи мою розповідь. — Я ж казала, ти її розбалувала. Пам’ятаєш, як вона тобі нахамила на день народження? А ти все «доченька, доченька»…
— Не треба, Аню.
— Треба, Олено! — вона грюкнула чашкою по столу. — Скільки можна себе обманювати? Вона завжди такою була. Пам’ятаєш, як ти віддала всі заощадження на її весілля? А вона навіть «дякую» не сказала!
Я дивилася у вікно, де прокидався ранок. Люди поспішали на роботу, у них були домівки, сім’ї, впевненість у завтрашньому дні.
— Ти піднімешся, Олено, — Анна поклала руку мені на плече. — Тобі завжди вдавалося.
Три дні в Анни пролетіли непомітно. Я готувала, прибирала, навіть полагодила їй кран. Але щоразу відчувала себе тягарем. Раптом я згадала про Володимира, старого друга сім’ї. Кілька років тому він пропонував допомогу.
— Алло, Володю? Це Олена. Так, Олена Петренко.
Через годину я сиділа в його тісному кабінеті в старечому домі, де він працював завідувачем.
— То донька вигнала? — він постукував олівцем по столу. — Знаєш, у нас повариха звільнилася. Тимчасово, але все ж. Готувати вмієш?
— Все життя готую, — я зам’ялася. — Але жити де?
— Тут і житимеш, — усміхнувся Володимир. — Є службова кімната, маленька, але твоя. Ти сильніша, ніж думаєш, Олено. Впораєшся.
Увечері я переступила поріг старечого дому вже як працівниця. У їдальні гуділи голоси. Семен (яка несподіванка!) накривав на столи.
— Олена Сергіївна! — гукнула жінка середніх років. — Я Тамара, вводитиму вас у курс справ. Не переживайте, ми всі через щось пройшли.
Моя кімната була чистою і затишною. Я сіла на ліжко, дістала телефон. Палець застиг над номером Софії. Ні. Не зараз.
— Ну що, — сказала я своєму відображенню у вікні, — життя триває?
Минуло три місяці. Робота в старечому домі виявилася напрочуд не легкою. Кухаря знайшли, я залишилась, як помічниця. А ще я почала писати. Спершу просто думки в старому зошиті, потім — вірші. Неідеальні, але щирі. Тамара, прочитавши їх, просльозилася.
— Пишіть, Олено Сергіївно, — сказала вона. — У вас душа співає.
Одного вечора я написала листа Софії. Розповіла про все: про ніч у парку, яблуко від Семена, жалі і самотність. І про те, як я навчилася жити заново.
Лист я не відправила, але стало легше. Наче відпустила щось важке.
— Олено Сергіївно! — Тамара влетіла на кухню, розмахуючи папірцем. — Є новина! Пам’ятаєте Марію Степанівну? Вона здає кімнату за 3000 гривень. Каже, ви їй подобаєтеся — і готуєте добре, і вірші пишете.
Через тиждень я перевозила речі в світлу кімнату на другому поверсі старого будинку. Марія Степанівна, худорлява жінка з розумними очима, допомагала вішати штори.
— Знаєте, — сказала вона, — я теж таке пережила. Чоловік вигнав після тридцяти років разом. Думала, не витримаю. А потім почала малювати картини. Ви малюєте?
Ми із Марією Степанівною прожили разом більше 10 років. Я все ще працювала у тому ж місті. Дружній колектив, зарплатні вистачало на скромне але гідне життя.
А потім Марії Степанівни раптом не стало. Я була сама не своя бо втратиа не тільки подругу а й людину завдяки якій мала стабільність. Невже знову все з самого початку?
Власне, я ніколи не думала, що до цього дійде. Але Марія Степанівна написала заповіт на мене, все змінилося. Мені було 60, і я нарешті отримала ключ від власного дому.
Донедавна я жила в одній кімнаті у квартирі старенької, й було комфортно. Але тепер, коли я отримала свій власний куточок, я справді почала розуміти, що таке свобода. Я більше не залежала від чужої волі, більше не була частиною чужого світу.
Через кілька місяців після того, як я почала облаштовувати свою нову квартиру, до мене приїхала Софія, моя донька. Вона була іншою, ніби ці роки кардинально змінили її. Вона прийшла до мене з відкритим серцем.
— Мамо, вибач за все, — сказала вона, сідаючи поруч на диван. — Я стала мамою. Тепер я розумію, що було важливо для тебе, коли ти мене виховувала.
Я була здивована. Софія завжди була незалежною, і тут вона знову опинилася в моєму житті, більш зрілою і з відчуттям вини.
— Я хочу, щоб ти переїхала до нас. Ми маємо достатньо місця, і я хочу, аби онуки знали тебе.
Я слухала її і не могла повірити. Софія не тільки пропонувала допомогу, але й визнавала свою провину за всі роки. Уже за тиждень я вражено спостерігала, як її родина гарно мене прийняла. Її чоловік був щирим, діти радо вітали мене, бо я була єдиною їх бабусею.
Одного дня, коли я вклала онуків спати і вийшла на кухню до доньки і зятя, Софія сказала:
— Мама, ми тут порадились і дійшли одностайної думки, що ота квартира – зайвий тягар. Ти тепер майже ввесь час у нас живеш. Давай продамо ту квартиру. Гроші підуть на твій рахунок, щоб ти мала додатковий дохід. Будеш подорожувати, ти ж усе життя про це мріяла.
Я розгубилась. Донька і зять говорили спокійно і впевнено. Для них все було логічно і правильно, але не для мене. Так, я виплачую комунальні, так я маю скромну зарплатню і мені доводиться вираховувати кожну копійку, але це моя квартира, мій дім.
Однак, я вже пів року майже живу у Софії. Донька стала іншою, поява сім’ї її змінила. То може вона і права. Справді, нащо мені та квартира, та й гроші будуть на моєму власному рахунку, будь-якої миті, якщо щось піде не так я зможу придбати собі житло.
То що робити: слухати доньку, а чи не ризикувати і хай усе буде як є?
Продовження у першому коментарі.
