— Ні! Я навіть і не збираюся просити гроші у своїх батьків на твій сумнівний бізнес!
— Ірко, ти тільки послухай! Я знайшов безпрограшний варіант. Кавові автомати у бізнес-центрах! — Гліб зустрів дружину ще в передпокої, не давши їй навіть зняти взуття. Його очі блищали лихоманковим захватом, а в руках метушливо тріпотіли якісь папери.
Ірина втомлено опустила сумку на тумбу. День в офісі був виснажливим: дві затяжні наради, невдоволений клієнт і звіт, який довелося переробляти тричі. Найменше, чого їй зараз хотілося — слухати про чергову «геніальну» ідею чоловіка.
— Глібе, може, спершу даси мені переодягтися? — вона зняла взуття й попрямувала на кухню. — І зроблю чаю. Я втомилася.
— Звісно-звісно, — Гліб заметушився на кухні, дістаючи чашки. — Я вже все приготував. І вечеря є — піцу замовив. І презентацію зробив. Зараз швиденько поїси — і я тобі все покажу!
Ірина стримала зітхання. За три роки шлюбу вона надто добре вивчила цей блиск в очах і цей тон у голосі. Гліб знову «загорівся». А це означало: попереду безсонні ночі з обговоренням бізнес-планів, підрахунками прибутку, завжди перебільшеного, та витрат, завжди применшених. Потім — ейфорія перших кроків, перші труднощі, розчарування, звинувачення всіх навколо і зрештою — крах і борги. Вона вже проходила через це. П’ять разів.
Спочатку були гриби. Гліб переконував, що вирощування печериць — золота жила. Вони взяли перший кредит, орендували підвал, закупили міцелій. Через три місяці всю плантацію знищила пліснява, а гроші перетворилися на смердючу масу, яку довелося вивозити на міське звалище.
Потім була доставка здорової їжі. Ірина сама складала меню, шукала кухарів, продумувала логістику. Гліб обіцяв займатися маркетингом і залученням клієнтів, але все звелося до одного посту в соцмережах і десятка флаєрів, розкиданих біля спортзалу. Проєкт протримався чотири місяці й приніс п’ятнадцять тисяч збитку.
Найгучнішим провалом став мобільний застосунок для вигулу собак. Тоді Гліб уперше звернувся до батьків Ірини. Її батько, успішний підприємець, хоч і з сумнівом, але таки виділив гроші на розробку. «Даю вам шанс, тільки не підведіть», — сказав він тоді. Вони підвели. Додаток виявився нікому не потрібним — як і наступні за ним екоторбини та онлайн-курси з саморозвитку.
Ірина зробила ковток чаю, спостерігаючи за чоловіком, який підключав ноутбук до телевізора.
— Глібе, давай хоча б повечеряємо спокійно, — спробувала вона відтягнути неминуче.
— Ми можемо їсти й дивитися одночасно, — він гепнувся поруч на диван, балансуючи шматком піци над клавіатурою. — Дивись, я все продумав! Ставимо автомати в бізнес-центрах. Мінімальна конкуренція, максимум платоспроможних клієнтів. Один автомат окуповується за три місяці! А якщо поставити десять? Двадцять? Ми гроші лопатою загрібатимемо!
На екрані з’явилися графіки з висхідними лініями й таблиці з вражаючими цифрами. Ірина автоматично зауважила, що витрати на обслуговування техніки явно занижені, а оренда місць у престижних бізнес-центрах виглядала надто вже оптимістично. Але вона мовчала, жувала піцу й слухала захоплений монолог чоловіка.
— …і найголовніше — ринок майже вільний! — Гліб зробив ефектну паузу, очевидно, очікуючи на її захоплення.
— А скільки треба вкласти на старті? — натомість запитала Ірина, вже здогадуючись, що почує.
Гліб трохи знітився, але швидко повернув собі впевнений вигляд:
— Ну, для серйозного старту, звісно, потрібні кошти. Але дивись — ось розрахунки, — він хутко перегорнув кілька слайдів. — Нам потрібно приблизно двісті тисяч. Це на закупівлю першої партії автоматів, оренду, логістику, стартові витратні матеріали. Але воно ж окупиться за пів року! Максимум!
Ірина поставила чашку на стіл. Вони дійшли до головного — до грошей. І вона вже наперед знала, що буде далі.
— І де ти плануєш взяти гроші? — запитала вона, хоча й так усе розуміла. Промайнула думка, що цієї суми буде замало.
Гліб відклав недоїдений шматок піци й підсунувся ближче. Голос його став м’якшим, майже вкрадливим:
— Ірко, я подумав… Може, твої батьки знову допоможуть? Як минулого разу. Цей проєкт справді перспективний. Не те що попередні.
Ірина відчула, як у серці усе стискається. Це завжди одне й те ж. Гліб знову клянеться, що саме цей проєкт обов’язково «вистрілить» — а їй знову доведеться соромитися перед батьками, випрошуючи гроші на його чергову фантазію.
— Глібе, ми більше не будемо просити у моїх батьків гроші, — твердо сказала вона. — Вони вже вклалися в три твої проєкти. Усі провалилися. Я не можу знову йти до них із протягнутою рукою.
— Але ж це зовсім інше! — Гліб схопився з дивана й почав нервово ходити кімнатою. — Ті проєкти були… експериментальні. А тут усе розраховано до дрібниць! Ось, подивись — аналітика ринку, прогнози експертів. Кавові автомати — це стабільний бізнес із мінімальними ризиками!
— Ти те саме казав і про екосумки, — нагадала Ірина. — «Екологічність — це тренд, ми на цьому розбагатіємо». А в результаті на балконі досі лежить сотня непроданих сумок.
Гліб відмахнувся:
— Із сумками була інша ситуація. Ми просто не врахували сезонність і конкуренцію. А тут зовсім інше! Каву п’ють завжди, у будь-яку пору року. Особливо офісні працівники.
— І ти думаєш, що в бізнес-центрах немає кав’ярень? — Ірина втомлено потерла скроні. — У моєму офісі на першому поверсі — дві кав’ярні й три автомати з напоями. І так скрізь.
— Але наші автомати будуть особливими! — Гліб знову підскочив до ноутбука й відкрив новий слайд. — Дивись, вони варять каву зі щойно змелених зерен. Не якась там розчинна бурда з дешевих автоматів. І ще — у нас буде спеціальний додаток: клієнт замовляє каву через смартфон, і коли підходить до автомата — напій уже готовий!
Ірина зітхнула. Вона надто добре знала цей блиск в очах чоловіка. Він уже все для себе вирішив — і тепер просто намагається переконати її. Але цього разу вона не збиралася поступатися.
— Глібе, я не проситиму в батьків гроші на цей проєкт, — повторила вона. — Мені соромно за ті суми, які ми вже… які ти вже втратив.
— Твої батьки можуть собі це дозволити, — у голосі Гліба з’явилися образливі нотки. — У твого батька річний обіг компанії — пів мільярда. Що для нього ці гроші?
— Справа не в тому, можуть вони чи ні, — Ірина почала дратуватися. — Справа в тому, що я більше не хочу бути посміховиськом у власній родині. Кожен раз, коли ми приїжджаємо на сімейну вечерю, я бачу ці погляди. Вони думають, що я вийшла заміж за… — вона замовкла.
— За кого? — Гліб примружився. — За невдаху? За мрійника? За людину, яка хоче від життя більшого, ніж просто сидіти в офісі з дев’ятої до шостої?
— За людину, яка не вміє доводити справи до кінця, — тихо сказала Ірина. — Яка спалахує ідеями, але швидко згасає, щойно починаються справжні труднощі.
— Тобто ти теж у мене не віриш. Як і вони.
— Я вірила, Глібе. П’ять разів вірила. І п’ять разів ми опинялися в боргах.
— Ти просто не розумієш, як працює бізнес! — він знову почав ходити по кімнаті. — Більшість стартапів провалюються. Це нормально! Це частина процесу! Ілон Маск теж зазнавав невдач, перш ніж стати мільярдером!
— Ілон Маск не просив грошей у батьків своєї дружини, — парирувала Ірина. — І не кидав свої проєкти на півдорозі.
— Ти все спеціально перекручуєш! — підвищив голос Гліб. — Я не кидав! Я адаптувався до змін на ринку! І взагалі, якби ти по-справжньому мене підтримувала — все було б інакше!
— Я підтримувала! — Ірина теж заговорила голосніше. — Я ночами сиділа над бізнес-планом для твоєї доставки їжі. Я сама клеїла екосумки, коли швачка відмовилася працювати, бо ти їй не заплатив! Я вмовляла своїх колег записатися на твої онлайн-курси, хоча знала, що ти навіть програму як слід не продумав!
— І що з того? — Гліб розвів руками. — Ти ж дружина, маєш підтримувати чоловіка у всіх його починаннях!
— Я підтримую! Але… вигадувати проєкти й спускати гроші моїх батьків?
Ірина побачила, як обличчя Гліба перекосилося від образи. Вона знала, що перейшла межу, але зупинитися вже не могла.
— Гаразд. Якщо ти так віриш у свої кавові автомати — візьми кредит у банку. Або знайди інвесторів. Переконай їх, як намагаєшся переконати мене. Але я більше не проситиму грошей у своїх батьків.
— Знайди інвесторів? — Гліб презирливо фиркнув. — Ти серйозно думаєш, що інвестори стоять у черзі до початківців? Їм подавай готовий бізнес, а не ідею! А банки взагалі не дають кредити на стартапи без застави.
— А мої батьки, значить, повинні бути для тебе вічним джерелом безвідсоткових кредитів? — Ірина схрестила руки. — Вони ж не мільярдери, щоб розкидатися грошима!
— Не мільярдери? — Гліб коротко засміявся. — Твій батько їздить на «Мерседесі» за десять мільйонів, у вас дача під Одесою розміром із футбольне поле — і ти кажеш, що вони не мільярдери? Не треба удавати, ніби твої батьки бідують.
— Вони працювали заради всього цього все життя, — докінчила Ірина вже тихіше. — І не для того, щоб ти кожні пів року спалював їхні гроші на чергову мрію, яку сам же і покидаєш.
Гліб замовк. Довго мовчав, втупившись у вікно. Потім холодно сказав:
— Зрозуміло. Тепер я знаю, яке в мене місце у вашій родині. Приживальник. Людина, яка нічого не варта без грошей твого тата.
— Не треба драматизувати, — втомлено відповіла Ірина. — Просто визнай, що цього разу має бути по-іншому. Не можна вічно спиратись на чиїсь плечі.
— А якщо я піду? — його голос став тихим, майже лагідним. — Якщо я поїду кудись сам і доведу всім, що зможу?
— Якщо тобі так легше — їдь, — Ірина знизала плечима. — Але не для того, щоб доводити щось комусь. А щоб нарешті зрозуміти, чого ти хочеш від життя. Бо поки ти шукаєш себе, ми просто стоїмо на місці.
Гліб подивився на неї. Вперше за довгий час — по-справжньому. Без образи. Без роздратування. В його очах була втома. І якась гірка образа, що проривалася крізь напускну впертість.
— Може, ти й права, — мовив він нарешті. — Може, мені справді треба спробувати самому. Без підтримки. Без подушок безпеки.
Він узяв куртку, телефон і вийшов. Не грюкнув дверима. Просто пішов.
Ірина ще кілька хвилин стояла посеред кімнати, тримаючи себе в руках. Потім сіла на диван, на якому ще кілька хвилин тому сидів він. У кімнаті залишився тільки слабкий аромат кави, яку він знову не допив. Вона не знала, чи повернеться він. Але вперше за довгий час почувала, що вчинила правильно.
