— Ні! Я навіть думати не буду про те, щоб просити гроші у моїх батьків на твою сумнівну справу!
— Ларисо, просто послухай! Я знайшов безпрограшний варіант. Кавові автомати в бізнес-центрах! — Вадим зустрів дружину просто у передпокої, не давши їй навіть зняти взуття. Його очі блищали гарячковим захватом, а руки нервово трясли папери.
Лариса втомлено кинула сумку на тумбу. День в офісі був виснажливим: дві нескінченні наради, незадоволений клієнт і звіт, який довелося переробляти тричі. Останнє, чого їй хотілося зараз, — слухати чергову «геніальну» ідею чоловіка.
— Вадиме, дай мені хоча б переодягнутися, — сказала вона, знімаючи туфлі й прямуючи на кухню. — І я заварю чай. Я дуже втомилася.
— Звісно, звісно, — він заметушився, дістаючи чашки. — Я вже все підготував. І вечеря є — замовив піцу. І презентацію зробив. Ти швиденько поїси — і я все покажу!
Лариса стримала зітхання. За три роки шлюбу вона надто добре вивчила цей блиск в очах і цей тон. Вадим знову «загорівся». А це означало: безсонні ночі з обговоренням бізнес-планів, завищені прибутки й занижені витрати. Потім — ейфорія старту, перші труднощі, розчарування, пошук винних і, зрештою, провал і борги. Вона вже проходила це. П’ять разів.
Спочатку були гриби. Вадим переконав її, що вирощування шампіньйонів — золота жила. Вони взяли перший кредит, орендували підвал, купили міцелій. Через три місяці цвіль знищила весь урожай, а гроші перетворилися на не їстівну масу, яку довелося вивозити на звалище.
Потім була доставка здорової їжі. Саме Лариса складала меню, шукала кухарів, продумувала логістику. Вадим обіцяв зайнятися маркетингом і клієнтами, але все обмежилося одним дописом у соцмережах і кількома флаєрами біля спортзалу. Проєкт протримався чотири місяці й приніс мінус п’ятнадцять тисяч.
Найгучнішим провалом став мобільний застосунок для вигулу собак. Тоді Вадим уперше звернувся до батьків Лариси. Її батько, успішний бізнесмен, хоч і скептично, але погодився дати гроші на розробку.
«Даю вам шанс. Тільки не підведіть», — сказав він тоді.
Вони підвели. Застосунок виявився нікому не потрібним. Як і екосумки, і онлайн-курси з особистісного розвитку, що з’явилися після цього. Лариса ковтнула чаю, спостерігаючи, як чоловік під’єднує ноутбук до телевізора.
— Вадиме, давай хоча б повечеряємо спокійно, — спробувала вона відтягнути неминуче.
— Можемо їсти й дивитися, — він сів поруч на диван, балансуючи шматком піци над клавіатурою. — Дивись, я все продумав! Ставимо автомати в бізнес-центрах. Конкуренція мінімальна, клієнти забезпечені. Один автомат окупається за три місяці! А якщо їх десять? Двадцять? Гроші потечуть рікою!
На екрані з’явилися графіки зі стрімкими лініями вгору й таблиці з вражаючими цифрами. Лариса одразу помітила, що витрати на обслуговування явно занижені, а оренда місць у престижних бізнес-центрах виглядала надто оптимістично. Але вона мовчала, жувала піцу й слухала захоплений монолог чоловіка.
— …і найголовніше — ринок практично вільний! — Вадим зробив драматичну паузу, чекаючи захвату.
— А скільки потрібно вкласти на старті? — натомість запитала вона, вже знаючи відповідь.
Вадим трохи зніяковів, але швидко повернув упевнений вигляд:
— Ну, для серйозного старту, звісно, потрібні кошти. Але ось розрахунки. — Він швидко перегорнув слайди. — Потрібно близько двохсот тисяч. На першу партію автоматів, оренду, логістику, стартові витрати. Але все відбивається за пів року! Максимум!
Лариса поставила чашку на стіл. Вони дійшли до головного — до грошей.
— І де ти плануєш їх взяти? — спитала вона, хоча відповідь уже крутилася в голові.
Вадим відклав піцу й нахилився ближче. Його голос став м’якшим, майже улесливим:
— Ларисо, я подумав… Може, твої батьки знову допоможуть? Як минулого разу. Цей проєкт справді перспективний. Не те що попередні.
Її серце стиснулося. Все повторювалося знову. Він знову клявся, що саме цього разу все вийде — і вона знову мала б червоніти перед батьками, випрошуючи гроші на чергову його фантазію.
— Вадиме, ми більше не будемо просити гроші у моїх батьків, — твердо сказала вона. — Вони вже вкладалися у три твої проєкти. Усі провалилися. Я більше не можу приходити до них із простягнутою рукою.
— Але це зовсім інше! — Вадим схопився й заходився ходити кімнатою. — Ті проєкти були… експериментальні. А тут усе прораховано! Ось — аналіз ринку, прогнози експертів. Кавові автомати — стабільний бізнес із мінімальними ризиками!
— Те саме ти казав про екосумки, — нагадала Лариса. — «Екологія — тренд, ми розбагатіємо». А тепер на балконі лежить сотня непроданих сумок.
Вадим відмахнувся:
— З сумками була інша ситуація. Ми просто не врахували сезонність і конкуренцію. Тут усе інакше! Каву п’ють завжди. Особливо офісні працівники.
— І ти думаєш, у бізнес-центрах немає кави? — Лариса втомлено потерла скроні. — У моєму офісі на першому поверсі два кафе й три автомати. І так всюди.
— Але наші будуть особливі! — Вадим знову кинувся до ноутбука. — Вони готують каву зі свіжозмелених зерен! Не та розчинна суміш. І ще — буде застосунок: клієнт замовляє каву зі смартфона, підходить — і напій уже готовий!
Лариса зітхнула. Вона надто добре знала цей блиск в його очах. Він уже все вирішив — і тепер просто намагався дотиснути її.
— Вадиме, я не буду просити гроші у моїх батьків, — повторила вона. — Мені соромно за ті суми, які ти вже… які ми втратили.
— Твої батьки можуть собі це дозволити, — образливо сказав він. — У твого батька річний оборот пів мільярда. Що для нього ці гроші?
— Справа не в тому, можуть вони чи ні, — Лариса почала дратуватися. — Справа в тому, що я не хочу бути посміховиськом у власній родині. На кожній сімейній вечері я бачу ці погляди. Вони думають, що я вийшла заміж за… — вона замовкла.
— За кого? — Вадим примружився. — За невдаху? За мрійника? За людину, яка хоче більшого, ніж сидіти в офісі з дев’ятої до шостої?
— За людину, яка не вміє доводити справи до кінця, — тихо сказала Лариса. — Яка захоплюється ідеями, але здувається, щойно починаються справжні труднощі.
— Отже, ти теж у мене не віриш. Як і вони.
— Я вірила, Вадиме. П’ять разів. І п’ять разів ми залишалися з боргами.
— Ти просто не розумієш, як працює бізнес! — він знову заходився по кімнаті. — Більшість стартапів провалюється! Це нормально! Ілон Маск теж зазнавав поразок, перш ніж став мільярдером!
— Ілон Маск не просив грошей у батьків своєї дружини, — парирувала вона. — І не кидав проєкти на півдорозі.
— Ти все перекручуєш! — Вадим підвищив голос. — Я не кидав! Я адаптувався до ринку! І якби ти мене справді підтримувала — все було б інакше!
— Я підтримувала! — Лариса теж підвищила голос. — Я ночами писала бізнес-план для доставки їжі. Я власноруч клеїла екосумки, коли швачка відмовилася працювати, бо ти їй не заплатив! Я вмовляла колег записуватися на твої курси, хоча знала, що ти навіть програму нормально не підготував!
— І що? — Вадим розвів руками. — Ти моя дружина. Ти маєш підтримувати мене в усьому!
— Я підтримую. Але не вигадування проєктів і не спалювання грошей моїх батьків!
Він стиснув губи. Вона знала — зайшла надто далеко, але вже не могла зупинитися.
— Добре. Якщо ти так віриш у свої кавові автомати — бери кредит у банку. Або шукай інвесторів. Переконай їх так само, як намагаєшся переконати мене. Але я більше не буду просити гроші у моїх батьків.
— Інвесторів? — він пирхнув. — Ти серйозно думаєш, що вони стоять у черзі до новачків? Їм потрібен готовий бізнес, а не ідея! А банки не дають кредитів стартапам без застав.
— То мої батьки мають бути твоїм вічним безвідсотковим банком? — Лариса схрестила руки. — Вони не зобов’язані це робити.
— Не зобов’язані? — Вадим коротко засміявся. — Твій батько їздить на «Мерседесі» за десять мільйонів, у вас дача під Одесою розміром із футбольне поле — і ти кажеш, що вони не можуть? Не вдавай, що їм важко.
— Вони все це заробили власною працею, — тихо сказала Лариса. — І не для того, щоб кожні пів року спалювати гроші в новій фантазії, яку ти сам же і кидаєш.
Вадим довго мовчав, дивлячись у вікно. Потім холодно сказав:
— Я зрозумів. Тепер я знаю своє місце у твоїй родині. Паразит. Людина, яка нічого не варта без грошей твого батька.
— Не драматизуй, — втомлено відповіла вона. — Просто визнай: цього разу все має бути інакше. Не можна постійно жити, спираючись на інших.
— А якщо я піду? — його голос став м’яким, майже лагідним. — Якщо піду й доведу всім, що можу сам?
— Якщо тобі так буде легше — йди, — Лариса знизала плечима. — Але не для того, щоб комусь щось довести. А щоб нарешті зрозуміти, чого ти хочеш від життя. Бо поки ти шукаєш себе, ми просто стоїмо на місці.
Вадим подивився на неї. Вперше за довгий час — по-справжньому. Без образи. Без злості. В його очах була втома. І гірка образа, що проступала крізь показну впертість.
— Можливо, ти маєш рацію, — сказав він нарешті. — Можливо, мені й справді треба спробувати самому. Без підтримки. Без страховки.
Він узяв куртку, телефон і вийшов. Не грюкнув дверима. Просто пішов.
Лариса ще кілька хвилин стояла посеред кімнати, стримуючи себе. Потім сіла на диван, де він сидів зовсім нещодавно. У повітрі залишився слабкий запах кави, яку він знову так і не допив. Вона не знала, чи повернеться він. Але вперше за довгий час відчувала, що вчинила правильно.
