Три роки я збирала ці гроші. Кожна зароблена гривня, кожна вільна хвилина, коли я відмовляла собі в маленьких радощах, — все йшло в цю коробку.
Це була моя мрія, моє бажання побачити Нідерланди, зануритися в атмосферу, яку батько описував, коли ще був живий. Батько, який пішов, коли я була зовсім молодою, залишив мені не лише спогади, а й ту непереборну тягу до свободи, до відчуття справжнього життя.
Ми разом з Олексієм давно перестали мріяти про щось велике. Його кар’єра програміста, моя робота в університеті — ми існували, але не жили. І ось я збирала ці гроші, щоб вирватися, побачити світ, повернутися до себе. Це була моя найцінніша мрія.
Але повернувшись із відрядження, я знайшла коробку порожньою. Три роки праці, всі мої мрії — і все забрано. Тільки одна людина могла це зробити. Найрідніша.
— Олексію, де гроші з моєї коробки?! — мій голос звучить різко, коли чоловік переступає поріг квартири.
Я стою в проході між коридором і вітальнею, у домашніх спортивних штанах, із вологим після душу волоссям. Очі палають від утоми й гніву. У правій руці — та сама жестяна коробка з вигравіюваними горами, тепер порожня.
— Я питаю: де гроші? — повторюю повільно, чітко, ніби карбую кожне слово.
Олексій дивиться на мене, ніби бачить уперше. У руках — букет ромашок, який виглядає недоречно в цій ситуації. Він мовчить. І це мовчання — як зізнання.
— Олю, я можу пояснити, — нарешті ледь вимовляє він, повільно вішаючи куртку на вішак, уникаючи мого погляду.
— Пояснити? — я роблю крок ближче, ледве стримуючи голос. — Ти взяв мої гроші, навіть не сказавши мені?!
— Це тимчасово. Я, цей — він затнувся, шукаючи слова.
— Ні, ти спочатку взяв, а тепер хочеш «пояснити», коли я побачила! — не витримала я. — Ти б узагалі сказав, якби я не помітила?!
Олексій відводить очі. Йому не соромно. Йому просто незручно.
Я відчуваю, як усе всередині стискається. Ці 100 000 гривень — не просто купюри. Це три роки економії: я не купила зимовий пуховик, відмовилася від поїздки з подругами до Карпат, не придбала нову камеру для роботи.
Усе заради мрії — подорожі до Нідерландів, де я могла б відчути зв’язок із батьком, який пішов із життя, коли мені було шістнадцять.
Він був моряком, і його розповіді про море, про його роботу в Нідерландах стали для мене символом свободи й сенсу. Олексій знав про це.
Я розповідала йому, показувала маршрут, ділилася планами. Але він лише посміхався, кажучи: «Може, краще поїдемо в гори?»
Ми з Олексієм живемо в двокімнатній квартирі на околиці Києва. Вікна виходять на старі тополі й дитячий майданчик. Чотири роки разом, у кожного за плечима — невдалий перший шлюб.
Дітей немає, і з ними ми не поспішали. Наше життя — рутина: робота, вечеря, серіали, рідкісні виходи в кіно. Але між нами давно немає тепла. Ми не живемо разом — ми співіснуємо, як сусіди, що випадково опинилися під одним дахом.
— Ти кота погодувала? — питає він щоранку.
— Погодувала. А ти сміття виніс? — відповідаю я.
Олексій працює програмістом у місцевій IT-компанії. Його дні — це код, дедлайни, наради. Я викладаю історію мистецтв в університеті, мої дні — лекції, студенти, книги.
Я хочу не просто працювати, а жити зі змістом, дихати на повну. Моя мрія про нідекрланди — це не просто відпустка, це спосіб повернутися до себе справжньої.
Місяць тому я їздила до Львова на семінар. Це був ковток свіжого повітря, шанс вирватися з одноманітної буденності. Повернувшись, я, як завжди, дістала свою коробку — жестяну, з вигравіюваними горами.
Це був мій ритуал: додати туди трохи — 500 гривень зекономлені на поїздці, 1000 за додаткові занняття. Але цього разу коробка була порожня.
Майже 100 000 гривень. Три роки моїх зусиль. Я не довіряла банкам, не вкладала в крипту — тримала мрію поруч, у цій коробці. І ось її немає.
Я перевірила квартиру. Нічого не пропало: ноутбук на місці, обручка — на поличці, замки цілі. Залишився один варіант — Олексій. Той, із ким я ділю будні, стіл, життя. І в цю мить я зрозуміла: зникли не лише гроші, а й довіра.
Я набираю його номер. Він відповідає не одразу.
— Софія, я на роботі,— його голос звучить роздратовано.
— Мені байдуже. Де гроші? — питаю я, стискаючи телефон.
— Давай увечері поговоримо. Я все поясню.
— Що пояснювати? Ти взяв мої 100 000 без мого відома!
Він зітхає й повторює: «Увечері».
Я втрачаю терпіння. Це не просто непорозуміння — це зрада моєї мрії.
Увечері Олексій повертається з букетом ромашок, ніби це може все виправити. Я відстороняюся, коли він намагається мене обійняти.
За вечерею він нарешті говорить:
— Софія, я розумію, ти засмучена.
— Засмучена? Ти взяв 100 000 гривень! — мій голос тремтить.
— Не взяв, а вклав. Пам’ятаєш Антона? У нього стартап із доставки їжі. Я вивчив їхній бізнес-план — це вигідно. Через три місяці ми отримаємо вдвічі більше! — він говорить із захватом, ніби зробив мені подарунок.
Я дивлюся на нього, не вірячи своїм вухам.
— Ти вклав мої гроші, не спитавши? Ти знав, що це для подорожі! Це не просто гроші, це моя мрія!
— Софія, ну що такого в тій подорожі? — він знизує плечима. — Там холодно, незручно. Давай краще в Україні десь відпочинемо.
Він не просто розпорядився моїм. Він знецінив те, що для мене найважливіше.
— Ти не розумієш, — кажу я тихо. — Це не просто поїздка. Це зв’язок із моїм батьком. Його мрії. Моя душа.
Він мовчить, дивлячись у тарілку. Йому байдуже.
Тієї ночі я не сплю. Сиджу на кухні, гортаючи старий фотоальбом. Ось тато — молодий, усміхнений, на тлі Карпат. Ось ми вдвох, мені чотирнадцять, він кладе руку мені на плече. Усміхаємося. У кінці альбому — лист, написаний його рукою: «Софійко, іди до своєї вершини, навіть якщо ніхто в тебе не вірить. Не зійди зі шляху».
Я розумію: Олексій не просто взяв гроші. Він не вірить у мою мрію. Не вірить у мене. І це не разовий вчинок — це система. Рік тому він «позичив» 20 000 на подарунок доньці від першого шлюбу — і не повернув.
Купив новий телефон за 30 000, не порадившись. Витрачав на вечірки з колегами, коли я намагалася економити. Кожна розмова про бюджет закінчувалася його: «Софія, гроші — це не головне. Живи емоціями».
Наступного ранку в двері дзвонить. Я, ще в халаті, відчиняю. На порозі — Марія Іванівна, мама Олексія. Висока, впевнена, із холодною посмішкою.
— Доброго дня, Софійко, — каже вона, проходячи в кухню без запрошення. — Олексій розповів про вашу ситуацію.
Вона кладе на стіл конверт, ніби це щось буденне.
— Тут 2 тисячі доларів. Олексій сказав, що ти дуже переживаєш. Я не хочу, щоб ви через дрібниці псували стосунки.
Я дивлюся на конверт, але не торкаюся.
— Софійко, — продовжує вона, — сучасні жінки занадто горді. Якщо хочеш зберегти сім’ю, вчися поступатися. Чоловіки — як діти, роблять дурниці. Їх треба прощати.
— Дурниці? — повторюю я тихо, відчуваючи, як обурення наростає.
— Ну так. Він же не зрадив тебе. Взяв гроші, але ж поверне. А сім’ю, якщо зруйнуєш, не збереш. Ти ж не хочеш усе життя самотиною жити?
Я беру конверт. Не тому, що мені потрібні ці гроші. А тому, що розумію: у цій сім’ї мене ніколи не зрозуміють.Того вечора я збираю валізу. Невелику, лише найнеобхідніше. На столі залишаю коробку з горами й записку:
«Олексію,
Ти казав, що головне — емоції. Я вирішила відчути справжні. Їду до Норвегії.
Тобі — два тижні, щоб зібрати речі й виїхати. Квартира моя.
Гроші повернула твоя мама. Дякую їй. Ти винен мені ще 20 000 — залиши в коробці.
Ми бачимо життя по-різному. Ти шукаєш у грошах вигоду, я — мрію.
Прощавай.»
Кілька днів я обмірковувала рішення, яке стало критичним. Після повернення з Норвегії я побачила, що Олексій так і не виїхав, хоча я давно дала йому зрозуміти, що потрібно рухатися далі.
Мені стало ясно, що він не розуміє, чому я так категорична. Він вважає, що його вчинок був раціональним і зрозумілим — він інвестував у наше майбутнє, а ці гроші мали працювати на нас обох. Він звинувачує мене, що я не бачу цього, що моє ставлення до його кроку занадто емоційне.
— Олено, я не розумію, чому ти хочеш все руйнувати, — сказав він мені, коли ми сіли поговорити після мого повернення. — Я вклав гроші в те, що має принести нам вигоду. Це для нашого майбутнього!
Моя мама теж зверталася до мене з проханням не поспішати. Вона розуміла, як важливо зберегти шлюб, але не могла зрозуміти, як я могла поставити свої мрії вище за все, що ми разом будували.
За її словами у шлюбі не може бути ні твого, ні мого. Мовляв. у мене є чоловік і я економила не свої гроші. а сімейні. тож нічого дивного у тому, що чоловік вирішив ними розпорядитись.
Знаєте, тепер і я не розумію, невже у цій ситуації я не права?
Головна картинка ілюстративна.
