Ліду всі засуджують. Жодної небайдужої до її вчинку в селі людини немає. Хоч з двору не виходь – тицяють пальцями, хитають головами, спльовують під ноги дивлячись на неї. Хто сміливіший ще й повчати починає:
— Хіба ж так можна? Були б живі твої батьки, не допустили б такого нізащо!
А Ліда низько схиливши голову ішла далі не дивлячись, і здається не звертаючи ні на кого уваги. Для себе вона давно вирішила, що зробила правильно. А люди, як гуси – погелгочуть і перестануть. Ось тільки дітей аби ніхто не чіпав, а сама впорається з усім.
Сім’я у Ліди про людське око була гарною. Статний чоловік і двійко дітей. Жили молоді ще від весілля зі свекрухою. Ніби й не було у них особливих негараздів, але Ліда завше мріяла про власний дім. Хати в селі були досить дешевими, купляй не хочу, але чоловік вперся:
— Я матері не покину. Вона мене одна ростила. Не смій на це навіть натякати.
От і відкладала Ліда з кожної зарплатні гроші на омріяний власний дім. Дала собі термін, менша донька школу скінчить і вона піде з ненависного свекрушиного дому. Бо, що то за життя у них було, так, сміх один. Все вирішувала глава сімейства – матір чоловіка. Ліда, навіть. миски з чашкою собі до смаку купити не могла, все свекруха висміювала і якось так швидко воно псувалось – розбивалось, що нового вже й не хотілось.
Усі гострі кути у відносинах Ліда старалась обійти, десь змовчати, десь зробити вигляд, що не почула їдких слів у свою адресу. Та й чоловік з часом геть сім’ю закинув. Звик, що все вирішує мама, от і віддавав усе зароблене ненці в руки, а сам лягав на диван з планшетом.
З часом Ліда зрозуміла, що живе зі свекрухою, а не з чоловіком. Той, так, для меблів, чи про людське око.
Можливо так і тягнула б до завершення навчання доньки, якби не та чорна звістка.
Свекруха все частіше почала жалітись на самопочуття. Іноді могла цілісінький день бігати по хаті, щось вимовляючи на невістці і дітям, а ввечері ніби нічого не було – веселитись. А інколи навпаки: сміялась до сліз, і не розуміла, чому ж усім не весело. Уже через півроку таких “гойдалок”, Ліда на стіни ладна була лізти, з хати втікати. А чоловікові усе одно. Програма його життя не змінилась: робота, планшет, робота. Ну інколи, коли мама особливо голосно щось дружині і дітям його доводила, він одягав навушники. І все. Його нема.
Врешті Ліда таки не витримала – зібрала речі, забрала дітей і пішла у стару, напів – розвалену бабусину хату. Здається, чоловік того і не помітив. Прибіг і чи не вперше за рік до Ліди заговорив, лиш коли повернувся з матір’ю з чергового медогляду:
— Маму з роботи звільняють. У неї якісь розлади не сумісні з професією. Не вникав, як то все зветься, але кажуть, що це лише початок. Далі лиш складніше буде. Я сам не знаю, що з нею робити. Ти моя жінка, ми вдвох повинні впоратись.
Ліда дивилась на людину, яка була батьком її дітей, але так і не стала їй чоловіком.
— Ні! – сказала тихо, але твердо, – Можливо, це і гріх великий, але твоя матір – твій хрест. Я з дітьми уже його несла, нам не під силу. Доведеться тобі залишити планшет і почати жити, але уже без сім’ї.
Ліда подала на розлучення і купила хату. Тепер вона сама собі господиня. Діти нарешті вільно ходять по дому. Дивно було на них дивитись, коли ті за звичкою замикались у одній кімнаті, а потім, враз зрозуміли що їм усе можна. Скільки ж радості було! Чи важко їй одній? Коли запитала вона аж здивувалась:
— Напевне, осуд людей, ось це не просто. Як їм пояснити усе, що я пережила? Та чи й потрібно? – трохи сумнішає, але вже за мить усмішка, – А так. Я ніби з клітки вилетіла. Живу дихаю і не вірю, що нарешті вільна.
З Лідиною свекрухою все непросто. Настрій, мов стрімкий потік – то бурлить, то тиха вода. Її син прибудував до хати невеличку кімнату з окремим ходом. Там він ховається щодня повертаючись з роботи зі своїм планшетом.
Дещо в житті все ж незмінне!
Автор Анна Корольова.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
