Я — донька заможних батьків, які все життя будували сімейний бізнес — мережу магазинів із фермерськими продуктами. З дитинства я звикла до того, що в нашій родині цінують працьовитість і чесність.
Разом із татом я керую нашою справою: він відповідає за постачання, а я — за маркетинг і продажі. Ми з ним — команда, яка перетворила невеликий сімейний магазин на успішний бізнес із кількома філіями.
Я пишаюся тим, що ми створили, і тим, як наша сім’я тримається разом. Але коли я вирішила вийти заміж за Олега, мої рідні були категорично проти.
Він був простим робітником на будівництві, без освіти й амбіцій, а для моїх батьків це здавалося кроком назад. “Лесю, ти заслуговуєш кращого!” — повторювала мама.
— Він не наш, — додавав тато, хмурячи брови.
Але я була закохана, молода й уперта. Я настояла на своєму, і через рік у нас із Олегом з’явився син, Данило. З часом сім’я прийняла Олега, полюбила його за простоту й уміння розсмішити.
Ми жили дружно, у двоповерховому будинку за містом, який я так любила. Але згодом я почала помічати дивні речі, які змусили мене засумніватися в усьому.
І от, у новорічну ніч, коли я чекала Олега за святковим столом, усе моє життя перевернулося. Та ніч стала початком кінця, але поки я про те не знала. Я хвилювалась за чоловіка, як і будь-яка жінка, чий чоловік раптово зник.
31 грудня. Я стою біля святкового столу, заставленого салатами, мандаринами й наїдками різними. Син, Данило, крутиться поруч, намагається вмовити мене дозволити йому пограти на комп’ютері ще годинку.
Ми чекаємо Олега. Він обіцяв бути о шостій вечора. Я вже тричі перевірила, чи в духовці не підгоряє запечена качка, і навіть прикрасила ялинку додатковими гірляндами, щоб усе було ідеально.
Але годинник невблаганно цокає: сьома, восьма, одинадцята. Годинник показує північ, а Олега немає.
— Мам, ну де він? — Данило нетерпляче постукує виделкою по столу. — Усі люди святкують, а ми сидимо.
— Зачекай, зараз зателефоную, — говорю я, намагаючись не показати тривоги.
Беру телефон, набираю номер Олега. Один гудок, другий, і нарешті він відповідає:
— Їду, люба! Застряг у пробці, скоро буду.
Його голос звучить якось надто весело, але я відмахуюся від думки. Може, просто гарний настрій? Але після цього — тиша. Телефон поза зоною. Я дзвоню ще раз, і ще, і ще. Тридцять дзвінків за вечір. Данило вже не витримує:
— Мам, ну що це за Новий рік? Усі святкують, а ми, все сидимо і чекаємо!
Він кидає виделку й іде до своєї кімнати. Я намагаюсь щось з’їсти, але до рота нічого не йде. Починаю обдзвонювати друзів.
— Олено, ти бачила Олега? — питаю в подруги, яка працює з ним в одній фірмі.
— Ні, Лесю, він же сьогодні на зміні був. Може, затримали? — її голос звучить невпевнено.
Дзвоню в лікарні, навіть у відділки. Усюди одна відповідь: “Ні, такого не було”. До ранку я не сплю, сиджу на кухні, обхопивши голову руками. Данило виходить із кімнати, бачить мене й тихо каже:
— Мам, іди спати. Він повернеться.
Але я не можу. Щось у у душі неспокійно, як перед бурею.
Першого січня, ближче до вечора, Олег нарешті з’являється. Виглядає втомленим, але стоїть на ногах і ніякого запаху. Я кидаюся до нього з запитаннями:
— Де ти був? Ми всю ніч чекали! Я думала, щось сталося!
Він відводить погляд і бурмоче:
— Та в відділку затримали. Телефон сів, тому не міг подзвонити.
Я дивлюся на нього, і щось у його очах мене насторожує. Але я мовчу. Данило, почувши це, фиркає:
— Ну, класно. Усі святкують, а в нас тато в “відділку”. Крутий Новий рік.
Минає місяць, і я випадково дізнаюся правду від спільного знайомого, Сашка, який не втримав язика за зубами:
— Лесю, ти що, не знаєш? Олег у сауні Новий рік гуляв. З якимись людьми, я їх не знаю. А потім, кажуть, із якоюсь дівчиною поїхав до неї додому.
Я відчуваю, як земля вислизає з-під ніг. Сауна? Дівчина? Я згадую його слова про відділок, його втомлені очі, і мене накриває хвиля обурення. Але я ще не знаю, що це лише початок.
Ми жили за містом, у двоповерховому будинку, який я так любила. На першому поверсі — велика кімната, де поєднані кухня й вітальня. Там ми проводили більшість часу: їли, дивилися телевізор, спілкувалися.
На другому поверсі — дві спальні, наша й Данилова. Життя здавалося затишним, поки я не почала помічати тріщини в цій ідилії.
Одного вечора, після чергового дня, коли Олег повернувся пізно, ми сиділи за столом. Данило розповідав про школу, я готувала чай. Олег сидів, гортаючи щось у телефоні.
— Олеже, може, на вихідних поїдемо кудись? — пропоную я. — Давно не вибиралися разом.
Він відриває погляд від екрана й бурмоче:
— Та я зайнятий буду. Робота.
— Ти завжди зайнятий, — втручається Данило. — Може, хоч раз із нами кудись поїдеш?
Олег зиркає на нього, але нічого не відповідає. Я відчуваю, як атмосфера напружується, але змінюю тему:
— Гаразд, давай тоді просто фільм подивимося ввечері. Даниле, обирай.
Той пожвавлюється, починає розповідати про новий фантастичний фільм. Олег киває, але я бачу, що він не слухає. Пізніше, коли Данило вже пішов спати, я піднімаюся до спальні. Олег обіцяє скоро прийти.
Я засинаю, але прокидаюся від шуму двигуна. Виглядаю у вікно — машина Олега виїжджає з подвір’я. Година ночі. Куди він? Дзвоню — абонент поза зоною. Знову стара пісня. Я сиджу на ліжку, вдивляюся в темряву й намагаюся зрозуміти, що відбувається. Душа стискає, але я не плачу. Ще ні.
О сьомій ранку він повертається. Тихо лягає в ліжко, думаючи, що я сплю. Я повертаюся до нього й питаю:
— Де ти був?
Він здригається, але швидко опановує себе:
— Та по роботі викликали. Терміново.
— О першій ночі? — я не стримую сарказму.
— Лесю, не починай. Я втомився, — він відвертається й засинає.
Я дивлюся на нього й розумію, що більше не вірю жодному його слову.
Одного дня Данило, повернувшись із гаража, де допомагав Олегу щось ремонтувати, випадково проговорився:
— Мам, а я в тата крутий телефон бачив. Новенький, із великим екраном. Він його чомусь у гаражі ховає. Я випадково помітив.
Я застигаю. Другий телефон? Олег ніколи не згадував про нього. Дорогий, судячи з опису Данила.
Того ж вечора, коли Олег поїхав “по справах”, я пішла до гаража. Знайшла телефон, захований у ящику з інструментами. Справді дорогий, із захисною плівкою, наче щойно з магазину. Я вмикаю його — пароль. Звісно.
Сідаю на холодну бетонну підлогу й відчуваю, як сльози течуть по щоках. Не від образи, а від усвідомлення, що я живу з людиною, яка бреше мені роками.
Коли Олег повертається, я зустрічаю його в кухні з тим телефоном у руках.
— Що це? — питаю, кладучи телефон на стіл.
Він блідне, але швидко бере себе в руки:
— Та це по роботі дали. Для клієнтів.
— Для клієнтів? У гаражі? — я підвищую голос. — Олеже, скільки можна брехати?
Він починає виправдовуватися, але я вже не слухаю. Усе ясно. Цей телефон — лише вершина айсберга. Я розумію, що більше не можу жити з цією людиною.
Виставити його було важко. Олег приходив, дзвонив, просив пробачити. Друзі, родичі вмовляли: “Подумай про Данила”, “Він же не чужий тобі”. Але я була невблаганна. Я викинула його зі свого життя, як старий непотрібний черевик.
Тепер ми з Данилом живемо вдвох. Я нарешті сплю спокійно, і нікого не чекаю. Чи хочу я ще раз заміж? Ні, і це категоричне “ні”. Я навчилася цінувати себе й своє життя. Тепер розумію жінок, які після першого шлюбу бульше заміж не йдуть. Та таких не шкодувати, заздрити їм потрібно, бо свобода, вона вартує дорого. Ну хіба ж ні.
Головна картинка ілюстративна.
