fbpx
Дозвілля
Незважаючи на те, що моє перше кохання часто є лише гарним спогадом про мою молодість, я й не знала, що після довгої розлуки можу кохати шалено, як підліток. І того ж самого чоловіка

Незважаючи на те, що моє перше кохання часто є лише гарним спогадом про мою молодість, я й не знала, що після довгої розлуки можу кохати шалено, як підліток. І того ж самого чоловіка.

Я знаю Славіка ще з пісочниці. Він був моїм ровесником і другом мого брата та часто бував у нас вдома. Але захопилася я ним лише в школі. Ми навчалися в одній середній школі, тільки в різних класах. Після шкільної дискотеки, де я з ним танцювала, я була впевнена, що закохана в нього по вуха. І він не був байдужим до моїх почуттів. Він часто кидав на мене багатозначні, магнетичні погляди в шкільному коридорі.

Я поводилася, як будь-який закоханий підліток. Довго стояла у вікні, щоб побачити його здалеку. Коли наші погляди зустрічалися, моє серце калаталося як шалене, а ноги були немов ватяні.

Того дня не було жодних ознак того, що моє платонічне почуття до Славіка набуде реального виміру. Як завжди, я повернулася додому після школи, сильно втомлена, тому невдовзі заснула. Мене розбудив дзвінок. Це був Славік:

– Привіт, Андрій вдома? – запитав він.

– Він пішов, — коротко відповіла я й швидко додала: — Але ти можеш почекати його, він має скоро прийти.

Я сказала неправду, бо прекрасно знала, що мій брат повернеться додому лише завтра вранці. Але за всяку ціну я хотіла, щоб до квартири зайшов Славік.

– Я запрошую тебе на каву, до речі, може, ми разом підучимось на випускні іспити?! – запропонувала я грайливо.

– Якщо так, то з радістю, — відповів він.

Мене навіть здивувала моя рішучість. Але я так хотіла побути з ним наодинці. Ми довго розмовляли. В якийсь момент він мене поцілував. Я був приголомшена. По тілу немовби пробіг струм: коліна тремтіли, серце калатало, в голові запаморочилося. Раптом я відчула, що він почав дозволяти собі більше, ніж поцілунок.

– Що ти робиш? — наївно запитала я.

– Ти така красива, — відповів він, продовжуючи обсипати мене поцілунками.

Захоплені одне одним, ми втратили контроль над собою. Я не противилася. Хотіла злитися з коханою людиною, хоча бачила це лише в кіно. Мій перший раз був чудовим. Славік був дуже ніжним і ласкавим. Я ні на мить не пошкодувала про рішення, яке прийняла так спонтанно. Проте тоді я не розуміла всіх наслідків…

А тим часом наше юнацьке кохання розквітло. Щаслива й закохана, у мене було відчуття, що я можу зрушити гори і будувати замки. Як виявилося, замки на піску…

Підготовка до випускних іспитів нас трохи розлучила. Здавалося, Славіку було все одно. З іншого боку, я впадала у відчай, коли він не з’являвся на зустріч чи не відповідав на смс та телефонні дзвінки. Я була дратівливою, сердитою. «Мабуть, через стрес перед випускним», — подумала я.

Ми здали іспити без проблем. У вересні ми мали розпочати навчання в університет. Проте життя мало інші плани.

Я дізналась у лікаря, вже другий місяць чекаю на дитину.

Мій світ розвалився … Хоча я любила дітей і завжди мріяла, що у мене буде хоча б двоє, я зрозуміла, що ще не доросла до материнства. А може, мені просто не хотілося брати на себе обов’язки і цю велику відповідальність, якою є виховання дитини? Я також боялася реакції батьків і Славіка. Я знала, що у нього амбітні плани. Він хотів бути адвокатом, у майбутньому відкрити власну контору. Що ж ми наробили? Якою я була легковажною!!! — я повторювала ці слова, як мантру.

Я довго збиралася сказати Славіку, що ми будемо батьками. Переживання, що він відмовиться блокували мене настільки, що щоразу, коли я бачила свого коханого, то просто не могла витягнути з себе таємницю. Проте, коли через загрозу втрати дитини я опинилася в лікарні, то більше не могла мовчати.

Мої батьки поставилися до мене з розумінням і надавали мені всіляку підтримку в цій складній ситуації. І Славік, на мій подив, виявив більшу зрілість, ніж я. Після новини про мій стан він мало не стрибнув від радості, але вів себе як справжній чоловік. Він зробив мені пропозицію без вагань. Мене також здивувало, як ретельно він доглядав за мною в лікарні.

– Ні про що не турбуйся. Ми впораємося. Найголовніше зараз — дитина, — повторив він.

Тому я намагалася не думати про проблеми, які нас чекали. Я зосередилась на дитині. Я зрозуміла, що мені насправді пощастило, тому що мені пощастило мати дитину і чоловіка, якого люблю.

Однак, повернувшись додому, я почала сумніватися. Хоча я хотіла вийти заміж за Славіка, мені було цікаво, чи зможемо ми впоратися з усіма викликами, спотиканнями та невдачами, які нас чекають? “Ми ще такі молоді!” – думала я. Чи вистачить у нас сил і рішучості, щоб виховати почуття, яке триватиме багато років? Мене також мучило питання, чи дійсно Славік кохає мене …? Адже в лікарні весь час повторював, що головне – дитина! Ці думки не давали мені спокою, я ходила, немовби не своя. Крім того, у мене часто ввечері болів живіт. Я применшувала це – поки одного дня біль не був такий сильний, що я не могла встати. Хоча мене відразу госпіталізували, проте врятувати дитину не вдалося.

Я був спустошена. Втратила дитину, яку же полюбила. У своїй уяві я бачила, як вона робила перші кроки, я купляю їй одяг…

Лікарі та родичі мене втішали, що те що сталося не означає, що у мене не буде більше шансів на народження дитини в майбутньому.

– Побачиш, у тебе буде багато дітей, — постійно повторювала мама.

Проте, мені потрібен був час, щоб перебудувати свій світ, який звалився на мою голову.

Після повернення з лікарні я скасувала своє весілля. Якби я вийшла заміж за Славіка, у мене все життя було б відчуття, що він став моїм чоловіком із жалю… Я більше не хотіла його бачити і відштовхнула його.

Довго не могла оговтатися. Друзі водили мене в перукарню, в кіно, ходили по магазинах. Це на мить заглушило драму мого життя, але як тільки я бачила жінку, яка чекає на дитину, одразу спогади і сум накривали мене.

Мені довелося якось боротися з порожнечею, жалем і гнівом, тому я вирішила повністю змінити своє оточення і переїхати навчатися в інше місто. Там я потихеньку почала ставати на ноги, а найкращим рецептом забуття виявилося навчання.

Я була бездоганно підготовлена до кожного заняття, у мене завжди був комплект конспектів лекцій, а екзамени я здавала на раз-два. Але я уникала студентського життя, дискотек, пабів і приватних вечірок. Бібліотека стала моєю другою домівкою. Там я познайомилася з Ігорем, студентом 5 курсу.

Ми швидко подружилися. Він мав схожі інтереси і міг мене вислухати, тим більше, що вчився на психології. Завдяки йому я почала звертати увагу на те, як я виглядаю і в що одягаюся. Без жалю, але з ноткою ностальгії я згадала своє перше кохання. Хоча Ігор намагався переконати мене, що неможливо провести життя з кимось від першого закоханості аж до кінця життя, я не могла забути про Славіка. Іноді я уявляла, яким буде наше спільне життя. Проте я швидко приземлялась з хмар на землю.

Після закінчення університету я повернулася додому. Між нами з Ігорем нічого не змінилося. Він був дуже близький мені і я знала, що можу розраховувати на нього в будь-якій ситуації. Однак я ніколи не бігла йому назустріч з тремтячим серцем, і я не відчувала метеликів у своєму животі…

Почуття відродилися, коли я несподівано натрапила на свою першу любов, прогулюючись однією з найлюдніших вулиць нашого міста. Цей Славік був мало схожий на сусідського хлопчика, якого я знала з дитинства. Переді мною стояв спортивний, впевнений у собі, елегантно одягнений чоловік, але все ще з такою ж захопливою посмішкою, світлим волоссям і блакитними очима. Моє серце шалено закалатало, і гаряча хвиля залила моє тіло.

– Привіт, Оленко! — вигукнув він, і в його голосі була справжня радість.

– Яка зустріч, — сказала я спокійно, хоча це мені дорого коштувало. Я хотіла будь-якою ціною придушити свої емоції. Зрештою, Ігор має значення в моєму житті, а Славік – лише спогад про мою молодість!

– Як справи? – не здавався він.

– Я закінчила навчання і повернулася додому, працюю в маркетинговій компанії. А ти?

– Я проходжу стажування у адвокатській компанії і…

– А, значить, ти втілюєш свої мрії в життя, — перебила я його.

– Приємно, що ти пам’ятаєш! Дивись, я зараз поспішаю в офіс, але я знаю такий чудовий затишний ресторан. Може, ми могли б піти туди завтра ввечері?

Я довго вагалася, але все одно не могла відмовитися.

Готуючись до зустрічі, я півдня провела перед дзеркалом. Мені було цікаво, в якій сукні я буду виглядати найкраще. Проте, я одягнула штани. Це просто дружня зустріч через багато років, Славік мене давно не цікавить – переконувала я себе… Але час вечері зрозуміла, наскільки я себе обманювала.

Вечір був справді фантастичним, хоча обійти тему болісного минулого було неможливо. Я вирішила розібратися зі своїми сумнівами багаторічної давності.

– Ти хотів тоді одружитися зі мною лише з почуття обов’язку? – прямо запитала я.

– Ні, я справді закохався в тебе. І я досі не можу тебе забути… Відколи ми розлучилися, я ні з ким не мав відносин.

Я слухала його слова з тремтячим серцем. Чекала на них стільки років…

Того вечора ми обидвоє зрозуміли, що наша зустріч не була випадковою. Доля хотіла, щоб наші шляхи знову з’єдналися, і старе почуття взяло верх.

– Ти від мене не підеш, — прошепотів він мені на вухо, проводячи мене додому.

Я обійняла його шию й притулилася до його сильних рук. Відчула, як сильно сумувала за ним протягом багатьох років.

Я чекала наступних зустрічей зі Славіком — як і багато років тому — з прискореним биттям серця і тремтінням тіла. Цілий день я ходила з головою в хмарах, відраховуючи години до наших побачень, і всім нутром відчувала, що кожен день прекрасніший за попередній.

Я не думала, що як зріла жінка буду кохати шалено, як підліток! Однак… здоровий глузд охолоджував мої емоції.

І хоча ми обоє хотіли віддатися почуттям, проте вирішили, що цього разу буде інакше.

На День святого Валентина Славік запросив мене до затишного ресторану. Це було дуже романтично, я почувалася принцесою з казки. Раптом пролунав звук скрипки, і Славік підвівся з-за столу й став на коліна переді мною. Він тримав ту саму каблучку, що й багато років тому. Опустившись на коліна, він подивився глибоко в мої очі:

– У присутності свідків я ще раз тебе запитаю: ти станеш моєю дружиною?

Від такої несподіванки я втратила дар мови і з десяток секунд не могла сказати жодного слова.

– Так, я згідна! — вигукнула я нарешті.

Сталося те, у що я більше не вірила – я знайшла щастя. Тепер воно було у мене в руках. Мабуть так, я повинна була спершу плисти проти течії, потім розвернутися і вдаритися об берег, де мене чекав мій єдиний…